Павло підвівся. Сів. Мусить зараз же зникнути, щоб ніхто його не бачив. Земля чогось тікала з-під ніг, дерева перепиняли йому дорогу, потім перед ним виник ручай і Павло пішов навмисне вбрід, наче п'яний. Потрапив якраз на глибоке біля загати. "Втоплюся!" Занурювався з досади кілька разів з головою, ковтав, як кінь, відсапуючись, роздуваючи ніздрями, воду. Ось тобі і водяний, той, що греблі рве! Вода стікала з нього. Чвакали черевики. А як увійшов у ліщину, зелені батоги боляче хльоскали по ногах, плечах, доставали до очей.
Почалося чорнолісся, густе, як на сельбудівських декораціях. Темний стовбур, кошлата непросвітлена крона. Де-не-де жовтіють свіжі пеньки. Нарешті зовсім незнайомі місця. Тут він ніколи не був. І знову молодий сосняк. Деревця приземкуваті, переплелися вітами. Ось де він сховається до ночі од сорому.
Павло поліз у густе міжряддя і там упав, заплющуючи очі. "Все,— сказав собі.— Тут мене ніхто ніколи не знайде. Хай хоч усе село шукає. Навіть Леся. Не обізвуся. Для чого, справді, озиватися, коли не хочеться жити".
Покійна його бабця Варвара все, було, вузлики на хустинці в'язала, не забути щоб чого. В'язала, розв'язувала. А "вузлики пам'яті" самі нижуться, мов пацьорки. Ті — чорні, а ті — білі. Ті потім, як захочеш, нагадають тобі щось радісне, хороше, а інші печалять. Чорні пацьорки — то твої прикрош;і, образи. Який разок більший, не знає Павло, але зараз йому здається, що чорний більший, уже й низати далі нікуди. Вузлики, вузлики! Якого не торкнешся — щемить. "Папою" у них в хаті хліб називали, татом — солдата, що дивився на нього із фотографії над ліжком. Пішов на війну в той рік, коли Павло на світ з'явився, а повернувся остаточно аж у двадцять першім, голоднім. Без ноги. Казав, що хотіли ще й другу французькі медики втяти, лякали, що помре, коли не дасть, а він не дав. Батькова нога, що похована у Парижі на кладовищі при лазареті, довго спати йому не давала, уві сні мучила. Може, отоді і зав'язався перший чорний вузлик. А другий зав'язався, як почали тата в сільраді якісь приїжджі невіри розпитувати, за кого то він ногу віддав у тому експедиційному корпусі — за царя чи за Керенського. І ні пенсії йому не призначали довго, ні пайки землі, аж поки сусід, червоний латиш Ян Дзеніс не втрутився і не написав листа. Отоді швидко й документи всі розшукали, і в комнезамівські списки завели Івана Михайловича Чепеля. А то довго не вірили батькові, хоч і божилася баба Варвара, що на війну його взяли проти німця воювати, а Павло ніяк не міг зрозуміти, для чого це батько порвав на дрібні шматочки картку, на якій був зображений солдатом з погонами і кокардою на кашкеті, з Георгіївськими двома хрестами на грудях. Та фотокартка, як Павло здогадувався, не сподобалась комусь, І ще один вузлик десь у році тридцятім довелося зав'язати. Вкрали в Івана Чепеля, чи він, може, загубив печатку сільрадівську і триста карбованців державних грошей. Переобрали його тоді й майно їхнє описали і були б продали з молотка, та виручив сусід, цього разу Клименко Онуфрій — Наталчин батько. Підказав, що можна позичити в касі взаємодопомоги, де він тоді головував. Наче й скінчилися на тому всі їхні негаразди, зажили більш-менш пристойно, але досить натерпілися горя. Наплакалася мати, що й очі вицвіли і голова посивіла.
Шумить стиха ліс, навіває нові спогади. Та скільки себе знає Павло, ніколи ще не було йому так важко, так образливо, як нині. Може, тому, що ні з ким і поділитися. Микола бив його... Свої теж не зрозуміють — засміють. Ну й це ще пережив би, але ж Леся... І якого приниження зазнав у її присутності! "Ех, Лесю, Лесю! Хіба не могла ти сказати мені: "Не йди снідати. Це ж навмисне тебе заманюють..." Не сказала. І батька свого не спинила, як почав кидати в обличчя Павлові образливі слова. За віщо? За які гріхи вони так жорстоко насміялися з нього?
Он воно що! Злякався головний кондуктор, не захотів мати Павла Чепеля зятем, не пара він його дочці. А чому не пара? Хіба не всі рівні тепер? Не пани ж Лісові. Трударі, як усі. У колгоспі й на заводі всі рівні. Тільки Леся...
Міжряддя молодого бору вивело його на просіку. Тут він зупинився. "Перечекаю, поки смеркне, а тоді й додому..."
Коли заходив у своє подвір'я, відчув, що хтось дивиться на нього з сусідньої садиби.
— Павло? — почув тихий шепіт.
— Тсс... Наталко, ти?.. Чому не спиш? — наблизився до груші.
— Тому не сплю, що все знаю.
— Не розумію...
— Микола ще завидна прибіг до мене.
— Який Микола?
— Лісовий.
— А-а-а...— він аж простогнав.
— Видно, дуже злякався. Скрізь тебе шукав. А я сказала: "Не бійся. Павло не з хлюпиків". Знала, що ти...— наблизилася до нього, і Павло побачив очі її, сповнені дорослої, ніби материнської ніжності, — ...сильний. Згадала, як за батька заступився, коли виникла бійка на базарі. Тоді навіть директор школи не лаяв тебе, а хвалив.
Що було, то було. Сільський лобур Небога, що при черницях влаштувався попихачем, почав до батька чіплятися: "Пенсію маєш — дай і другому заробити. Бач, на посаду штатну моститься. До водовозки". Й образив поганим словом. Батько відповів тим самим. Штовхнув тоді з усієї сили Михайло Небога інваліда. Упав тато як підкошений. І раптом де не взявся дванадцятилітній школяр. Нахилив голову, як бичок-перволіток, і кинувся на негідника. Ударив у живіт. Скорчило здоровила тоді...
Батько... Павло добре пам'ятає — нелегко було йому возити воду.
Дорога від колодязя круто піднімалася вгору, кінь долав її повільно, часто зупинявся, і тоді Чепель підкладав під колесо каменючку. Кінь, постоявши дві-три хвилини, не чекаючи нагадування, знову рушав. Чим ближче до монастирської брами, тим крутіший підйом. Здавалося, йому не буде кінця-краю. Брама ховалася серед дубів, каштанів, стрункі сосни стояли впереміжку з волоськими карячкуватими горіхами. Терпкий, солодкуватий дух, підігрітий полудневим сонцем, акумулювався межи деревами.
— Но-но, Гнідко! Небагато зосталося, но! — припрошував Іван Чепель сухоребру, як у Дон-Кіхота, конячку, хоч цього можна було і не робити: вона не гірше господаря знала дорогу — по ній спускалася і піднімалася щодня по кілька разів.
Вже під самою брамою з повною бочкою спочивали обоє найдовше. Мусив голосом своїм, сповненим вдячності, збадьорювати коня, без такої церемонії Гнідко не ступить далі ні кроку.
Іванові Чепелю важко нести службу. Намулював до крові обрубок лівої ноги. Відчував, що й права дерев'яніла. А таки не дозволяв собі сідати на бочку. І не тільки тому, що коня жалів,— це само собою,— а більше свої сили перевіряв, чи годен ще...
Влітку води треба багато, знай вози. Пам'ятає Павло і таке — саме вступив у свої права червень, сухий, спекотливий. Довго не випадали дощі того літа, земля пересихала, морщилася навіть на затіненій дорозі, а річка й собі чахла день у день. На рівчак перетворювалася. Верба, що давно посунулася разом з кручею, на котрій стояла, тепер не плавала, а лежала непорушно, тільки посередині річки блищала водичка і в ній бовталися діти й каченята. Павло, пам'ятає, сяк-так скупався й подався назустріч батькові.
Напружуючи останні сили, Гнідко долав узгір'я. Іван Чепель не відставав від нього, та видно було — стомився й він, напрацювався. Хлопець наддав ходи.
Батько крутнув батіжком, збирався рушати в глиб монастирського дворища, коли почув ззаду синів голос:
— Пора, мабуть, тобі обідати, тату. Щось ви з Гнідком зашпорталися сьогодні.
Павло ловко перехопив у батька віжки, тріпнув ними: "Вйо!" Став ногою на голоблю. І кінь наче прокинувся, рвонув з місця.
— Розвезеш воду по домівках, щоб не корили,— порадив Павлові батько.— Та бережи коня.
Угледівши водовозку, жінки в довгих чорних одежинах, колишні черниці й послушниці, а нині "вільні громадянки, що живуть у відведених їм революцією келіях", як любить висловлюватися голова сільради Микита Маляр, метнулися навперейми, побрязкуючи порожніми відрами. Котрась побачила, певно, що діжку осідлав не старий Чепель, а його син, приязно пропонувала хлопцеві яблуко. Та Павло не зупинився, попрямував далі, повернув на вузеньку вуличку до трапезної Аж біля неї зупинився, подав сигнал, ударивши кілька разів шворнем по рейці, як це робив батько. Нові мешканці монастиря — чоловіки й жінки, інваліди Червоної Армії — оточили діжку, хтось умудрився витягти чіп Вода вирвалася, як із пожежного шланга, зацебеніла у посудину.
А Павло тим часом випріг коня, пустив його під парканом. Нехай попасеться. Кінь чужий, монастирський, а берегти треба — жива істота. Хоч офіційно жіночий Вознесенський монастир як такий ліквідовано ще у вісімнадцятім році, але не всі поспішали виселятися з нього. Не мали, мабуть, куди. Отож і співіснували разом з новими хазяїнами — інвалідами. Для "законних" тепер гроші за воду платила держава, але без води не залишався ніхто. Пайка до якоїсь міри нормувалася — відро на день в одні руки, зате дощової, яка з церковних дахів по трубах стікала у величезний, закопаний в землю залізний котел, бери скільки треба. Чи не у римлян запозичили цю просту і мудру ідею будівники монастирів на горбах.
— А де батька загубив? — спитала строго матушка Лівія, колишня ігуменя,— стояла в черзі з емальованим невеликим відерцем.— Не потурає, видно, що його строго попереджали, загуляв знову?
(Продовження на наступній сторінці)