З далеких чужих земель ті, що залишилися, поверталися додому аж у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому.
У твого Павла інший шлях. Він мріє про мирну професію робітника.
Не нав'язуй, Іване Михайловичу, Павлові вибір. Все залежить від покликання. Я ж готовий, як в цьому буде потреба, підтримати його. Обнімаю тебе, Іване, не хворій, Не гнівайся, якщо інколи затримую відповідь. Жовтень, 1935 р.".
Ще в тридцять третьому викликав сільський райком комсомольців, які мали паспорти і посвідчення про семирічну освіту. У кабінеті першого секретаря — мандатна комісія, у ній кілька військових з голубими петлицями. Запитання короткі — про соціальне походження. До Павла ніяких претензій. Потім — медичний відбір. Скрізь лікарі. Вперше в житті роздягається сором'язливо. Оглядають, обмацують, слухають серце. Присідає багато разів, лікар підраховує пульс. В іншому кабінеті цікавляться очима, вухами. Чути — похвалюють. "Село завжди дає нам здорове поповнення,— зауважує сивуватий, у білому халаті поверх військової форми.— Я б взагалі посилав молодиків років за два-три до призову попрацювати в селі. Фізичне загартування м'язів — раз, свіже повітря — два, вітамінна їжа, молочко — все на користь. Шкода, що не скрізь є семирічки..."
Повезли їхню групу в спеціальний пункт, випробували за окремою програмою. Покрутили його добре на гойдалці, схожій на карусель, і пішла голова кругом. Не витримав іспиту. Ще молодий дуже, незміцнілий.
— Здоров'ячко у тебе — слава богу,— сказали в комісії.— А от вестибулярний апарат підвів. Так що служити будеш, як прийде час, у наземних військах. Всяка служба почесна.
Всіх, як і його, відпустили додому. По очах тоді зрозумів батько, що у Павла якась неприємність. Довелойого син — і щоб не пройшов медичної комісії. Що він — немічним народився? Нездатний свій перший обов'язок перед Батьківщиною виконувати? Зате мати розрадила: "Він ще не виріс до дійсної служби, в солдатах не побував, а вони прицілюються літати! Це ж тобі, Павлушо, тільки дев’ятнадцять. По закону беруть у двадцять один. Хіба, може, тому, що комсомолець? Вийдуть роки, тоді — будь ласка. Де ти нужніший будеш, туди й пошлють. Так-то..."
Так Павло і вирішив. Ще рік походить в робітниках. А за цей час підтягнеться до вступу на робітничий факультет. Матиме гарантію. Адже після двох років служби іти вчитися — зелена тобі вулиця. Не біда. Він від. разу стане студентом вищого учбового закладу.
Почув, як клацнула клямка на хвіртці. І побачив спершу Надію, а потім і Миколу Лісового. Сестра притримала хвіртку, ненароком бацнула хлопця по лобі, а він усміхається... У Миколи на плечі чималий оклунок видно.
— О, Павлуша повернувся! — скрикнула радісно.
Павло невиразно махнув рукою і, не промовивши й слова, зайшов до хати.
Мати озивається до сина лагідно, приховуючи затаєну тривогу:
— Ти, мабуть, Павле, купатися будеш? Пилюки набрався по самі вуха. А я води нагріла. Там он Лісовий Коля прийшов. Це він Наді соняшникове насіння допоміг принести. Дали натурою в колгоспі.
"Ех, мамо, мамо... Нічого ви не знаєте і знати не хочете",— не сказав, а тільки подумав Павло.
На столику в його колишній кімнаті побачив термометр у паперовому футлярчику і листок з батьковою температурою. Сьогодні четвертий день, як міряють. Уранці, ввечері. Почали з тридцяти семи градусів, а далі — то по одній десятій, то по дві підвищується. Нині вранці — тридцять сім і шість. Навчена бідою мати завела температурний лист. Знала вже, що хвороба сама не пройде і що таблетки від кашлю чи нежитю не допоможуть. Та невже знову знадобиться хірургічний ніж? Різати ж нема чого, де не доторкнись — суцільна рана.
Батько заснув. Спав довго і трудно. На твердому вузькому тапчані в незручній позі. Часом стогнав. Випростав руки, мабуть, угрівся під старим, власної вичинки кожухом, річчю недорогою, але корисною і в дорозі, і вдома. Чи під себе підстелити, чи в голови покласти, чи накритися замість ковдри. Від нього так добре пахне родинним хатнім духом, який не вивітрюється ніколи. Шили на батька коротеньким, щоб не важким був і не волочився по землі. Старі й нові хірургічні шви боялися холоду — кожухом було їм затишніше.
Прислухаючись до того, як постогнує батько, Павло жалів його, гарячково шукав виходу із скрути. Не хотів згоджуватися із своїм безсиллям, з безпорадністю медицини. Спішив думкою в лікарню — до Прядкіна. Просити, молити його, щоб зробив усе можливе і неможливе. Зрозуміло, що потрібна нова операція, тільки хірургічний ніж одсіче смерть. Знову ризикувати. В батька солдатська натура, солдатська душа. Якщо душа витримає, то воскресне до життя і тіло. Так воно було і так має бути.
Прийшов фельдшер. З Городка, Дмитро Васильович.
— О, на вовка, як то кажуть, і звір біжить. Я їду до вас і гадаю — повернувся Павло чи ні. А він тут як тут. От зроблю два укольчики Івану Михайловичу — і одвезеш до лікарні. Чекати більше нічого.— Дмитро Васильович прислухався — спить Іван Михайлович чи просто лежить із заплющеними очима. А той саме заворушився, може, почув крізь сон знайомий голос.
Мати своє діло знала. Витягла з печі баняк з окропом. Поставила біля дверей на табуретку миску, наготувала кружку, пахуче мило. Дмитро Васильович підставив руки.
— Мені просте мило, Маріє Миколаївно. Воно надійніше.
Марія Миколаївна помалу зливала йому, про щось тихо гомоніли.
Іван Михайлович знову заворушився. Зиркнув з-під кожуха на фельдшера, видно, впізнав.
— Лежи, лежи, Іване Михайловичу, як тобі зручніше. А я оце — з річки... Саме осінній кльов почався. Спершу на тісто пробував, потім на черв'яка. Взяло одразу. Окунець. І другий.— Розповідав і в той же час робив своє звичне діло. Поклав шприц у металеву посудину, почав протирати ваткою місце уколу. І знову про риболовлю.— Сиджу десять хвилин, п'ятнадцять. Підвівся, щоб подалі закидати. Нема і на руслі рибки. Наче не в річку потрапляє наживка, а в колодязь.— В руках Дмитра Васильовича вже інший шприц. Стяг з хворого кожух, заголив йому вище ліктя руку. Фельдшер протирає місце на руці, де буде колоти. Поруч з давнім "хрестиком", що залишився від щеплення віспи ще, може, в дитинстві "Бач, десятки років минули, а не заростає!"—подумав Павло. І спробував уявити свого батька хлопчиком.
Здається, рука здригнулася, зреагувала на укол, хоч батько як лежав, так і лежить — непорушно. Чути — видихнув повітря з грудей, до пори воно таїлося в ньому.
Дмитро Васильович допоміг хворому повернутися, по очах не видно — спав батько чи тільки лежав. На блідому чолі іскрилися крапельки поту, під очима великі сірі западини, губи червоні, неначе покусані.
У сінях мати підняла на фельдшера повні сліз очі.
— Не треба, мамо, плакати. Бережіть себе. Бачите ж, лікують, турбуються про нього,— заспокоював.
— Знаю, Павле, все знаю. Спасибі добрим людям — Дмитрові Васильовичу і Миколі Михайловичу Прядкіну. Це він подзвонив, попередив, що треба негайно, сьогодні ж везти до лікарні. Є підозра, що в батька гангрена, антонів огонь по-простому...
В останню хвилину з'явилася Надя. Те, що батька відправляють у лікарню, для неї не було несподіванкою. Нахилилася над бричкою, тулилася до небритого, схудлого батькового обличчя щокою. Схлипувала. Та як тільки кінь рушив, враз щось з нею сталося, поточилася і ледве не потрапила під колеса. Зовсім знетямилася, трусилася вся, повторювала без кінця: "Таточку, таточку, любий таточку!"
Марія Миколаївна випроводжала чоловіка до околиці, йдучи поруч. Везли не через село, а низом, по луговій дорозі. Ліворуч бовваніли горби, праворуч зеленіла ще не скошена отава, а далі в заплаві річки темніли сповиті вечірніми сутінками кущі верболозу та високі комиші. За річкою темнів Безлюдівський бір.
Поминули водокачку. Тут насос брав артезіанську воду для Городка. Над кам'яною будкою світилася електрична лампочка.
За хутором — як стріла, польова дорога на сусіднє село, а в ньому — поворот на Жихор, у лікарню. Ліворуч — ліс, зарості ліщини, грибні місця. Та не лише горіхами і грибами запам'яталися Павлові місцеві ліси. У роки колективізації об'явилася тут куркульська банда, почала з того, що пограбувала кооперативного візника. Возив той з бази горілку, не в півлітрових пляшках, а четвертями, які називали "гусаками". Вийшли кілька озброєних людей, наставили на Царка зброю: розвантажуйся. Не кваплячись, розгортали солому, кожну сулію брали обережно, наче немовля. Носили в ліс — рівно двадцять штук. А Царкові ткнули в руки розписку. Зміст її був такий: "Дана сія візникові Царку, що ми, люди з лісу, які борються за одноосібництво, реквізували для власних потреб двадцять "гусаків", по три літри кожний. Пляшки були в повному порядку, засургучовані і, як показав аналіз, водою не розведені. Царьок не винен. Що і підтверджуємо".
Павлові Чепелю, як і багатьом іншим активістам, довелося ходити в засідку, аж поки бандитів не виловили й не віддали до суду. Останнім отамана вловили. Однієї ночі, коли і грім гримів, і блискавки шугали, постукав Царьок у вікно до Чепелів — викликав Павла. "Ти — з бригади сприяння міліції? Так от..."
(Продовження на наступній сторінці)