Олега в Києві уже не було, його перевели кудись далеко. І перше, що Віра зробила, як тільки стало можливим залишати сина з бабунею, це знайшла собі роботу. Влаштувалася бібліотекаркою і одночасно подала заяву в десятий клас вечірньої школи.
Тепер ішов час куди швидше. День на роботі, увечері з сином.
З вересня почалося навчання, і справ у Віри стало ще більше.
Батько Олега, як завжди, уважно ставився до невістки, дбав про неї і про свого внука. Все частіше згадував він про Олега. І якось, одержавши відпустку, сказав Вірі:
— Поїду клопотати. Не може бути, щоб Олега не відпустили.
На вимогу батька, справу Олега переглянули. І ось від нього прийшла телеграма: "їду".
У той день, коли чекали Олега, Віра встала ще тільки розвиднілося. Прибирала, мила підлогу, готувалася, мов до свята. І все розмовляла з своїм сином про батька.
А Олега все не було. Тільки в другій половині дня сусідський хлопчина покликав її на вулицю, сказавши, що до неї хтось прийшов.
На розі вулиці стояв Олег. Він дивився на Віру очима, сповненими ненависті.
— Ти приїхав? Чому ж не йдеш додому?
Олег прогнав хлопця, який прийшов разом з Вірою.
— Маленьку розвідку зробив… Про те, як ти без мене жила, з людьми розмовляв…
— Ти про що?..
— Ну, ну, не викручуйся. Розкажи краще про кавалера з Подолу.
— Нема в мене ніяких кавалерів, Олег. Нікого нема. Ми з Сергійком чекали…
Він махнув рукою.
— Олега не одуриш… Я тебе наскрізь бачу…
І все пішло по-старому. Як і колись, Віра не зуміла відстояти свої права. Кинула роботу, школу. Він влаштувався кіномеханіком, скориставшись добутими у друзів документами. Цілий день дома, а ввечері — на роботу. Батьки купили Олегові нове пальто, костюм, модні туфлі. Олег відразу заявив, що почне збирати гроші на машину. Без машини йому і світ не милий…
Для Віри знову почалося життя під контролем, коли самій не можна і за поріг вийти, а як треба винести на свіже повітря дитину, то тільки з його дозволу. У таких випадках він сідав біля вікна і позирав на тротуар, де гуляла з хлопчиком Віра.
Вона ніяк не могла його зрозуміти. Чому він не довіряє їй? Чому стежить за кожним кроком? Навіть і тоді, коли з нею розмовляли сусідки, Олег потім допитувався, що вони їй говорили, про що розпитували. З його вуст часто зривалися образливі слова.
Якось Віра пішла до зубного лікаря і, не заставши його, вирішила зайти до своїх батьків.
Олег відразу ж, як прийшла, накинувся на неї.
— До кого ходила? З ким була? — схопив її і поволік у темну кімнату. — Зараз же признавайся!
Не хотів і слухати її пояснень. У нестямі шматував на ній плаття, зірвав з вішалки пальто, капелюшок, кофту. Рвав на шматки, примовляючи:
— Гола прийшла, гола й підеш! Голу вижену на вулицю…
Побачивши, що він схопив її туфлі, Віра, нарешті, закричала, вкладаючи у крик весь свій протест, весь біль ображеної душі.
— Не смій! Це я сама купила: за стипендію… Тоді Олег вихопив ніж, ударив ним Віру в груди.
… Пізніше, повернувшись з лікарні, де їй подали допомогу, Віра довго не могла заспокоїтись. Її било як в лихоманці. Прислухалася до розмови, яку в сусідній кімнаті вели з Олегом його батьки, і кожного разу здригалася, як тільки чула його голос. Тепер Віра вже розуміла, що вона боїться Олега. Так, боїться. І в лікарні не сказала правди, боячись його помсти. Їй і досі вчувалося погрозливе попередження: "Скажеш — обом нам кінець. Я слів на вітер не кидаю".
Тепер Олег ставився до неї ніби краще, хоч і не збирався вибачатися, не каявся. Без кінця повторював, що "дуже ревнивий", а, ревнива людина, мовляв, може піти на все. Здавалося, він намагався остаточно залякати Віру, зробити її слухняною, покірливою овечкою.
Додому Олег приходив пізно. Ніколи не давав ніяких пояснень — де був, чому затримався. Повертаючись уночі, довго вмивався, але так і не міг позбутися міцного запаху бензину і машинного масла. Це нагадало Вірі мотоцикли. Невже Олег знову займається ними?
Чим пізніше приходив Олег, тим більше тривожилася Віра. А він бувало світив лампочку в кутку кімнати, сідав біля столу спиною до Віри і щось виймав з кишень, а потім розкладав на столі.
Довго не насмілювалась Віра подивитися на стіл. А як їй хотілося! Як хотілося пересвідчитись, що вона помиляється, що мотоцикли — це лише плід її фантазії. Ні, ніяких грошей у Олега нема, то їй тільки так здається, що він інколи лічить гроші…
Ніч. Олега ще нема. Батько лягає пізніше за інших, і Віра чує, як він каже матері:
— Боюсь я за Олега. Щось він знову ховає від нас. Де можна бути так пізно?
"Ага, значить, не одна я тривожусь, — думає Віра, — і батьки вже помітили, і вони не сплять…"
Олег нарешті повернувся. Як завжди, довго мився в кухні.
Ось він, похитуючись, підійшов до стола і ввімкнув світло…
Віра навшпиньки підійшла до нього.
— Олег! Звідки це? — злякано запитала Віра. — Де ти взяв стільки грошей?
Він швидко обернувся до неї і п'яно підморгнув:
— Тсс. Цить, дурненька. Це наші гроші, всі наші!
— Де ти взяв? — ще раз запитала Віра.
Страшна здогадка налякала її; Віра стояла бліда, мов стіна.
— Ну, чого ти? Наші гроші, кажу, от і все. І не так їх уже й багато. Дві тисячі.
— Мотоцикли? Так? — намагалася добитись у нього правди Віра.
— Цить, кажу. — Олег тихенько пішов до дверей і причинив їх. Повернувшись, узяв Віру за плечі і силою посадив її на стілець.
— Ти за мене не бійся, я їх не вкрав! Хіба я дурень? Інші дістають, а я, моє діло реалізувати. Ніякої небезпеки, розумієш? А грошики… Ось вони!..
Олегове признання ще більше збентежило Віру. Мова йшла не про спекуляцію, а про щось гірше. Вона це тепер добре розуміла. Сиділа, як німа. Не знала, що казати, була в полоні страшних, безвихідних думок.
Мабуть, відчувши про що зараз думає Віра, зрозумівши її стан, Олег швидко склав гроші, загорнув їх у газету.
— Ти гляди, — суворо заговорив він до Віри. — Нікому й слова. Від тебе я ховатися не буду, не можу — ти моя дружина. Але знай: зрадиш — пощади не буде. — Він поліз у кишеню і, витягнувши звідти великий мисливський ніж, кинув його на стіл. Вона знала цей ніж. На лівій руці і на грудях поблизу серця у неї назавжди залишалася зроблена ним позначка…
Лягла і все прислухалася до чогось. Страшні картини проходили перед її безсонними очима.
Олег — злодій. Злодій! Яке страшне слово, і він сам їй признався: "Інші крадуть, а я реалізую". Хіба це неоднаково?.. Що їй робити?! Що робити?!
Вирішила відкрити таємницю його батькам. Вони старші, розумніші за неї… Може, вони зуміють вплинути на Олега, відвернуть жахливу загрозу…
… У вікно заглядав світанок.
Олег спав. Віра якимись зовсім іншими очима дивилася на нього. Потім пригорнула до себе Сергійка.
Ні, вона не може… Не може піти й сказати, що він приніс ці гроші… Треба ще поговорити з ним. Просити його, заклинати… Але виказати Олега? Ні. Тоді його арештують і засудять, а її… Її Олег або його спільники, яких вона навіть не знає, вб'ють. Що тоді буде з Сергійком?
Нетерпеливо чекала, коли Олег піде з дому. Тоді розповіла все свекрусі.
— І ти повірила йому? — накинулася на неї Олегова мати. — Олег навмисне тебе лякає, жартує з тобою. А ти хтозна-що верзеш. Дивися, перед людьми нас не осором…
Віра з надією дожидала Олегового батька. Він кращий за матір, щиріший, правдивіший. Він — чесний. Невже й він не повірить, що ті дві тисячі не вигадка? А свекруха вела своє.
— Гроші, кажеш? Вірю, міг і гроші показати. Хіба тобі не відомо, що Олег знову збирає на машину. Скільки там у нього, не знаю. Дві тисячі, мабуть, набереться. Ех ти, нерозумна! Жартів не розумієш. Випив хлопець, от і захотілося йому похизуватися.
На тому розмова й скінчилася.
До своїх батьків Віра не пішла. Нізащо в світі вона не скаже їм ні слова…
Олег сьогодні прийшов раніше, ніж завжди. Тверезий, тихий. Приніс їй красиву коробочку з духами, пудрою, кремом. Розмовляв лагідно.
Віра бачила, що він підлещується до неї, але їй від цього не легшало.
— Сердишся? І досі сердишся?
— І досі, — відповіла вона. — Ти обіцяв стати іншим…
— Яким?
— Чесним… Інакше не буде нам життя. Ні нам з тобою, ні нашому синові…
— Чесність, чесність… Сподобалося тобі це слово. На самій чесності далеко не поїдеш.
— І не треба далеко їхати. Треба жити, як усі. У тебе є руки, є розум. Скоро і я зможу працювати. Хіба ми не заробимо на себе, на сім'ю?
— Ну добре, добре, — примирливо сказав Олег. — Якщо хочеш, я дам тобі таку розписку… Через три місяці я дозволю тобі піти на роботу, вчитися.
— А ти знову візьмешся за своє?
Він трохи подумав.
— Розумієш, я ж не сам. Нас ціла компанія. Треба якось хлопцям пояснити… А то подумають — я боягуз…
— І поясни, — наполягала Віра, — а якщо ні, то я поясню. Я їм скажу… Ти не сам, у тебе дружина, син… Вони не мають права на тебе, а ми — маємо.
(Продовження на наступній сторінці)