Був собі котик та півник, і дуже вони любили одне одного. От і почали жити вкупі, в одній хатці. Жили собі хорошенько — котик у скрипочку грає, а півник пісеньки співає. Котик іде якої їжі здобувати, а півник дома сидить та хати глядить.
Отже, котик було як іде з дому, то й наказує:
— Гляди ж, півнику, сиди в хаті та нікого не пускай, і сам не виходь, хоч би хто й кликав.
— Добре, добре! — каже півник та засуне хату й сидить, аж поки котик вернеться.
Тільки завиділа півника лисичка та й задумала його виманити, бо вона ласенька до курятинки! От і хитрує, як би тут півника виманити з хати. Підійде під віконце, як котика нема дома, та й підмовляє:
— Іди, півнику, до мене! Що у мене золота пшениця, медяна водиця!
А півник їй одмовляє:
— То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисичка, що не виманить так півника, та прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за хаткою та й дожидає. Отже, котик собі пішов, а півник глянув у віконце, коли під хаткою пшениця розсипана, така хороша, і нікого нема. Понадився півник на ту пшеницю! Дума собі: піду лиш я трошки поклюю! Адже нікого нема, не страшно. Я поклюю та й знов у хатку сховаюся. Котик і не знатиме! Бо нікого нема, то ніхто йому й не скаже...
Вийшов півник. Клює собі пшеничку, клює... А лисичка підкралася та й схопила півника за хвіст. Потаскала до своєї хати!
А півничок тоді гукає:
— Котику-братику,
Несе мене лиска
По каменю-мосту.
На своєму хвосту.
Порятуй мене!
Котик і почув. Зараз побіг рятувати півника. Та тільки ж поки прибіг, лисичка вже далеко замчала півника. Котик біг, біг, не догнав! Вернувся додому. Так йому сумно самому — нема півника!.. Заплакав котик, а далі сів, думав, думав та й надумався: взяв свою скрипочку й писану торбу та й пішов до лисиччиної хатки.
А в лисички було чотири дочки й один син. Принесла їм лисиця півника, наказала окріп у печі гріти, щоб півника обпатрати, бо він вже зовсім придушений був.
— Та глядіть же,— каже лисичка,— нікого не пускайте! — А сама побігла ще кудись на лови.
От, як лисичка побігла, котик підійшов під віконце та й заграв у скрипочку, ще й приспівує:
— А у лиски, в лиски новий двір,
Та чотири дочки на вибір,
П'ятий синко
Ще й Пилипко:
Вийди, лисе,
Подивися,
Чи хороше граю!
От найстарша лисиччина дочка не втерпіла та й каже до менших:
— Ви тут посидьте, а я піду подивлюся, що воно там так хороше грає!
Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану торбу!
А сам знову грає й приспівує:
— Ой у лиски, лиски новий двір,
Чотири дочки на вибір...
Не втерпіла й друга лисичівна, вийшла... Котик і ту — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх лисичок і виманив. А лисиченко, Пилипко, ждав-ждав сестричок — нема, не вертаються! От він і думає:
"Піду я їх позаганяю, а то мати прийде, то буде сваритися, що в хаті не сидять".
Вийшов і Пилипко. А котик і його — цок у лобок та в писану торбу! Так усіх і похватав. Тоді зав'язав їх мотузком і ввійшов у лисиччину хату.
Знайшов півника — він лежав уже зовсім неживий, зомлілий. А котик його схопив за хвостик та й каже:
— Півнику, півнику, стрепенись!
Півник стрепенувся й ожив. Та такий радий!
— Спасибі тобі,— каже,— котику-братику, що ти мене одрятував. Тепер же я тебе слухатимусь довіку!
От взяли вони вдвох, де що було в лисички, поїли, горшки-миски побили, а самі втекли додому. Та й знов жили собі вкупці. Півник уже слухався котика. І все було добре.