Він робить зусилля, щоб посміхнутися, але посмішка в нього виходить розгубленою й ніяковою. Не зводячи з мене очей, він якийсь час напружено вдивляється в мене, ніби намагаючись про щось згадати. Погляд у нього нерухомий і німий. Він дивиться й не бачить.
— Що з тобою? — запитує дружина.
— Зі мною?
Він прокидається з свого півзабуття.
— Ні, нічого! Я хотів був спитати дещо у Ростіслава Михайловича, але я вже питав. Отже, нічого!
Тоді він повертається до дружини.
— Ти питала, що мені треба? Я хотів просити тебе, щоб ти налила мені склянку чаю.
— Вона стоїть перед тобою!
— Ага! Дякую, я не помітив був! Він бере цукерницю, кладе цукор до склянки й починає розважливо розмішувати ложечкою.
— Ти вже клав цукор!
— Справді?
Він робить ковток.
— А так, ти маєш рацію, я пересолодив! Він знов посміхається до дружини, тоді до всіх нас але в його посмішці відбивається розгубленість, і він немов просить пробачення: усе якось не лагодиться!..
— Будь ласка, вилий цей чай і налий свіжого! Він примушує себе. Він робить зусилля над собою. Він перемагає себе. Він одсуває від себе тривогу. Він примушує думати про сказане раніше. Він повертається до раніше висловлених думок.
— Ми кажемо: народ! — зауважує він: — Історики складають грубі томи, присвячені історії українського народу, Ми поважаємо їх працездатність. Але чи знають вони, що таке народ і його історія?
Його слова згучать вимушено й штучно. Навіщо він повторює сам себе? Навіщо він ще раз говорить про те, про що він говорив?
Він одпив трохи чаю,
— Ти не поклав цукру!
— Дякую, я питиму без цукру.
Він знов одпив із склянки.
— Наші поважні історики кажуть про даність народу в історії, про рух історії, а я хотів би спитати вас, чи не слід говорити про не-рух народу поза історією?..
Дерев'яні м'ячі з гуркотом котяться по помосту. Кеґлі падають з сухим стуком. Я одсуваю стільця.
— Вже пізно. Чи не треба дякувати нашим милим господарям і дати їм змогу відпочити?
XLIII
3 цим ми розходимося, Ідемо в запашну ніч насичену пахощами розквітлих дерев. За мною, хоч уже пізно й йому зовсім не по дорозі, іде Іван Васильович Ґуля.
Він розчулений. Він іде, деклямує, співає. Він каже про те, що він, що всі ми... "Ми всі вас любимо, Ростіславе Михайловичу! Любимо й поважаємо. Любимо, що ви такий приступний для кожного з нас, що ви такий прямий і непохитний! Ми віримо в вас, Ростіславе Михайловичу!" з патосом проголошує Ґуля.
Я озираюсь. Що він белькоче, цей Ґуля? Чи він свідомий того, що каже?
Ґуля намагається обняти мене, хоч я, супроти нього, далеко вищий і грубший. Щоб якось його приборкати, мені доводиться взяти його за руки.
— Слово чести, друже, ви мені кінець-кінцем обірвете піджак. Прошу вас, не смикайте мене за піджак.
Та Ґулю годі в чомусь переконати, і за деякий час, через мить, як я одпустив йому руки, він знов робить спробу обняти мене за талію, тягне мене за піджак і знов твердить про любов і пошану до мене, про свою гордість бути моїм учнем, про дальші перспективи розгорнення музейної роботи в "Варязькій церкві" після того, як вона стала тепер філіялом Музею.
В мені прокидається уїдливе бажання іронізувати, внести неспокій в цю Ґулеву певність, порушити його піднесеність, знищити його чулість. Я повертаюсь всім тулубом до нього:
— А скажіть, будь ласка, Іване Васильовичу, чи ви релігійна людина?
— Тобто як?
— Ну, дуже просто, чи ви релігійна людина, чи ні?
Він мнеться, йому стає ніяково. Він не розуміє, для чого це, і не знає, що йому відповідати. Я посміхаюсь:
— Очевидячки, за формулою Остапа Вишні: дома вірую, а на службі — ні?
Ґуля непевно розводить руками,
— Та, — кажу я,— не в тому справа! Має вагу не це, а інше: чи можете ви зрозуміти почуття релігійної людини?
Ґуля навіть трохи ображається, що його про це питають.
— А як же! Авжеж, що можу!
— Ну, то й гаразд, Значить, ви можете збагнути ситуацію, як вона склалася. От ви домагалися, ви були ініціятором, або ж точніше, одним з ініціяторів, щоб Варязька церква, яку збиралися, відібравши од парафіяльної ради, закрити й передати Комунгоспові, була обернена в культурно-мистецький заповідник.
Він не розуміє, для чого я все це кажу.
— А був! Алеж для чого це? Хіба ж я що?
— Ні, нічого! Мене цікавлять тільки деякі деталі!
— Деталі? — перепитує Ґуля,
Він досить випив, цей Ґуля, його похитує, язик йому не зовсім слухняний, думки дещо плутаються й перестрибують.
— Деталі, це добре! Це я згоден!
— Припустімо, цими днями вас призначать завідувачем філіялу. Не виключене це?
Ґуля щасливо сміється. Це його мрія. Він сподівається. Він хотів би, щоб це сталося.
— Ну, то добре! Ось вас призначили на цю посаду, першою вашою справою буде одкрити царські врата щоб одвідувачі могли проходити до олтаря й розглядати Линникові мозаїки. Так?
Ґуля погоджується:
—Так!
— Але за канонічними приписами, як це вам добре відомо, мирській особі не годиться ні одкривати царські врата, ні проходити через них. Та, не зважаючи на це, ви одчиняєте олтарну запону й церковні врата, ви йдете через врата, дарма що це правдиве блюзнірство.
У Ґулі пересихає в горлі, він спазматично ковтає слину, і каже:
— Так, — покірливо згоджується він, — це блюзнірство!
— Чи вистарчить у вас рішучості, відповідно до церковних правил, написати оголошення й вивісити його перед входом до вівтаря: "Жінкам та особам неправославного віроісповідання вхід до вівтаря заборонений"?..
— Ростіславе Михайловичу! — благає він, — Ростіславе Михайловичу, навіщо це ви?
Але я невблаганний. Я кладу руку на плече Ґулі, дивлюсь йому в вічі.
— Будьмо чесними, принаймні з собою. Договорімо до кінця те, що треба договорити. Відмовмося від нашої інтеліґентської звички завжди спинятися на півдорозі і ніколи не доходити до краю. Ми звикли ходити всіма шляхами, бо кожен інший шлях нам здається таким же добрим, як і той, яким ми йшли перед цим. Майте мужність визнати, що немає половинних істин. Істина одна і суцільна.
Ґуля сконфужено сміється. Він намагається сміхом прикрити свою розгубленість:
— Чого ви хочете од мене?
— Я! Од вас? Нічого, мій друже! Цілком нічого! Нічого, окрім ясності. Нічого окрім того, щоб ви визнали, що митар з Комунгоспу, закриваючи церкву й вкочуючи до неї діжки з гасом, олією й оселедцями, був би далеко послідовніший, ніж ми з вами, ніж кожен з нас, ніж ви, що, зробивши з Церкви Музей, кажете: Слава Тобі Господи, що я не такий, як оцей митар!
Ґуля робить спробу оборонятись.
— Алеж, Ростіславе Михайловичу, ви забуваєте про мистецьку вагу Варязької церкви, про естетичну вартість Линникових мозаїк. Ми ж врятовуємо їх од загибелі, ми ж зберігаємо їх для майбутніх поколінь. Це ж наш обов'язок. Я не розумію вас, Ростіславе Михайловичу, як ви можете це казати. Ви жартуєте?
— Жадні жарти, шановний Іване Васильовичу, жадні жарти! Немає естетичних вартостей самих по собі. Линник будував церкву, а не експозиційні залі для виставки. Ізольоване естетичне ставлення до релігійних справ це блюзнірське заперечення їх метафізичної суті!
Я залишив Ґулю перед готелем цілком розгубленим. Він безпомічно мурмотів:
— Як же це так? Це неможливо! Це жарти! Навіщо так? Я ж уповноважений Комітету охорони пам'яток. Це мій обов'язок.
Він метушився й підстрибував. Я не слухав його. Я потиснув йому руку й увійшов до півтемного вестибюлю.
Я йшов повз шерег пальм в діжках, відображений в настінних люстрах, і почував, що з кожним кроком мене дедалі охоплює все більша й більша лють. Я сердився на себе: навіщо я почав цю розмову з Ґулею? Для чого або ж для кого потрібна була ця розмова? Навіщо я збентежив спокій людини, певної себе, сповненої поваги до себе й інших? Я стурбував його сумління, і не знати, для чого я зробив це: з примхи? ідіоте!.. Для чого треба було мені втручатись у справи, які й найменше не обходили мене?! В мені постає почуття полинної прикрості!
Я беру від портьє ключі на великому дротяному колі, купу листів і записок, не дивлячись засуваю їх до кишені й широкими східцями, вкритими м'яким килимом, підіймаюсь вгору.
Я одчинив двері, засвітив електрику й побачив відразу на столі букет кітів. Обризкані водою троянди були гордовито-пишні й свіжі. Їх квітуча врода схвилювала мене. Миле дівча! Сьогодні перший вечір з дня нашої зустрічі, який ми провели не разом. Чи не краще було б відмовитися од обіду у Витвицьких і пробути вечір з Ларисою?
Я з вдячностю схиляю свої уста до пелюстків троянд. Яка пишність цвіту! Яка велич буяння! Яка розкіш барв! Мене сповнює почуття надмірності, і разом з ним приходить, як і завжди, відчуття болю.
Розв'язую краватку, сідаю на стільця, скидаю черевики, одягаю пантофлі, Помитись і спати! Я вже берусь за рушник, я вже передчуваю холодне лоскотання струмків, що тектимуть по тілу.
День скінчено. Спокій огортає мене. Прийде приязний сон і принесе блаженство забуття. 3 радісною сподіванкою я поглядаю на свіжу білизну приготованого до сну ліжка.
І тоді я чую обережний стук в двері. Я вражений несподіванкою: що це значить? так пізно? хто це може бути?
(Продовження на наступній сторінці)