— Він не такий, як цілий світ. Він не має такого розуму, як усі!
Як і слід було сподіватися, коли іспитовий період закінчується, Євангелічний комітет не відновлює Вінсентові його мандата. Місія не вважає потрібним затримувати його в себе.
У своєму урядовому листі, повідомляючи про ухвалу, Місія віддає належне його релігійній ревності. Вона відзначає його відданість, дух його жертовності, але одночасно вказує, що йому бракує слова. Якби він мав також дар слова, то з нього, напевно, був би досконалий провідник-євангеліст.
Лицемірство цього одзиву обурює Вінсента. Фарисеї! Порожніми словами вони підсолоджують гірку отруту, прикривають своє бажання позбутися незручної для них людини.
Ще одна поразка в житті. Ще одна в додаток до інших. І на цей раз найбільша за всі попередні. Тепер, здається, остаточно. Бо, здається, в ньому уже не лишилося нічого. Він тепер ніщо, труп, що ще дихає, мрець, що ще якось рухається.
Життя його — сукупність поразок. Жадних досягнень, самі втрати. Колись він покохав дівчину, хотів жити лагідним родинним життям, прагнув стати, як і всі, — і з того не вийшло нічого!.. Тоді він захотів іншого, не ствердити себе, а зректись себе, віддати себе бідним, знедоленим, відмовитися всього, віддати все до останньої сорочки, до останньої пари взуття, до останнього шматка хліба, нічого не лишивши для себе! Але його викинули геть, як викидають на смітник брудне й нікому не потрібне шмаття.
"Ти бачиш, Вінсенте, тебе вигнано, бо ти ні на що не придатний!.. Ти — ніщо, як харкотиння, що його виплюнули на шлях, як смердюча блювотина, що її жеруть при дорозі бездомні пси!" — каже він, звертаючись до себе: "Ти мусиш іти!.."
І він кидає Васм, Борени і йде. Куди? Він цього не знає. Кудись, у безвість, у ніщо… Він іде, бо він не може не йти.
Він іде, поглинений пітьмою, яка огорнула його. Він іде, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, і коли, знесилівши, він спиняється, притулившись до стовбура старого дерева, до кривого обрубка придорожньої верби, ліктем закривши своє обличчя, спазми плачу струшують його.
І він знов іде, похитуючись, самотній і покинений, по глухій незнаній дорозі, обсадженій вербами, і дощ шмагає йому обличчя! І йому все одно, все це байдуже, все ніщо, і цей дощ, і цей пронизливий вітер, і це болото, що важкою вантагою налипло йому на черевики!..
Утомна байдужість володіє ним, і він тягнеться, безсилий і вичерпаний, в порожнечу життєвої пустелі. Самотній мандрівник чвалає по самотній дорозі.
Він живе за інерцією, за першим неусвідомленим поштовхом. Він пішов і тепер іде, не усвідомлюючи, що він робить, бо він не має чого робити і не знає, що йому робити. Він блукає. Пішки доходить до Брюсселя. В Брюсселі веде життя бродяги. У нього немає жадного пристановища. Ночує на лаві в сквері, на голому камінні під річковим мостом або де-небудь під віадуктом залізниці. Йому здається, що в цілому світі немає більш злиденної й більш покиненої людини, як він!
І саме в цей час, саме тоді, коли, здавалось, він дійшов до останнього одчаю, до крайньої міри поневіряння, до тієї межі, де людське життя стикається з нежиттям і коротке часове буття з небуттям позачасової вічності, коли перед ним, злидарем і бродягою, не лишилося жадного світла, тільки порожнеча темряви, тільки тепер він одкрив в собі могутню тріумфальну велич свого неповторного "я", пурпур і золото пишновеличної повноти свого генія. Він пізнав своє покликання як мистця.
— Відтоді все для мене змінилося! — признається він.
З ним стався злам. З життєвої катастрофи прийшло відродження. З поразки перемога. Втративши себе, він ствердив себе. Загубивши, знайшов.
Якби він мав бодай якісь, бодай найскромніші здібності, у фірми "Гупіль" (згодом "Буссо й Палядан") був би добрий службовець, або ж сумлінний пастор в якій-небудь сільській парафії, у Євангелічної Місії в Брюсселі красномовний проповідник-місіонер, але людство не мало б генія. Успіх у жінок, шкільні знання, дар слова — в усьому цьому йому було відмовлено.
Його примушували бути крамарем, продавцем картин. Він сам примушував себе спочатку стати пастором, а тоді проповідником. Життєві невдачі звільнили його від примусу як ззовні, так і зсередини, щоб він відкрив у собі, несподівано для себе самого, себе як мистця.
Його життєвою метою стає мистецтво, і це його рішення на цей раз уже остаточне.
Йому 27 років. Нитка життєвого вузла починає розкручуватися в протилежному напрямкові. Кілька днів він проводить у батьків, які мешкають тепер в Еттені, а тоді він повертається до Борінажа.
Тут він прожив сувору зиму 1880 року, існуючи надголодь на ті малі гроші, які надсилає йому його брат Тео. Досі він так або інакше заробляє на себе, тепер він більше нічого не заробляє, він існує за підтримкою брата.
Йому дорікають ледарством, але він одкидає це обвинувачення. Він маляр, і він малює. Це також праця, хоч вона й не приносить ніяких заробітків.
— Мимоволі в моїй родині я став підозрілою й неможливою особою. До мене немає жадної довіри. Але чи є якийсь спосіб, щоб я міг бути корисним для родини?
Він не перестає гостро виступати проти пасторів. Ні, він не хоче Бога, загорненого в солому, такого дорогого для панотців!..
Він прагне людської любови. "Той, хто не має глибокої любови, щирої приязни, той мертвий!" — каже він. Його приваблюють принижені, але вони не довіряють йому. Його фізичний стан, його вдача, цей його рід похмурої боязкості, все це відокремлює його від них і їх від нього. Між ними лежить безодня його буржуазного й релігійного виховання. Але якщо він не може знайти прямого шляху до людей і їх любови, то чи не слід дійти до них іншим шляхом, не прямим, а посереднім, не через офіру морального й матеріального самозречення, не через пасторство або ж євангелічне місіонерство, не через релігію, а через мистецтво?
Вінсент малює з натури й копіює. Він копіює Мілле з репродукцій. В селянах цього мистця він знаходить те, чого він найбільше прагне: ясності, вкладеної в мистецтво ідеї й морального навчання! Але як це важко висловити! Йому бракує досвіду, він не володіє технікою малярства. Він повинен учитися. Він почуває потребу дискутувати про мистецтво й мати друга, якого не знайти йому тут. Він мусить одвідувати музеї й дивитися на оригінали.
Отже, він кидає Борени й улаштовується в Брюсселі, оселившись на Південному бульварі ч. 81. Тут з жовтня 1880 року він приступає до систематичних студій малярства. Він починає з основ, вивчає анатомію, засвоює закони перспективи й світлотіні, зарисовує натуру в класі, робить ескізи з робітників разом з Ван Рапаром і Мадіолем.
Приятелем його стає Ван Рапар, посередній мистець, але терплячий друг, з яким протягом років Вінсент підтримує добрі взаємини. В ательє, яке він ділить з Ван Рапаром, він працьовито копіює вуглем зразки, подані професорами.
Його турбує думка, що він є тягарем для родини, й він плекає надію, що йому пощастить заробляти, ілюструючи книги й журнали. Коли його друг Ван Рапар виїздить із Брюсселя й Вінсентові стає дорого самому оплачувати ательє, — він, щоб не обтяжувати родину зайвими видатками, переїздить до батьків.
В Еттені, коли погода дозволяє робити це, він кожного дня виходить на поле й малює селян, які працюють на полі, скопуючи землю. Він виявляє бажання малювати також пензлем, і дядько з Прінесгаґа дарує йому малярську скриню з фарбами.
Весна, квітень 1882 р. Часто перепадають дощі. Сріблясто-сірі сутінки зранку затягують обрій. Пополудні прояснюється. В повітрі теплішає, і Вінсент разом з удовою-кузиною і її донькою виходять у поле. Синява забарвлює далекий ліс; виблискує біле люстро ставу; спрощуючи мелодію до кількох тактів, цвірінькають пташки.
Вони часто зустрічаються, Вінсент і кузина, і багато провадять часу разом. Вінсент закохується в свою кузину. Вдруге в його житті в ньому спалахує любовна пристрасть. В листі до Тео він посвячує брата в свою тайну.
Весна. Любов. Вінсент закоханий. Почуття любовного щастя переповнює його вщерть. Уся радість життя розкривається перед ним. Він захоплений. Усе, що досі було неможливим, глухим, замкненим, здається йому тепер можливим і досяжним.
Кузина це не Урсула Лоєр, ця легковажна й безглузда дівчина. Вона цілковита протилежність останній. Вона розуміє його й, здається, співчуває йому.
Сім років відокремили перше кохання від другого. Сім важких і трудних років лягли між першим проявом почуття й цим другим. Тоді він був наївний і безпорадний юнак, двадцятилітній хлопчик, без всякого досвіду, без всякого знання життя й людей. Тепер йому 28 років, і за ці сім років він стільки вистраждав, стільки пережив, стільки разів життя йому ламало хребет.
Так, так, він зробив тоді помилку, закохавшись у молоденьку дівчину, порожню кокетку, нездібну усвідомити серйозність його пориву, збагнути повноту його почуття. Кузина — старша. Не дівчина, а жінка. Серйозна, лагідна, людяна, проста, сердечна, щира. Життя було до неї таке ж неласкаве, як і до нього. Вона зазнала горя, втративши чоловіка.
Між нею і Вінсентом налагодилися дружні й приязні стосунки. Зі зворушливою прихильністю вона слухає Вінсентові оповідання про його життєві потрясіння.
Вінсент живе як у трансі, сповнений ілюзій, мрій, снів. Боязкий і нерішучий, він довгий час не наважується освідчитись у коханні перед молодою жінкою. Відкладає з дня на день.
(Продовження на наступній сторінці)