— Нічого. Тепер уже нічого... пройшло. Правда, яка з мене мізерна непотріб? Яка полохлива тварюка? Ні, ні! Я не повинен жити, не повинен!
— Повинні,— упевнено озвався лікар.
— Навіщо?
— Для рідного батька, для рідного краю.
— Яка з мене користь? Хіба рідному краєві моєму потрібні такі, як я? Хе, хе...
Вітя почав знов ходити по хаті.
Пан Станіслав стояв, тяжко замислився. Згодом він одразу ступив був до Віті, хотів, видко, щось казати йому, та спинився, не зважився.
— А-а-а,— протяг Вітя змучено-стомленим голосом.— Як болить, як дуже болить душа...
Тоді пан Станіслав наблизився, поклав руку йому на плече і тихенько озвався до нього:
— Вітю, знаєте, що я вам казатиму?
— Що?
— І в мене отак саме болить душа, так саме і я... Вітя повернувся до лікаря. Вони стояли при одчиненім
вікні, звідкіля падав на них обох ясний промінь сонця. Лікар помітив, як у Віті в очах одразу зажеврів радісний вогник.
— Із вас болить? А правда ж, у багатьох тепер болить на душі. Багатьом так саме важко жити, як і мені,— заговорив він дуже швидко, немов рубаючи кожне слово.
Але за мить знов загас той вогник. І знов смуток, і втома, і горі одбивались йому на обличчі.
— Вітю, я вам... повинен... я хочу сказати вам...
— Що? — неначе байдужно озвався Вітя.
Лікар помітив цей тон і те, що очі повились йому смутком.
— Ні, я вже... нехай колись іншим часом побалакаю з вами.
Вітя ходив по хаті, зігнувся, низько схилив голову. Здавалось, що це сум живий завітав до цеї хати: такий на вигляд був тепер Вітя.
Пан Станіслав, прощаючись, стиснув йому руку.
— Ви подивіться на мене, пане Вітеку, отже ж і я такий самий, але я живу... терплю. Ну, годі вам. Я випишу вам лікарства на заспокоєння.
Вітя пішов за ним до дверей.
— Ви заходьте частіше. Разом будемо жалітись на життя, сумувати.
— Добре. Дякую...
Вітя сів на ліжку і довго думав.
Він думав про те, який він безсилий, непотрібний і нездатний. "Але ж лікар казав, що й він такий". І було не так уже важко, бо Вітя почував, що він не самотній в своєму смуткові, в безсиллі своєму, уявляв багато, тисячі, сотні таких, як сам... багато-багато скалічених душ... Він ліг і знов думав, думав про лікаря, про брата.
І брат Стась, і Зося — і вони такі були, але, мабуть, вміли таїтись, запалом рятувались. Ось через віщо Зося пішла на смерть, а Стась пішов на каторгу.
Він знемігся від думок, болю, одчаю і кріпко заснув. А прокинувся тоді вже, як сонце сідало.
III
Вітя підвівся з ліжка, взяв скрипку і почав направляти струни. По сні він почував себе дужчим. Не було вже на душі того гострого болю страшного.
Струни попсувались, бо давно вже не грав Вітя.
Сонце сідало спочивати, заливаючи садок останнім теплим промінням. Насувалась разом з вечірньою добою тиша, спокій ніжний. І сама по собі душа проймалася тим ніжним утішним супокоєм. Вставало на серці бажання пожалітись комусь і тихо-тихенько заплакати.
Вітя заграв сумної мелодії народної пісні. Струни співали, ніжно-лагідно промовляла скрипка до серця. Вітя грав, і щось миле, втішне, разом з мелодією пісні, виринало з душі. Оживали згадки минулого.
Пан Вітольд кілька разів зазирав був у двері, але щоразу тихенько причиняв їх знов, вглядівши, що Вітя спить. Тепер він почув, що Вітя грає, і якось обережно ввійшов до нього в світлицю з лікарством у пляшечці.
Вітя побачив батька, але все грав та й грав. Скрипка щодалі виразніше й сумніше промовляла. Мелодія плакала, жалілась, зливалась з акордами надвечірньої тиші та з пахощами акацій.
Він скінчив і держав у руках скрипку, поводячи пальцями по струнах. Замислився. Неначе забув він і за батька, що стояв коло нього, і за все, за все.
— Вітеку, от тобі мікстура. Тричі на день треба пити.
— Ага, тричі на день? Ну, давай... питиму.
Пан Вітольд налив, дав випити. Вітя випив і скривився, бо гірке було лікарство.
Батько взяв у нього ложку і повернувся, щоб іти, та спинився і хотів, видко, щось казати. Вітя стояв при вікні, спиною до батька.
— Послухай, Вітеку...— обережно вдався пан Вітольд до сина.
— А що, тату? — Вітя повернувся до нього.
— Тобі краще, легше тобі стало?
— Полегшало, але, тату, не питай мене... Я хочу подумати. Я не хочу нічого казати. Я от — гратиму, гратиму... Мені так добре.
— Та я ж... —
— Ні, ні, таточку, ти не гнівайся, не ображайся, дорогий мій!
Вітя стояв близенько од батька.
— Навіщо отсі сльози на очах у тебе? Я згодом, згодом-усе тобі скажу. Я от тільки подумаю. Мені треба подумати... Якось будемо вже жити. Кажуть нам, що ми повинні жити! Ну, йди. Не треба так дивитись на мене, жалібно так!
Пан Вітольд знов пішов був, але обернувся і спитав:
— Ти й з лікарем не хочеш балакати. Він питає, чи можна йому ввійти?
Вітя подумав і поклав на столикові скрипку, що знов узяв був у руки.
— Попросіть його, нехай прийде.
Вітя сів край вікна на стільці і дожидав пана Маркевича. Той увійшов зажурений, непевними ступнями.
— Мені полегшало, пане Станіславе!
— Це дуже добре. Може б, ви пішли зо мною в ліс або ж до річки?
— Ні. Мені краще сидіти в хаті.
— Ну, то я побалакаю з вами й тут. Вітя перелякано повів на нього очима.
— Ви не дивіться так. Я розмовлятиму з вами не так, як лікар. Вітю, треба бути спокійним. Ви знаєте... Я казав вам, що і в мене болить душа: це правда.
— Я ж вам повірив?
— У вас болить душа за вашою сестрою. Ви повинні знати, що я вашу сестру...
Вітя здригнувся.
— Я болію душею за Зосею, бо... я любив її. Ніхто з вас цього не знав. Вона стала моєю жінкою.
— Зося? В 17 років?
— Так, так! Будьте спокійним.
Пан Маркевич узяв Вітину руку в свою.
— Простіть мене: я її любив, дуже любив... Голос лікареві затремтів.
— І я не міг її вдержати. Вона казала мені, що ніколи не буде нічиєю рабинею, що хоче бути вільною. Ось через віщо вона не схотіла повінчатись зо мною і до самої смерті зосталась вільною.
Пан Станіслав випустив Вітину руку і стояв перед ним безсилий і такий безпорадний.
— А ви не знали, що вона піде на смерть?
Вітя питав задавленим голосом, що скидався на хрипіння.
— Я знав. Ми були з Зосею в одній організації та разом брали жеребок. Зосі випало, і вона поїхала до Варшави. Я благав, щоб дозволила зробити це замість себе мені, ноги їй цілував... Вітеку, Вітеку,— застогнав лікар. І чути було в тім стогоні, яка велика мука в нього на душі.
— Але Зося хотіла бути вільною і сказала, щоб я виступив з організації, якщо вона вмре.
Вітя мимоволі відступив від лікаря і з жахом, з одчаєм дивився на нього.
— Вона казала, що тоді моя робота не буде чистою, бо я мститимусь за неї. І я поклявся. А тепер проклинаю себе самого! Коли б хто знав, як це важко, як дуже тяжко!
Лікар нервово перейшов у другий куток. У хаті потемнішало, і в невиразнім освітленні темна, висока лікарева постать зливалась з сутінками і сіяла від себе сірий важкий настрій.
Вітя почував, яка гостра зненависть росте йому на серці, дужчає і приливає до горла, пече і давить разом.
— Пане Станіславе.
Вітя рішучою ходою наблизився до нього і пошепки сказав.
— Я за вас і за себе.
— Але ви не повинні.
— Через віщо?
— Треба шанувати нам пам'ять Зосі.
— Адже ж Стась помстився за Зосю і пішов на каторгу?! А я, мізерія нікчемна, сидю отут, нидію, міркую... Сором, сором!
— Ні, не сором. Жертва, Вітеку, повинна бути така чиста, як сонячний промінь.
Вітя замовк, сів на ліжко, поклав голову собі на коліна.
З садка лилося в хату тепле повітря, насичене гострими пахощами акацій. Ці пахощі ще більше дратували обом їм нерви, і обом не хотілося жити.
Довго отак сиділи вони. Згодом лікар підвівся і, прощаючись, промовив:
— Треба йти до пацієнтів, повертати людей до життя. Жити всім треба. Ми сироти, Вітеку, однаково нам тяжко на світі, але Зося казала, щоб я жив для неї, на спомин про неї. Треба жити, Вітеку мій, нічого не поробите! У вас єсть скрипка, єсть батько... а в мене от нема ні скрипки, ані батька... Нікого нема. Промайнула зірка та й зникла, згасла, зоставивши по собі ясний слід. Треба, Вітеку, жити. Бувайте...
Він пішов, і чути було, як пан Вітольд розмовляв з ним у аптеці.
А Вітя немов занімів: жах, та одчай, та несила жити міцно стиснула холодом йому душу. Було йому дуже важко
IV
Довго сеї ночі не лягав спати пан аптекар. У світлиці в Вітека ввесь час світилося, і сам він не виходив звідтіля. Пан Вітольд не раз підходив до дверей, тихенько прочиняв їх. Вітя сидів при столі і писав щось, інколи одхиляючись на стілець. Видко було, що він довго думає над тим, що пише.
(Продовження на наступній сторінці)