"Читаю аж доти, поки Маруся попрощалась із Василем на кладовищі. Панночки кріпляться, слухаючи, а далі одна не втерпіла — закрилась платочком, а там друга, третя, — і всяке почуло, що хватає за саме серце. Як зупинивсь, — почали всі в один голос хвалить "Марусю". Двоє було воєнних, один на милицях, бо пулі з обох ніг йому повиймали, і тії хвалять, дарма, що один з них німець. Постій же, думаю, ще не так вас розбере! Якже почав читать остаток, то інституточки розревлись, як телята, а там і чоловіки почали сльози втирать, старий Василь заховавсь за колони, а Юзефович давай підсміюваться над дамами, а у самого сльози по щоках течуть, бо нема душі такої, которій би Маруся не доводилась би родичкою; в кого жінка, в кого дочка єсть на неї схожа, а інший любить дівчину так щиро, як Василь, а інша любить так, як Маруся козака: то обізветься та любов і кохання з самого дна серця, і на місце Марусі стане всякому перед очима та душа, котора до його святії нікому більш не говорені речі промовляла, і сльози заллють йому очі. Щодо мене, то я всіма силами старавсь, читаючи, об тобі споминать, тілько моє старання мені не помагало. Маруся говорила в мене твоїм голосом, і не раз мені треба було зупиниться і закриться книжкою. Все-таки я видержав, поки все почало плакати, а вже як лились кругом мене сльози, тоді вже стало не вмоготу. Сашуню! Я свого серця сам не знаю…" (20/VII—1856.)
***
Із Сокиринець же всі гуртом їздили в Лебединець, де Галаган збудував собі будинок в українському стилі.
Внесення національного елементу в будівництво, як і взагалі в побут, "проблема національного побуту" дуже цікавила тодішнє суспільство, і для історика українського громадського руху мають певне значення ті думки, що їх висловлює з того приводу Куліш.
У листі з 21/VIII—1856 читаємо:
"Їздили — я, Галаган, Жемчужніков і Вася Тарновський — в Лебединець (20 верстов від Сокиринець), де збудовано будинок український. Під’їхавши до нього, відчуваєш у душі легкість, нібито скинув ярмо нав’язаної нам навмисне цивілізації. Простота й багатство давно вже перестали в нас поєднуватись одна з одним. Смак до чужоземного пригнітив усе, що властиве нашому сільському життю, і панські будинки між мужичими такі ж чужоземці, як і пани між народом. Будинок Галагана — перший і дуже вдалий крок, щоб примирити дві ворожі верстви в зовнішній формі. Подивимось, як то буде внутрішнє примирення".
Наведений лист дає нам багато для з’ясування Кулішевої ідеології тих часів.
Вихідна теза в Куліша — негативна оцінка цивілізації. "Цивілізація" то є ярмо, нав’язане насильством ззовні; вона є елемент пригноблення, прикмета економічного зиску й соціального розшарування, вона чужа "своєнародньому", неприродна й їй бракує простоти. "Простота" властива тільки сільському життю. Розвиток "своєнароднього" повинен привести до примирення двох ворожих верств, поєднати простоту й заможність, усунути протилежність панського й мужичого, звільнити від прихильності до всього чужого. В цьому полягає завдання націоналізації життя та різних його проявів. Внесення національного елементу в зовнішні форми життя — то крок до примирення двох верств, що приведе й до дальшого, внутрішнього примирення.
Думки, що їх висловив Куліш у наведеному листі, знайшли собі вираз і розвиток в основних твердженнях статті Жемчужнікова: "Из записной книжки 1856 г.", надрукованій в "Основі" р. 1861. Ідея нації як ідея особи, місцевих умов і потреб, couleur local, ідея своєрідності як ідея традиції, наслідування старовини, історизму, отже, ідея нації як ідея ствердження простого й народного, простонародно-селянського і як негатизація цивілізації, негатизація чужоземних впливів і залежності, отже, ідея самозамкненого буття народу, нації в собі, — ось ідеологічна схема "народності", що її проповідував Куліш і під його безпосереднім впливом Л. Жемчужніков.
Як від дівчини Куліш вимагає простоти, природності, близькості до народного життя, засмалених рук, вміння відрізнити гарне полотно від ледачого, пошити й вишити сорочку, так і в усьому іншому він шукає простоти.
***
— Мені потрібні колискові пісні, — каже Вертер у Ґете. — Я їх знайшов в усій повноті в Гомері. Як часто заспокоюю я ними свою схвильовану кров, бо ж нема нічого хиткішого й несталішого, як моє серце.
— Місто — неприємне, але природа поза ним — невимовно чудесна!
— Місцеві простолюдини вже знають мене й люблять.
Ці нотатки правлять для Ґете за інтродукцію, що ними він підготовлює виклад історії кохання Вертерового й Лотти.
Як бачимо, Куліш у своїх шуканнях співзгучного дівочого серця обертається в сфері типових Вертерових, романтично-сентиментальних настроїв, але розвинених і ускладнених: природа, простій люд, село, тікання з міста, народна пісня…
***
Отоді в Тарновських, повернувшись із Сокиринець від Галагана до Качанівки, Куліш зазнайомився з двома калюжинськими панночками Милорадовичівнами.
У листі до дружини з 29 серпня р. 1856 Куліш писав:
— У Тарновських прожив я, вернувшись із Сокиринець, днів зо два. Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни, котрих застав я в Сокиринцях. Гарнії панночки! Знають рідну мову й співають рідних пісень. Познакомивсь я з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі й простії. Старша обіщала положить на ноти всі пісні, які знає; а музикантка вона дуже добра. Гаг[22] знає їх, розпитай, то побачиш, як буде хвалить.
Калюжинці — невеличке село в 30 верстах від Прилуки в надзвичайно гарній мальовничій місцевості. Калюжинці майже зливаються (дві верстви) із Сокиринцями, родовим маєтком Галаганів, центром українофільського лівобережного панства.
Хто тільки з українських письменників середини XIX століття не бував у Григорія Галагана в Сокиринцях, як і в Тарновських у Качанівці? Колись Шевченко в повісті "Музикант" з великим захопленням згадував про цю частину Прилуччини, а Куліш чи не тут шукав собі, разом з етнографічними матеріалами, і ліричних емоцій для першої збірки "Досвітки"?
І от саме тут, у цьому куті Прилуччини, у безпосередньому сусідстві своїх гарних знайомих і свояків Галаганів, жили дрібні поміщики Милорадовичі. У родині одного з них, Григорія Івановича Милорадовича (1800—68), Куліш звернув увагу на двох дівчат Олександру та Марію. Григорій Іванович Милорадович був типовим дрібномаєтковим поміщиком; він мав тільки 88 "душ" кріпацьких і майже все життя поневірявся армійським офіцером[23].
Олександра Милорадовичівна головою стояла вище від звичайної поміщицької панночки середини XIX ст. Напівукраїнка, напівфранцуженка — мати її була француженка зі Швейцарії: Куліш двічі в своїх листах згадує Швейцарію як "рідну країну" Олександри Григорівни — вона сполучувала в собі властивості українки й вдачу француженки.
Прегарна блискуча красуня, ставна й граціозна Олександра Григорівна замолоду дуже веселу, життєрадісну вдачу мала і визначалася своєю добротою і веселістю. "Божественною красою", "гарною дівчиною", "панною між паннами" і всякими іншими голубливими епітетами визначає Куліш степову вроду калюжинської панночки[24].
Від матері вона перейняла барвисте шумування, жваву рухливість, блискучу й тонку гру мінливого настрою, деяку експансивність, рішучість, сміливість. Від матері ж вона перейняла й свої чудові вокальні здібності — вона грала на арфі й мала видатний голос, рідкісне своєю красою й силою драматичне сопрано. З великим захопленням виконувала вона численні українські пісні.
Уже літньою жінкою, 55—56-ти років, вона ще співала й співала добре. Марко Лукич Кропивницький розповідав, що українські пісні вона співала знаменито.
5
Отже, в Качанівці у Тарновського 22—23 серпня року 1856 Куліш познайомився з цією Милорадовичівною: таке ще свіже, таке молоде!.. Погостювавши днів зо два в Качанівці, Куліш повернувся до Линовиці, але в де-Бальменів здалось йому нудно, як нудно було і в Сокиринцях, і в Качанівці. Панське порожнє життя йому не подобалось і стомлювало.
— В Линовиці, — казав Куліш, — жить не хочеться, в Сокиринцях тяжко й нудно, а в Качанівці також порожнеча життя й нудьга.
Куліша стомлювала офіційна й натягнена церемонність панського життя, умовність випадкових у своїй етикетній завченості слів і фраз, що в їх одягали пани-господарі своє до нього як до гостя ставлення.
— На мене, — казав він, — і ласкавість, і уваги справляють прикре враження. В усьому я бачу випадковість і умовність і нічому не надаю ціни! — так розуміє Куліш своє відношення до великого панства, в оточенні якого він перебував улітку року 1856.
— Галаган розумна людина, та його вдача надто суха, і я швидко почав нудьгувати в його товаристві. Мати й дружина його добрі люди; але треба багато часу, щоб до них звикнути і не бачити в їх увазі якоїсь офіційності.
— Земляки навели на мене сум! — описує Куліш те, що він виніс із зустрічей з панами. — Прожив я по декілька днів у декількох родинах і впевнився, що в жодній із них немає справжнього щастя (4/ХІІ—1856. Плетньову).
Нудно, важко й порожньо! Нудно у Закревських, нудно в де-Бальменів, нудно в Галаганів, нудно в Тарновських!..
(Продовження на наступній сторінці)