«Марійка і Костик» Степан Процюк

Читати онлайн повість Степана Процюка «Марійка і Костик»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я вже хотів іти геть, думав, ти не прийдеш…

— Вибач, я не хотіла спізнитися…

— Нічого. Пусте.

Запала ніякова мовчанка. Костеві було дуже соромно, бо він теж іноді дивився серіали (звідки йому було знати, як і Марійці, що багато цих безкінечних солодкавих і прикрашених підробок справжнього життя показують у психіатричних лікарнях для полегшення стану тривоги і болю хворих), тож знав, що чоловік завжди повинен розважити жінку набором анекдотів чи смішних історій (звідки йому було знати, що ніяких стереотипів не існує — і якщо люди мають великий взаємний інтерес, то часто перша зустріч проходить, м'яко кажучи, своєрідно).

Урешті Кость і Марійка зачепилися за якісь слова і шкільні пригоди, обговорення спільних учителів. Костеві здавалося, що йому слід одразу розповісти, що він багато про неї думав, як він хвилювався. Марійка теж хотіла говорити на цю тему, але щось стримувало її (звідки їм двом було знати — це ж перше побачення в їхньому житті — що, незалежно від того, про що говориться, вони вже цим соромом і цією стриманістю скажуть більше, ніж сотнями книжкових і патетичних фраз).

Пішли їсти морозиво. ("Футбол уже давно закінчився, хлопці мене так і не дочекалися"). Розходитися не хотілося, мовби всередині дівчини і хлопця якийсь пустотливий чаклун заклав два мініатюрних магнітики.

…І ці магнітики мають магічну дію, як і всякі незримі амулети для закоханих. Бо ніхто не може достеменно знати, у якому віці приходять перші почуття. їхню справжність чи підробку можна інтуїтивно розрізнити лише магією віртуального амулету або її відсутністю. Нема магії — нема кохання. А якщо вона є, то нехай би навіть закохані мовчали протягом усіх своїх зустрічей (а як спілкуються глухонімі?

Вони теж закохуються!), це не матиме майже ніякого значення. Бо амулет Амура уже почав окреслювати навколо нової пари своє дивовижне — як силою, так і крихкістю — коло…

Але вони не думали про жодні магнітики! Бо там, де починаються думки, щезає суть. Після морозива Марійка і Кость довго походжали парком. Так довго, що дерева почали поволі важчати, готуючись до нічного сну. Шурхотіло під ногами жовте листя.

Почали поволі підкрадатися сутінки, мовби натякаючи, що існує світ поза ними. Раптом Кость сказав:

— Я би хотів, щоб так було завжди…

— Як, Костику? — перепитала вона схвильованим голосом.

— Як сьогодні… Щоб завжди було морозиво, листя під ногами і парк навколо нас. І… найголовніше…

— Що?

— Щоб завжди була ти! — нарешті видавив, чомусь лякаючись своїх слів.

— А куди ж я подінуся?..

— Ні, ти не зрозуміла… Щоб ти завжди була поруч зі мною…

Марійка почервоніла. Але, на щастя, сутінки буди вже надто густими. Та й Кость промовляв ці слова, соромлячись глянути на дівчину.

Він провів її додому. Під під'їздом майже не стояли, бо вже було пізно. Домовилися, що днями зустрінуться знову. А на шкільній перерві можна буде уточнити деталі.

11

Але Марійчина мама мала іншу думку про її несподівано довге зникнення. Батько якраз два дні перед тим у чергове поїхав на заробітки. А мамі саме сьогодні треба було, щоб дівчина допомогла їй попрацювати на їхньому невеличкому городику. Не забудьте, що наші події відбуваються у містечку, де багато людей мають дрібні земельні ділянки. І ця земельна ділянка увечері стала предметом роздратованих материних моралей:

— І скажи мені, де ти пропадала? Я спеціально відпросилася з роботи, щоб ми трохи покопали картоплі!

— Ма, але ж ти нічого мені не казала зранку…

— Я не знала, чи вдасться відпроситися… дзвонила кілька разів додому, але ніхто не брав трубки! Де ти була, скажи мені?! — материний голос набирав погрозливих ноток.

— Гуляла зі Світланою і Ліною…

— Так довго? Ось я зараз передзвоню до Світланиних батьків і спитаю!

Овва! Такого ще не було, аби мама не довіряла Марійці. Може, вона відчула перший обман? Але Марійка на цей раз не змогла сказати мамі правди, хоч би їй прищемлювали пальці у двері.

А мама все ж вирішила перевірити… уперше в житті (ох, ця материнська інтуїція; ліпше би вона цього разу дрімала…)…виявилося, що Світлана була вдома…

Марійка сказала, що просто собі ходила парком і думала. Мама, здається, не повірила:

— Тобі ще рано дівувати!

— Що це означає, мамо?

— Це означає волочитися з ким попало! Ось що це означає! — Марина Кирилівна була непохитною, захищаючи дуже своєрідні моральні цінності і заборони власного покоління…

— Мамо, як ти можеш?!

— А чому ти мене обдурила?

І цей аргумент було неможливо спростувати. Але Марійка образилася — і не розмовляла з матір'ю два дні. Бо вона теж мала характер, а не купу різнобарвного ганчір'я, що хоче всім догодити і всім сподобатися.

Думки про Костя виринали мимовільно. Вона навіть раніше не підозрювала, що можна про когось думати, навіть коли цього не бажаєш. Вона ще багато речей не підозрювала…

Учора не бачила його в школі. Звідкись у голові взялася фраза з пісні, яку вона чула у таборі від старших пластунів: "Чогось мені чудно, чогось мені дивно, вже мого милого третій день не видно". Думки чинили закономірний опір: "Чому це милого? Через те, що зустрілися і посмакували морозивом? Хай іще трохи поговорили. Але чому трохи? Нам не хотілося розходитися. Якби не сказала, що вже час додому, то Костик ходив би зі мною всю ніч… А може, йому не було що робити тоді? Не було якогось футболу чи інших справ? Бо вчора і сьогодні я не бачила його у школі, хоча так хотілося… Ми навіть не домовилися про наступну зустріч. Мені було соромно про це казати першою, а він чи то забув, чи… Що "чи"? Я не знаю. Ще й з мамою посварилася…"

12

Йолки-палки, це ж треба! Тоді, коли бачився з Марійкою, хлопці з мого класу програли 1:4! Матч справді був відповідальний, *бо це чемпіонат школи… Ба більше! — вони звинуватили у програші — кого б ви думали? Угадайте з трьох разів. Так, суддю… Неправильно. Силу іншої команди… Вони це визнають лише наполовину. Свою недостатню майстерність і волю до перемоги… Вони цього ніколи не визнають! Вони звинуватили… мене. Типу, ти ж у нас найліпший нападник, ми мали моменти… ти б обов'язково забив… ще й Василь, наш воротар, зіграв той матч дуже погано, типу, два м'ячі на його совісті… але все через тебе… ми думали, що ти підіспієш у другому таймі… після першого була нічия 1:1… ми провалилися потім, коли ти не прийшов… підвів команду…

Я огризався, сварився, але… Може, хлопці кажуть справедливо? Я міг перенести зустріч на інший день— і все би було чики-чики! А тепер… Вони зі мною говорять крізь зуби, а післязавтра матч із 9-А. Навіть Микола, мій найкращий друг, сказав, мовляв, ти ще на цю гру не прийди, скажи, що у тебе знову невідкладні справи, давай, Костику, не приходь, що нам втрачати!

І я… я боюся зустрітися до матчу з Марійкою. Ану ж вона запропонує зустрітися якраз у день матчу. Я не зможу відмовитися, не зможу їй нічого пояснити, бо дівчата мало петрають у футбольних справах. Через те не шукаю її. Хай уже після матчу… Гра має відбутися завтра…

Дзінь-дзінь! Кость вибіг на перерву. Біля дверей його класу поволі прогулювалася… Марійка:

— Привіт!

— Привіт!

— Чого не заходив за мною, щось трапилося?

— Нічого, просто так склалося…

— Може, зустрінемося завтра? — випалила, почервонівши до кінчиків вух, дівчина, якій було надто самотньо, тим паче що вона и далі не розмовляла з мамою.

— Марійко, я завтра не зможу!

— Тоді сьогодні, — Марійка була подібною на кумачевий стяг радянського часу.

— І сьогодні ні… — прошепотів Костик. — Бо тренування. Хлопці мене приб'ють. Завтра дуже відповідальна гра…

— Ось як! — на очі дівчини навернулося кілька сльозин.

— Може, післязавтра? Післязавтра! — радісно вигукнув наш горе-футболіст.

— Ні. Післязавтра я не зможу. Па-па!

Отетерілий Кость пробував щось пояснити. Але дівчина вже не слухала. Вона розвернулася на всі 180 градусів і побігла. Костик побіг за нею, але Марійка вже зникла у якомусь із шкільних лабіринтів…

13

— Ось так! Я посварилася через нього з мамою, а він… він (несподівана і перша образа стискала дівчині горло). Я сама його знайшла… хоча десять разів казала собі… не шукай, не шукай… Якщо ти йому потрібна, він сам тебе знайде… Але він такий гарний… таке чорне, із синюватим відтінком, волосся., такі карі-карі, такі мої очі… Мені було дуже самотньо і чомусь страшно… і я не витримала… а куди я ще мала піти?.. Дівчатам із мого класу поскаржитися?.. О, вони би поспівчували, сказали би, типу, що "всі вони такі", вони це чують від своїх матерів, може, не від усіх, але чують… А потім би скалили зуби по куточках… "А ти чула, чула новину?" — і дівчина, перекрививши голос однієї приятельки, аж несподівано засміялася. А він… що трапилося? Нехай, завтра футбол, я можу це зрозуміти… Але сьогодні! Може, він має іншу подружку? Про футбол можна сказати… Він дурить мене…

(Продовження на наступній сторінці)