Я не аскет і не жононенависник, а просто звичайна твереза людина, що 'її не вабить ресторанне кохання. Я не кажу, що фокстротова-не кохання викликає в мене огиду чи що. Мораль є справа звички, згусток засвоєних навиків, а я не звик ходити по ресторанах, щоб там шукати випадкового кохання. Мені це ресторанне кохання не до вподоби, як не до вподоби й багато чого іншого в сучасному Берліні.
6
Коли я опускаю газету, я чую, моя сусідка з підведеними очима й рудим волоссям, підкликавши кельнера, наказує подати атраменту й ручку. Написавши, — писала вона досить довго, — вона одсовує перо й прохає кельнера прибрати каламар; каламар їй більше не потрібний, а цю записочку вона ласкаво прохає передати панові, що п'є каву отам у куточку під пальмою, коло дзеркала.
Хоч вона сидить не дуже далеко од мене, я не розбираю окремих слів і тільки схоплюю різкий, глухий тембр її трохи хрипкого голосу.
Поки кельнер передає мені записочку і поки я перечитую папірця: "Mein lieber Herr, bitte sehr"... — офіційні, очевидячки, звичайно вживані тут слова, формула, освячена традицією багатьох, певно, років, — і поки я, зім'явши записочку, засовую її в кишеню свого піджака, вона дивиться на мене. Я не бачу її й її очей, вона сидить у кабінці й спинка кабінки закриває її від мене, але, мабуть, і зараз її зір такий же спинений, нерухомий, гострий, чужий і чудний, як і тоді, коли за декілька хвилин раніше наші очі на мить зустрілись: дивлячись, не дивиться.
У відповідь на записочку я негативно хитаю головою.
На моє негативне хитання вона, мабуть, знизує плечима й одвертається. Я не дивлюсь на неї, я уважно розглядую марку каварні на тарілці з кексом, але я чую, як вона своїм різким, сухим, трохи хрипким голосом кличе кельнера й замовляє подати їй стопку горілки:
— Wodka!..
У кожного свій смак. Хто їсть кекс, хто п'є горілку. Чому ж цій дівчині з хрипким голосом не пити горілки? Картка напоїв пропонує великий вибір найрізноманітніших питов; між ними є й Wodka Я чую:
— Ви дозволите мені, фройляйн...
Я обережно, щоб якось не зустрітись з її очима, повертаю голову в сторону кабінки, де сидить вона, і бачу, що до її столика підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, з олов'яними очима й пухкими щоками, властивими німцеві, що п'є багато пива; типовий німецький бюргер, власник якої-небудь модної крамнички патентованих ліків і предметів, видатний банковий слуясбовець чи, може, й сам банкір, nouveau riche, що забагатів на постачанні під час війни і зумів під час інфляції, нічого не загубивши, округлити свій капітал, або ж це бірясовий маклер, що перевів сьогодні декілька вигідних операцій, чи директор фабрики, що приїхав з провінції до Берліна розважитись, а то й урядовець з якого-небудь міністерства. Взагалі, один з тих багатьох безликих, що їх Георг Гросс малює в сурдутах з комірцями й краватками, але без голів.
Не все одно, хто він і яке в нього лице? Учора один, сьогодні інший... Отже, жінка, яка, писавши до мене записочку, піклувалась, щоб хтось оплатив сьогоднішній її рахунок, на сьогодні вечерю матиме. Я можу бути спокійний: на цю ніч вона не лишиться без заробітку. Усе гаразд, — і я теж можу повечеряти.
Кельнер хай принесе мені чогось їсти, але полегше. Пити? Ні, мабуть, нічого. Чи, може, хай сам герр кельнер порекомендує мені щось з аперитивів чи коктайлів. Я нічого в тих назвах напоїв не розбираю, хай подасть щось покуштувати. Я покладаюсь на його, кельнерів, вибір.
Іноді я позираю на той столик. Вони одсунулись в глибину кабінки й спустили портьєру. Мені видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лякову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подає їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім...
Власне кажучи, я не помітив, як усе це сталося. Мені обридло сидіти в ресторані, їсти мені не хтілося, пити теж. Мені було нудно. Я почав позіхати. Я жалкував, що дурно змарнував півночі, що краще було б переглядати у себе в номері готелю каталоги хемічних фірм і підготуватись до завтрашніх розмов у торгпредстві. І я, власне, не помітив, як він і вона вийшли з кабінки. Мені здалось, що він держав її за руку й щось говорив, що вона розчервонілась од вина і нібито не хтіла йти. Раптом майнула криця. Я бачив витягнену руку: вона стріляла спочатку в живіт товстому німцеві, а тоді в себе, в порожню, в просторінь, в нікуди. Задзвеніло дзеркало. Гістеричними жіночими вигуками йойкнула заля. Хапаючись рукою за бік і падаючи на підлогу, я бачив, як шоколядний негр кинувся до жінки і вирвав у неї з рук револьвер.
7
Вона стріляла в просторінь, в порожню, в нікуди! Так я думав тоді в Берліні, лежавши в хірургічній лікарні, так я думав дорогою. Тому то, певний, що все це сталося цілком випадково, я не поцікавився спитати за прізвище тієї жінки, або ж детальніше зацікавитись справою. Випадковий постріл, випадкова пригода! Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя? Так я думав навіть іще сьогодні, розповідаючи в трамваї всю цю історію Панасові Григоровичу. Але в цю хвилину я так уже не думаю.
Я беру пляшку й випиваю одну за одною дві шклянки коньяку. У мене тремтять руки. Мене трясе.
Та все-таки мене бере сумнів. Я не можу повірити, не можу визнати, не можу погодитись. Усе це надто неможливе!..
Може, це й не була Зина... Припустімо на хвилину, що очі цієї жінки нагадують Зинині, але ж я там їх не пізнав. Очевидячки, випадкова подібність, не більше. Я не можу припустити, щоб з Зини зробилась ресторанна повія... Ні, певно, то не була Зина. Зина не писала б до мене цієї гидкої записочки: "Mein lieber Herr, bitte sehr". Я беру записочку, розправляю її й уважно роздивляюсь. Чому я припустив, що то її почерке1 Хіба мало є людей на світі, що пишуть нерозбірно, скошуючи літери на лівий бік?
Хе, хе, хе! Я сміюсь зі своїх недавніх кошмарів, я виливаю з пляшки рештки коньяку, що в ній лишились і дістаю другу. Мені стає весело. Як я міг вигадати таку нісенітницю, як я міг припустити таку щодо Зини можливість?
З ласкавою іронічною посмішкою я розглядаю цього папірця, що сьогодні приніс мені стільки душевних страждань. Як приємно заспокоїтись після таких жахливих переживань. Але що це? Записочка, це — аркушик паперу, що його перегнуто й заклеєно. Трафаретні, непристойні слова, що так мене збентежили, писані на заклеєній секретці. Я дістаю ножик і обережно розкриваю секретку. У мене б'ється серце. Ще є надія: в середині нічого не написано, просто білий аркушик, що трапився під руку тій ясінці. Власне, не варто і розклеювати... Це ж так ясно.
Записочку розкрито, її всю пописано Зининими, так мені знайомими, каракулями. "Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви — я ненавиджу Вас".
Яка тиша в кімнаті, напружена, гнітюча тиша, порожня тиша, що тисячами пудів давить на мій мозок! Чому не додивився тоді, чому не розірвав, чому зім'яв, чому так зневажливо сховав до кишені?
Заболіло серце; здавалось, зібралось в маленький комочок, що, стиснутий, бився сам. Мене не було: був тільки цей комочок і біль.
8
Як я не пізнав її під час цієї випадкової зустрічі? Не пізнавши, як я не розірвав листа? Та навіщо ці пізні жалі?!
Тепер немає сумнівів: то була вона, і це її почерк, милі Зинині каракулі, як у всіх самолюбних, гордовитих людей, різко скошені на лівий бік.
Зина пізнала мене і, пізнавши, передала мені записочку: "Mein lieber Herr, bitte sehr"... Коли вона хтіла, щоб я підійшов до неї й пізнав її, то навіщо ця мерзенна, підла пошла фраза повії про вечерю, навіщо ця гримаса берлінської каварні на любому Зининому обличчі? Чому, коли вона хтіла, щоб я пізнав її, вона не найшла нічого кращого, як написати запрошення повечеряти, що оце його з хворим сумом тепер перечитую?
Чи, може, вона не хтіла, щоб я пізнав її, хтіла упевнитись, що я не піду на заклик повії? Коли так, то навіщо, написавши ззовні таке паскудство, в середині вона написала ті слова, що їх вона дівчиною любила повторювати, її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне?
Зина обернулась в повію, тільки в повію. Вона не захтіла іти поруч зі мною, її' не привабив мій шлях — шлях людини, відданої праці. Вона не захтіла жити творчим життям, вона не повірила в творчу міць щоденної праці, в працю, що визволяє.
Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань.
Зина заплуталась в шуканнях неправдоподібного. Все загублено, все знищено. Повороту немає. Все скінчено.
Я кладу голову на стіл і почуваю, що моє чоло спирається на аркуші розкритої книги, що пошкаралубились і пахнуть цвіллю. Я пам'ятаю: це сторінки, що розповідають за історію мессира Ріміра д'Орко, призначеного від Чезаря Борджа в Романію і страченого на горло за виконаний Чезарів наказ. Ще одна неправдоподібна історія, вищу й останню правду котрої розгадав і пізнав Макіявеллі. Так треба!.. Треба було, щоб розквітло наше кохання, моє й Зинине, і щоб потім кохання знищило її. Зина прагнула усунути в коханні все, що тільки подібне на кохання, але не є коханням, і, нехтуючи правдоподібним, намагалась досягти останніх меж неправдоподібного. І тоді вона безсило заплуталась в неправдоподібному, і воно знищило її.
Зина зрадила наше кохання. Вона не кохала мене, їй непотрібне було моє кохання. Вона грала в кохання, бавилась з коханням, перетворила його в арлекінадну витівку. Повія, повія, повія!..
Я дістаю пляшку, і, розпліскуючи тремтячою рукою, п'ю шклян-ку за шклянкою. Останню шклянку я ненароком перекидаю, і коньяк заливає розкриту на історії Ріміра д'Орко сторінку Макіявеллевого "IIргісіре".
Я не пробую підняти шклянки. В знемозі я падаю на ліжко.