Отую манеру ставитись до жінок — з пихою й зневагою — він зберігає і в своїх взаєминах із Марком Вовчком.
У своїх коханнях він ніколи не був здібний все віддати, нічого не взявши для себе. Він не розумів цього слова віддатись. Йому завжди здавалось, що коли він щось дав, то він дав дуже багато, а одержав надто мало.
Не можна сказати, що він не захопився Марком Вовчком. Ні, очевидячки, це справді було божевільне захоплення. Так він сам оцінює своє почуття, так оцінювали й інші особи, його приятелі й знайомі.
5
Закохавшись у Марка Вовчка, Куліш пережив величезне зворушення душевне, яке могло навіть і цю самотню й холодну душу справді притулити до іншої душі, оновити її й спопелити на жар у захваті палкого кохання, — як каже С. Єфремов про почуття Куліша до Марка Вовчка.
Кохаючи жінку, Куліш вимагав од неї, щоб вона цілком заперечила себе і всю себе віддала йому. Самозаперечення Куліш вимагав од Олександри Білозерської, од Милорадовичівни, вимагав і від Марка Вовчка.
Говорячи про пристрасть, він казав про користь. Він хотів бути корисним, і йому здавалось, що жінки не досить цінять ту користь, яку він може їм принести.
У коханні він змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона залишалася спокійною до байдужності. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитості.
Куліш закидає Марковичці її холодність, її нездібність покохати палко.
Він пише:
— Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу, та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого.
"Увесь Куліш тут, — зазначає С. Єфремов з приводу наведеного листа ("Без синтезу. До життєвої драми Куліша"), — з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази. Поки що бачимо тільки понад усяку міру ображену людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами".
Дедалі в коханні Куліша до Марковичевої все більше й більше проступає жовчності, роздратованості, хоробливої нервозності й розгубленої неврівноваженості.
"Нещирість, починаючи з надуманого звороту: "Милая, далекая сестро!" — б’є, з кожного рядка дальшого листа — з цього обраховано підкресленого страждання, з уданого сентименталізму, з роблених порад і понижених проханнів. Ця нещирість виступає ще виразніше, як рівняти з листами до Марковичевої Кулішеві листи до Каменецького, якого зробив Куліш повіреним у цій сердечно-інтимній справі. Тут "милая" чи "безідейная сестра" обертається вже в "жалкую женщину", а з-під пера самоотвержено закоханого зриваються не тільки різкості на адресу свого кумира, але й цинічна фраза про знайомих, що "думают: завладел, бестия, Марком Вовчком""[32].
Кажучи про Кулішеві романи, звичайно доводиться говорити про його розсудливість; його власну фразу повторювати, що в нього "на сторожі почуття стоїть думка". Це все, безперечно, так, — але хіба розсудливість, обережність і стриманість можуть завжди врятувати людину від катастрофічності й зривів?..
Марко Вовчок, згадуючи згодом про своє знайомство з Кулішем, каже, що їхнє приятелювання припало на часи важких моральних переживань і турбот. "Куліша досить зм’яло життя, був він тоді надзвичайно знервований і проявляв прикмети психозу"[33].
***
Взаємини Куліша з Марковичевою були складніші, як це може здатись на перший погляд. Щодо Куліша, то він справив велике враження на Марка Вовчка своєю енергією, своїм чистим паланням, своїм ентузіазмом, любов’ю до діла, працьовитістю, запальністю, любов’ю до України й українського простого люду.
Куліш прийшов до Марка Вовчка як людина, що в особистому житті своєму не знала щастя. Його кохання до Марка Вовчка розквітло в атмосфері стомленої зламаності, хорої знервованості, болю від багатьох ран, внутрішньої глибокої гіркої зм’ятості.
Протягом часу і досить, треба додати, недовгого в коханні Куліша до Марковичевої все "менше й менше" залишалося й залишилося кохання і все більше визирало самовпевненості, жовчності й роздратованості. Куліш губив увесь свій глузд і всю свою розсудливість, з якої він так пишався. Він божеволів. Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість.
Що ж до Марка Вовчка, то, приїхавши в січні до Петербурга, вона найближче зійшлася з Кулішем, з яким одним з усієї петербурзької громади, окрім хіба ще Данила Каменецького, була вона досі знайома. До Куліша вона ставилася досить спокійно, стримано, без особливої палкості, навіть холоднувато.
Куліш скаржився на холодність Марії Олександрівни:
— В Вашій душі холод, що ледве допускає й таку близькість між нами, що існує.
Своє палке захоплення він протиставляє її байдужості. Він визначає її як "жінку, нездібну кохати палко".
— Я, — пише Куліш далі в тому ж листі, — молю Бога про одне: дарувати мені частину того холода, що не дав Вашій душі запалитись таким коханням, як моє.
Очевидячки, холодність, спокій, байдужість були дуже помітні риси в Марку Вовчкові, бо багато її сучасників повторюють про неї те саме.
— Вона вміла викликати кохання, сама залишаючись холодною.
— Холодна, — каже про неї Н. О. Огарьова.
— Ніяк її не розворушити, — додає К. Юнге.
— Взагалі я помітила в ній, — пише Ап. Суслова, приятелька Ф. М. Достоєвського, познайомившись із Марком Вовчком за кордоном, — якусь холодність, обережність, вона якось вдивляється в людей. Видко, що це жінка розсудлива, холоднувата, захоплюватися вона не буде.
Ніжність, сентиментальність, чутливість не були властиві Марку Вовчкові.
Ніжному, чутливому, сентиментальному Опанасові Маркевичу Н. Огарьова протиставляє його дружину, підбираючи для неї протилежні епітети: "розумна, метка, на вигляд холодна". "Скільки в Марковички, — казав Куліш, — було запеклого егоїзму, стільки в Опанаса — саможертвування й любовної щирості".
Холодність Марка Вовчка дратувала Куліша до божевілля. Він обридав і обрид. Не минуло ще й двох з половиною місяців з того моменту, як приїхала Марко Вовчок до Петербурга, а Гр. Галаган уже 10 квітня 1859 в листі до дружини писав: "Куліш зробився зовсім нестерпним. Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився і Марко Вовчкові так обридає, що вона ладна тікати від нього".
Куліш вимагав од Марковичевої "самозаперечливого кохання". Та коли в перший час після приїзду до Петербурга Марія Олександрівна, конфузлива провінціалка, скромна дружина гімназіального вчителя, й "співала соловейком" коло Куліша, то протягом ближчих місяців становище змінилося, і ніякова жінка з провінціального містечка обернулась в "мовчуще божество", набалуване успіхами, похвалами, залицяннями, тиміямом.
Шевченко, Тургєнєв, Костомаров — ціла плеяда імен, убожувань, культів…
Ім’я одне одного імпозантніше і блискучіше.
Успіх Марковичевої подобався й не подобався Кулішеві. Йому було приємно, що це він одкрив і вивів у люди таку надзвичайну жінку, що він керує нею. Йому було приємно чути говірку:
— Заволодів, бестія, Марком Вовчком.
Та не обійшлося й без ревнощів. Усі ці залицяння й похвали дратували Куліша. Заздрісному Кулішеві здавалось, що Марко Вовчок кохає його надто байдуже. Він обридав Марковичевій своїми попередженнями, порадами, застереженнями.
Серед української громади почалася боротьба за переважний вплив на Вовчка.
Коли ще в серпні 1858 Куліш почував себе ображеним, що Опанас Маркович звернувся до Шевченка, то тепер це почуття образи збільшилося.
Справа доходила до одвертих сварок.
Тарас Григорович гукав:
— Нащо вона дає своє писання Кулішеві? Він те опрозить.
Куліш хвилювався. Слова Тарасові називав "п’яним кричанням". То, мовляв:
— Гукав неборак поп’яну, а про те й забув, що я не опрозив "Наймички", "Назара Стодолі" і "Неофітів", доробляючи недороблене… Може, — згоджувався згодом Куліш, — я й опрозив твори Марка Вовчка, поправляючи їх, та як перестав поправляти, перестав і Марко Вовчок путнє що появляти[34].
На думку Ол. Дорошкевича, цитата належить М. Симонову-Номису.
Та, незважаючи ні на що, привілей переважного впливу на Марка Вовчка зберігав за собою, хоч і не без боротьби, Куліш. Він мріяв про щастя вдвох; він сподівався, що коли б йому пощастило вирвати Марка Вовчка з Петербурга, ізолювати її од цих небезпечних знайомств і впливів, він міг би зберегти Марка Вовчка тільки для себе. Отже, він почав складати плани закордонної подорожі з Марією Олександрівною й дальшого спільного життя за кордоном.
Куліш сподівався: за кордоном, де вільніше дихати, він заспокоїться в своїх тривогах і буде щасливий.
(Продовження на наступній сторінці)