...Варили всією школою кашу в лісі. Леся збирала хмиз і складала йому на руки. Раптом як скрикне — здоровенний жук-рогач учепився їй у волосся і гуде, гуде. Довго виплутував Павло рогача, а дівчинка терпляче стояла перед ним, нахиливши голову. Того рогача він хотів задушити, але не дозволила. Hexaй собі живе. І ще їх багато було у лісовій кульмі, ціла компанія. Прийшли за горіхами. Однак до них уже тут хтось побував — не густо на гілках. Тоді він пообіцяв: "Натраплю на щедрий кущ, покличу отак: одудуд, одудуд". І таки справді знайшов кущ, і Леся прийшла на його голос. Вилущувала собі лусканчики. Чи догадувалася, що він і небо їй прихилив би отак, як оцю гілку?
Скоро за хутором прокинуться білі гриби, а там і опеньки. Та він туди більше не піде, нема чого йому робити в Лесиному лісі. Нехай той інший збирає. Павло бачив зблизька молодого бухгалтера. Хлопець як хлопець. Чванькуватий трохи, та ще з портфелем. "А може, справді я не вартий такої дівчини? — подумав.— Як і чим завоювати право на довір'я до себе? Он поруч слюсарить Семен Римар — робітник, як і я. Але про Римаря пишуть у газетах, розповідають по радіо. Як про слюсаря і про відомого майстра стокліткових шашок, він претендує на звання чемпіона республіки. Ну, нехай Римар трохи старший, нехай, але ж Гриша Грицай — мій ровесник. Разом сиділи за партою, разом мріяли про майбутнє. Гриша казав, що піде вчитися далі, на робітфак, і він це зробив. Скоро студентом буде. А я? Даремно гніваюся, виходить, на Дениса Лісового, на Лесю. Гніватися насамперед треба на самого себе, бо жити лише для того, щоб їсти і пити, мати сякий-такий одяг,— це ж дуже мало! Подумати, чого треба від життя, крім отієї любові, що не дає спати! Мій батько колись залишив усе, навіть мене малого, воював проти кайзера. А латиш Дзеніс бився за волю в чужій Росії і залишився тут на все життя. Коля Руднєв помер героїчно за владу Радянську, вимурували йому пам'ятник навіки".
Павло ще не знає, ким йому бути, яку стежку в житті обере, але як хочеться довести всім, що не гірший за інших — за того ж Сурженка. Помиляється Денис Лісовий, пророкуючи йому жебрацьке життя! Зітхає Павло: не скоро це буде, ой не скоро. А тим часом з Лесею не він, а Сурженко.
Розділ шостий
"Хто б подумав, що доведеться бути без Людвіга?" — думає Павло, натискаючи на педалі.
Уперто день за днем наставляв їх австрієць, показував, як розбирати й збирати велосипед, ремонтувати колеса, клеїти шини. Для успіху пробігу головне — фізична витривалість. Умій розподілити свої свої сили, не ламати графік за будь-яких метеорологічних умов. Із стадіону вивів їх на вулиці міста. Щоб звикли. І шапочки в'язані з козирками, і викладка за плечима, і шкіряні футлярчики на рамах із запасними деталями — все це його турбота. Навіть червоні прапорці.
— О, рот фронт!
Павло не забув, як Людвіг, ставши по команді "струнко", затягнув пісню, мелодію якої знали добре на фабриці, вважали своєю:
Приціл перевір,
Щоб не схибив в бою.
Вперед, пролетарю,
За справу свою!
Вперед, пролетарю,
За долю свою!
Поверталися з велосипедами на фабрику трамваєм. Праворуч — широкі, рівні алеї Лісопарку, ліворуч — аероклубівський аеродром, на ньому саме приземлялися парашутисти. Водій зупинив трамвай, дивився в небо, як зачарований. Висипали на вулицю й усі пасажири. Білі куполи колихалися в небі. А в зеніті гудів важкий літак з червоними зорями на широких крилах, сяяло сонячне глибоке небо. Одного парашутиста, здавалося несло на дорогу. Павло затривожився, аж руки розставив, закричав:
— Дріт!.. Дріт!.. Обережно!
Фігурка все збільшувалася. Видно стало вже й лице і те, як, учепившись руками за лямки, людина силкувалася спрямувати парашут уздовж паркану. Павло навіть заплющив очі: йому здалося, ш;о ось парашутист зачепиться ногами за дріт.
Радісні голоси раптом залунали навколо — все гаразд!
Біле шатро пригасало зовсім близько. І стало видно, що на парашутистові військова форма, в руках карабін. Нарешті десантник виплутався з шовкових строп, пробіг кілька метрів і припав на коліно. Наготував зброю, наче хотів бій вести.
Та ось у центрі аеродрому спалахнула червона ракета, почулася команда. Зібгавши шовковий купол, десантник швидко запакував його у свій ранець, побіг.
У трамвайному вагоні схвильовано обговорювали подію.
— Убийте мене, щоб я з парашутом стрибнула, — мовила гарно вбрана молодичка, кокетливо поглядаючи на свого сусіда, військового з двома кубиками.— Ні за які гроші.
— А я наважився б і без грошей,— обізвався огрядний, чолов'яга у залізничній темній формі, нагадавши Павлові Черникова.— Цікаво все ж таки переконатися, чи ти не боягуз. Для самого себе.
Ці слова: "Для самого себе" — запам'яталися...
Вже давно їдуть вони по землі російській, гуде широке шосе. їх обганяють машини, навантажені дарами щедрої осені; насипом — картопля, цукрові буряки, за високими бортами — білокачанна капуста, кавуни смугасті, крутобокі. Кожен як намальований. Тільки теплого літа виростають такі красені. І будинки, і садиби обабіч шосе — як і на Україні: колодязі з корбами, журавлями. Квіти за парканами: мальви, чорнобривці, вже й айстри зацвіли. І дерева — шевченківські тополі, віковічні верби з могутньою статурою, кучеряві берези. Нічим не відрізняється природа від гуляйгірської. Біжать та й біжать упритул до зелених смуг накатані возами, утоптані худобою грунтівки. Хороша, бистра штука велосипед, а все ж згадується йому з більшою приємністю звичайний віз. Від Гуляйгори до столичного Харкова вісімнадцять верст. Ще підлітком возив Павло колгоспну пшеницю, виконував першу заповідь. Червона валка! Справді, обоз цвіте червоним, бо над колонами — прапори і гасла. Хлібоздача — завжди свято. Біля кожної садиби — статечні, сивоголові люди, діти. А он і молодиця з немовлям на руках вийшла, подивилася не неквапливих коней, ніби сповнених гордістю, що везуть хліб, новий урожай! Вгадує, з якого колгоспу—з далекого чи близького. Перший раз тоді йому довірили коня. Мішки носити дорослі допомагали. А в наряді записали — їздовий Павло Чепель.
Запашний дух молодого хліба ні з чим порівняти, лине він над полями, над шляхами з ранку до вечора, як іде хлібоздача державі. І ш;е довго потім супроводжує тебе, як вертаєшся з елеватора, та й протягом усього життя в душі. Павлові супутники нинішні — Кубрак і Солод — хліборобського роду-племені.
Дорожні знаки зустрічаються все частіше, нагадують, що скоро велике місто. У надвечірній сутіні височать труби промислових підприємств, гудуть над головою залізні підпори з мереживом дротів. Тимофій Солод, який їде попереду, нажимає на педалі, крутить швидко. Доводиться і собі... Павло виймає годинник. Батьків, Не сказав Іван Чепель, що дарує. Віддав, та й усе. Звикай по годиннику жити, робітничий клас!
О, вже когось зустрічають. Може, їх? Так і є. На велосипедах. Одягнені в юнгштурмівки — ще їх називають "тельманівками". Мода КІМу.
— Комсомольський привіт молоді Радянської України!
Четверо харків'ян відповідають дружно:
— Комсомольський привіт молоді Радянської Росії!
Біля пам'ятника Володимиру Іллічу розпочався мітинг. Слово надається Павлу Чепелю.
Уперше в житті на такій трибуні, перед незнайомим людьми. їх багато. Усі такі ж молоді, як і він. Більше хлопців. Дівчат мало, вони з квітами в руках.
Серце б'ється в такому ритмі, наче оце тільки вийшов на берег, перепливши ріку широку.
Ночували в готелі. Кімната на чотирьох. Бєлгородці — люди гостинні. Чотири пляшки ситра на столику Чотири блокноти. Ручки, яких ш;е ніколи не бачили, — чорнило набирається.
— А ти молодець, Чепель. Не розгубився. Ото тільки одне... Попросила ж якась дівчина: "Розкажіть про себе..." А ти ніби й не почув. Ще подумає — жонатий!
"Тимофію Солоду, бач, смішно... А ш;о — про себе? Народився тоді-то, був спартаківцем, а потім став піонером, юним ленінцем. Геройська біографія. Аякже".
Вночі знову почав згадувати — сам для себе — те, ш;о в дитинстві чув від матері. Бо й у неї, як у кожної людини, були свої вузлики пам'яті. Свої листочки календаря.
Павло все з маминих спогадів бере: "Тікали ми з тобою, синку, від Махна. Грузли в снігу, падали. Думала — впаду і не встану. І ти в снігу замерзнеш". Все почуте принишкло в ньому з переляку. Часто переслідував його вогонь у сні. Мати і знахарку, як малим був, кілька разів кликала виливати переполох. А. трохи згодом таки вдерлася в їхню хату банда. Кучерявий блондин у жіночому жакеті з великими білими гудзиками наставив матері в лице наган:
— Клади, стара, гроші і золото на стіл! Давай самогон! Не жалій нічого для анархії. Бачиш, у нас на прапорі — смерть!
Павлові було тоді шість років, усе вже розумів. Закляк від страху за матір.
А вона так його здивувала раптом.
— Кажете — анархія? — перепитала і наче зраділа. — Так у вас там десь і мій чоловік. Не чули? Чепель. Виходить, ви — свої?
— Може, й свої... Але й свої коней виводять.
— Хай виводять, як треба. Я не перечу. Ото біда, що нема в мене ні золота, ні самогону. Війна. Уже шостий рік. I хліба нема. То ви хоч назвіть свої імена. Мій повернеться, скажу, хто в мене гостював. Зрадіє, що провідували анархісти.
І подалася анархія з хати без контрибуції.
(Продовження на наступній сторінці)