«Недуга» Євген Плужник — страница 6

Читати онлайн роман Євгена Плужника «Недуга»

A

    — А вам дуже хотілось би ще зі мною... поговорити? Засміялася весело й щиро.

    — Хотілось би...— ступив до дверей Іван Семенович.

    — Ну так ми зробимо так...— подумала вона.— В антракті у вас однаково нічого не вийде, то ви краще чекайте мене після вистави коло акторського під'їзду... Гаразд?

    — Гаразд...— уже по той бік дверей, коло Мюфке, відповів Іван Семенович.

    — Що? — підскочив той, не то здивовано, не то натякливо кліпаючи.

    — Нічого! — відрубав Іван Семенович і, важко дихаючи, пішов уперед,— не до залі, а в роздягальню: одягся й, не поспішаючи, пішов з театра.

    Майдан перед театром і широкі вулиці, що радіусами від нього розходилися, вже збезлюдніли. Залиті синявим електричним світлом, видались вони Іванові Семеновичу простолінійнішими, як звичайно, й чіткішими; здавалося — гострим олівцем обведено суворі контури будинків, кожну риску на них, густі покладено тіні в западинах і під ворітьми...

    Одноманітна перспектива вулиць манила вперед — скільки не йди, так само височітимуть по боках рівні стіни мовчазних будинків, поодинокі перехожі не збиватимуть спокійної задуми... А головне — не повернешся більше до цього галасливого, душного фойє, не бачитимеш цю високу, в хустці квітчастій жінку...

    Іван Семенович кружляв під театром, злий на самого себе, єдине бажання — зараз же додому втікати — в собі тамуючи.

    Ні, хоч би там що, а треба лишатися до кінця; мусить він до кінця витерпіти це безглуздя... просто для того, щоб хоч трошки коли не виправити, то принаймні загладити свою ідіотську поведінку! Звичайно, ідіотську! Инакше її й не можна назвати..; Вдертись до незнайомої жінки — невідомо навіть за яким чортом! — і такого дурня удати...

    Густо, аж долоні йому пітніли, червоніючи, пригадував Іван Семенович безглузду сцену в прибиральні Завадської, так, як і там, почуваючи, що пересихає йому в горлянці, лоскоче неприємно...

    Зайшов до близької пивниці й, слухаючи польок і вальсів, пив пляшку за пляшкою. І що більше пив, то все спокійніше йому ставало. Бо й справді, чи ж варто так через все це хвилюватися? Ну, вийшло це, звичайно, негарно трохи — а більше смішно! Але ж все це можна полагодити і ліквідувати. Він їй усе пояснить, просто й щиро, і вона — розумна й чула — все зрозуміє й вибачить... Посміється трохи, це так... А сміється вона, певне, дуже приємно... Соковито.

    І все намагався пригадати, чи сміялась вона тоді на гойдалці...

    Коли вийшов з пивниці, в театрі вже гасили світло; одне по одному, востаннє моргнувши, темніли вікна й широкі двері фойє. "Спізнився",— подумав Іван Семенович, скоріш зрадівши, ніж жалкуючи, й зараз же почув грудний переливний сміх Завадської. Йшла від театру, стараючись на руку незграбного, мов ведмідь, чоловіка.

    "Я десь бачив його",— хотів пригадати Іван Семенович, і, важко ступаючи, пішов їм назустріч.

    — Товариш Орловець? — непевно запитала Завадська й зараз же обернулась до свого сопутника.— Ну, Скорик, твоя місія скінчена... Іди спати.

    — Ой Ірино, Ірино! — насваривсь пальцем старий антрепренер і, голосно чмокнувши її в руку, заколивався геть.

    — Ну... товаришу Орловець...— посміхнулась Завадська.— Ще раз здрастуйте...

    — Так ви не гніваєтесь на мене? — скрикнув Іван Семенович і попросив тихше:— Не треба... Я ж не хотів вас образити... Та й не дурень я, ні...

    — Я знаю,— заспокоїла його жінка, пояснивши по пав-зі:— Я розпитала про вас Мюфке...

    Пройшли трохи мовчки, тоді сказала вона:

    — Ви проведіть мене додому... Я недалечко живу, на Німецькій. А по дорозі й розкажете мені за наше колишнє знайомство... Де це було? Коли? І про ноги...— блиснула вона на нього насмішкуватим поглядом. І засміялася тихо.

    — Да, я розповім,— погодивсь Іван Семенович, почуваючи, як дрібний холодок побіг йому спиною від того сміху.— А про ноги... Це я не зумів висловитись... От...

    І, не поспішаючи, задумливо, мов самому собі, оповідав їй за юнацтво своє, за Таланський завод і — вже хвилюючись трохи — про день той, як гойдав її, в синє небо підносячи.

    Слухала мовчки, инколи скоса на нього поглядаючи, а коли скінчив, уронила задумано:

    — От бачите — які ми... знайомі... Давні знайомі. І не розпитувала більше.

    Коло маленького двоповерхового будиночку спинившись, прощалася:

    — Тут я живу,— сказала.—На другому поверсі, помешкання чотирі... Це я для того кажу,— додала,— щоб ви прийшли до мене колись... Поговоримо ще... Гаразд?

    — Принду,— хитнув головою Іван Семенович і довго — коли вже важкі вхідні двері за нею рипнули — стояв, не розуміючи зовсім, як могло статись, що припав він сухими, вустами до запашної рукавички на вузькій теплій руці...

    IV

    Доповідаючи, Писаренко чомусь гугнявив, раз у раз підвищуючи голос на початку фрази й кінчаючи її майже пошепки; здавалось, хилить його у сон — покладе, отак шепчучи, голову свою на катедру і вже не вигукне більше, і тоді не треба буде Іванові Семеновичу злякано розплющувати очі, а можна, відкинувшись до стіни, сидіти собі спокійно, прислухаючись, як гуркочуть инколи трамваї за вікнами, а головне — зовсім не думаючи... Адже він і прийшов сюди, тікаючи від думок, нескінченних і невиразних, що от уже кільки день не хвилюють і не дратують, а якось знесилюють його, наливаючи голову важкою втомою... Власне, не втомою, ні... якоюсь чудною тишею, коли так виразно чути, як б'ється жилка на скроні...

    "Так от, товариші...— враз голосніше, як звичайно, фальцетом вигукнув Писаренко, ніби зрадівши, що знайшов давно потрібну йому фразу, й полохаючи думки Івана Семеновича...— Так от, товариші..." — знову, ще голосніше й тонше вигукнув він — і враз перейшов на гугнявий шепіт, ніби щось таємниче звіряючи та все нижче до катедри прихиляючись...

    "Чого це він... так?.." — здивовано зиркнув на доповідача Іван Семенович і ще більше здивувався, коли не зміг пригадати, чи завсігди так промовляв Писаренко, чи оце недавно почав...

    Як же це так? Писаренко ж з усіх товаришів найближчий йому, друг, можна сказати... Як же не знає Іван Семенович його маніри... звички його?..

    І, вже хвилюючись, почав пригадувати, що взагалі знає він про Писаренка: прізвище, ім'я, по батькові... де працював, де працює... Анкета! Анкета!.. І це все? Там мало, так страшенно мало? Тобто нічого... Ну, звичайно, нічого! Бо що ж знає він про Писаренка... ну, як про людину взагалі, чи що... Як він живе, що він любить, що думає... не про поточні справи... ні, так, взагалі...

    І, ще не усвідомлюючи, що саме, а вже почуваючи, що збагнув він тепер щось нове, наслідками для нього незмірне, від чого ще складніші й притомливіші потечуть йому думки, Іван Семенович подививсь навкруги, на знайомі фігури товаришів, задумано схилені над нотатками...

    Що він знає про кожного з них? Ні, не так: чи знає він хоч одного з них так, щоб міг сказати йому все, щоб міг удатись тепер до нього — хай порадить і допоможе?

    Іван Семенович підвівсь і, уникаючи здивованих поглядів, вийшов на коридор.

    "Треба неодмінно щось з ними зробити,— подумав він про черевики.— Риплять..."

    І, скручуючи цигарку, пригадав, як ніяковів він через них в опері... А потім нагадав чомусь свою незвичайну там розмову із Звірятином,— і знову засотались думки, невиразні та нескінченні, і голосніше забився на скроні живчик...

    Іван Семенович запалив цигарку й припав гарячим чолом до морозом розмальованої шиби. Разом з холодом потекла в нього якась дивна, спокійна байдужість: хай хоч що, а не відійде він від цього синього вікна, стоятиме, доки згадає, коли це було: така сама утома і чоло коло шкла... Вчора? Ні... Позавчора?

    В залі залунали голоси, загрюкано, відсовуючи, стільцями, і на коридор почали виходити курці, жваво обговорюючи Писаренкову доповідь. Сам він, стомлено відповідаючи на запитання, відшукав очима Івана Семеновича і підійшов до нього.

    — Ти що, чекаєш кого? — спитав він, стаючи поруч, коло вікна.

    — Ні,— задумано відповів Іван Семенович, пригадавши, що так, чолом до шкла, поруч Писаренка, стояв він давно, на допиті в денікинській контррозвідці, в Полтаві..

    — Чи, може, тебе доповідь моя цікавить? Ти ж усим починаєш тепер цікавитись, навіть співачками...— спробував пожартувати Писаренко, сам ураз зніяковівши, коли побачив, як зблід і розгубився Іван Семенович.

    — Ні...— відказав той стиха і зробив рух відійти.

    — Та ти стій! Не сердься! — спинив його за рукав Писаренко.— Я тобі дещо сказати маю. От що... Як би тобі сказати... Останніми часами ти якийсь чудний став... Перетомився, мабуть? Чи, може, думки які?.. Так ти не крийся — я тобі друг, не забувай про це. Розумієш — друг.

    — Розумію,— в'яло, немов про своє щось думаючи, відказав Іван Семенович і замовк, не відриваючи погляду від вікна. За тонкою плівкою шкла короткі зимові присмерки синили безлюдну, густо засніжену вулицю. Видно, що бралося на мороз: поодинокі перехожі горбилися в наставлені коміри, глибше ховаючи в кишені руки; дзвінки далеких трамваїв гостро розтинали повітря.

    — Та-ак...— проволік по павзі Писаренко і собі чомусь стиха:— Так ти заходь колись, чекатиму.

    І, знову трохи помовчавши коло Івана Семеновича, пішов від нього зніяковілий.

    (Продовження на наступній сторінці)