— Да... вони різні,— немов обмірковуючи щось, промовив стиха.— А скажіть, Мюфке,— повернувся він до сусіда обличчям,— як, по-вашому, мусить жити людина, щоб зазнати найбільшого особистого щастя? Щоб прожити якнайповніше, тобто щоб узяти від життя найбільше? Чи не хапаючись, кожну дрібницю зважуючи, беручи тільки найпотрібніше...
— Тобто, як вчить інженер Сквирський? — прикинув Мюфке.
— Так, як вчить інженер Сквирський... Чи ж так, як Звірятин: беручи все, що зараз трапляється тобі на шляху, ні від чого не відмовляючись, не думаючи про ціле життя, а дбаючи тільки за те, щоб узяти якнайбільше тепер, зразу, поточної хвилини... Хто з них кінець кінцем візьме від життя більше?
Довго мовчав Мюфке, инколи поцмокуючи губами й пильно роздивляючись на широку візникову спину, потім, не поспішаючи, до кожного слова свого прислухаючись, розповів Іванові Семеновичу коротеньку історійку батька й сина Біляйкіних.
Старий Біляйкін в люди з нічого вийшов: у Золотоноші в нотаря за писарчука почав, а в Санкт-Петербурзі на всю імперію відомим правником скінчив. І без освіти всякої, можна сказати, самим нюхом своїм сотні тисяч заробляв... Да... Будинок свій, швейцар з булавою... А справи брав земельні виключно й щозаплутаніші... Син-одинак у нього був — у батька пішов, на юриста вчився. Як скінчив науку, каже йому батько: "Подивлюсь, який з тебе ділок вийшов" — і передав йому одну справу, таку складну та заплутану, що сам він багато років сидів над нею. Зрадів синок, до діла взявся; і за якийсь місяць прибіг до старого, кричить-гукає: "Можеш пишатися, сина такого маючи! Справу ту я за місяць розплутав і виграв блискуче! А головне, гонорар який — за місяць п'ять тисяч! Тобі, старому, й не снилось такого!" А старий посмутнів, головою хитає: "Дурень, дурень, ти,— каже,— а не ділок. Що з того, що за місяць п'ять тисяч заробив,— я на тій справі п'ять літ сидів, та й ще б років зо три просидів — і щороку з неї п'ять тисяч мав. Може, воно й менше на один місяць припадало, але ж полічи, скільки б разом вийшло..."
— Так ви за Сквирського? — задоволений, спитав Іван Семенович.
— В теорії — так. Але ж тільки в теорії, бо на практиці всі ми живемо, як живеться.
І попросив, щоб висадити його, бо треба йому до опери йти.
"Всі ми живемо, як живеться?" — покрутив головою Іван Семенович і, вигідніше в санях вмощуючись, думав спокійно, що він до всіх не належить.
X
Коло домка, де Завадська жила, зустрів Івана Семеновича маленький горбань, прибраний так елегантно, що відразу впадало в око його хоробливе потворство.
"Де я бачив його?" — хотів пригадати Іван Семенович, а той уже посміхався йому безкровними вустами, вистромивши з дорогого хутра пташиний видок свій.
— Товариш Орловець? — бризкнув він слиною і, розчарований, а може, й образившись трохи, пропискнув: — Забули? Я — композитор Мурів...
— Ні, пам'ятаю,— промимрив Іван Семенович і, вклонившись, іти хотів далі, коли почув:
— До Ірини Едуардівни йдете? її тепер вдома немає — я від неї...
— Немає? — спинився Іван Семенович.— Як немає? І не міг розібрати — досада чи радість поняла йому
груди.
— Але за півгодини вона повернеться. Побачите її — вітайте від мене,— вклонився Мурів.
"Значить, він не прийде більше",— з приємністю занотував собі Іван Семенович, намагаючись ступати так дрібно, як і горбань.
— А я думав — сердитесь ви на мене...— крутнув той великою головою на тонкій, в'ялій шиї.
— Ні... Чому ж...— не зрозумів Іван Семенович, за що міг би він сердитись на цього горбатого чоловіка.
— А пам'ятаєте ж нашу розмову в Ірини Едуардівни? Про кохання...
Вимовляв це слово так, мов застрявало воно йому в гортані і мусив силою його випихати; тоді звучало, наче обривалась струна на скрипці й, скручуючись, билась об деку.
— Розхвилювались ви тоді дуже... Не попрощались...
— Нерви,— неуважно відказав Іван Семенович, думаючи про те, як складно це в житті людини: раз, хоч би й випадково, в нього заплутавшись, ніщо не відходить само, а й далі плутається, і треба зусилля, щоб від цього звільнитися. Прийде само, випадково, непрохане й несподіване, а ти мусиш віддавати йому час і увагу, переживати його, приглядатись до нього, щоб з усієї маси вибрати тільки потрібне тобі, відкинувши геть усе другорядне... "Оце й єсть — будувати своє життя",— пригадав він Сквирського.
— А ви неправі тоді були,— захитав композитор головою.— Неправі. Ні. Твердження ваше хибне...
І, згадавши, що Іван Семенович нічого, власне, й не сказав тоді, пояснив, обережно слів добираючи:
— Всі ми зрозуміли тоді вашу таку... дивну вихватку проти Звірятина і взагалі... як своєрідний вияв вашого обурення на моє твердження про можливість і нормальність кохання між особами цілком ворожих класів...
Він помовчав, чекаючи, чи не заперечить Іван Семенович, потім заговорив знову, щодалі все швидше й видимо хвилюючись.
— Да, ви були неправі, товаришу Орловець, неправі... Для мене це так очевидно, що я розумію навіть, де корінь вашої помилки... По-вашому, такі люди не можуть кохатися через те, що будуть вони ворожі один до одного. Гаразд. Погоджуюсь. Але ж далі ви робите стрибок, якого я ніяк зробити не можу! А саме: раз вони ворожі — то як же вони можуть одне з одним жити?
— Звичайно,— почав Іван Семенович, та не дав йому говорити горбань, засмикався весь, слиною забризкав:
— Ага! Ага! — тикав він пальцем в Івана Семеновича.— Отут і помилка ваша! На місце кохання підставляєте ви спільне життя, співжиття чоловіка й жінки, одною з форм якого є родина. Але ж погодьтеся, що не завсігди приводить кохання до тихої родинної ідилії, навпаки, здебільшого воно кінчається трагедією! Отже, коли говорити за щасливе,— наче сплюнув він,— кохання, що кінчається шлюбом, я погоджуюсь: бути його між людьми ворожих класів не може. Але ж чому замовчуєте ви кохання нещасливе, кохання-трагедію? — вп'явся він очима в Івана Семеновича, і тільки тепер помітив той, які гарні в композитора очі — немов дві великі сині квітки під високим спокійним чолом.
І, наче не витримавши їх гарячого блиску, заплющивсь Іван Семенович, з темного глибу приймаючи композиторів голос:
— Не пристрасти, навіть не насолоди шукають тепер люди в коханні, а тільки приємне, забуваючи, що самою суттю своєю є воно боротьба... Боротьба! — задзвенів йому тонко голос.— І може — ненависть...
Здавалось, спустошило його це слово — зв'ялів увесь і помлявів; подав на розі Іванові Семеновичу ручку спітнілу й, слова більше не мовивши, пішов геть.
"Які вони всі., нервові",— подумав Іван Семенович і почув себе проти них дужим і впевненим.
Відчинила йому двері та сама, в чорному, покоївка.
— Ірини Едуардівни ще немає,— сказала,— але ж вона просила вас зачекати.
Іван Семенович, не поспішаючи, роздягся і пройшов до вітальні.
Горіла тільки одна лямпа під важким шовковим дашком; м'які тіні розпливались по стелі й кутках великої кімнати. Уважно, немов вивчаючи, оглядав її Іван Семенович, до кожної дрібниці прикипаючи поглядом, потім опустивсь у крісло, де колись Звірятин сидів, і посміхнувся криво: на столику, в кутку за пальмою, білим вогнем вилискувала карафка з горілкою.
"Для Сквирського...— подумав Іван Семенович.— Значить, часто буває..." І враз пригадав чомусь, як, з ними прощаючись того разу, поцілувала Завадська Сквирського в голову, а той пізніше, вже в себе на помешканні, назвав її при Іванові Семеновичу просто Ірина.
"Будівник,— єхидно прошепотів Іван Семенович.— Теорії розводить, а сам, мабуть..."
І не скінчив, почувши дзвінок у передпокої.
Випростався і ступив до дверей, назустріч швидким жіночим крокам.
— Нарешті, втікачу! — обгорнув його глибокий грудний голос Завадської разом з тонкими пахощами морозу й солодких парфумів.— І не сором так забувати старих знайомих? — пожурила вона гостя, простягаючи руку.
— Цілуйте, цілуйте! — засміялася переливно.— Час звикати. На дев'ятім-то році, як каже Звірятин...
Прихилившись до руки її, бачив Іван Семенович, як в'ються по ній ніжні блакитні жилки, струмочками ховаючись у запашнім хутрі рукава.
— Ну, понудьгуйте ще хвилинку без мене,— попросила господарка, йдучи до другої кімнати.— Я тільки пальто скину.
Почуваючи на губах щось солодке і млосне, подумав Іван Семенович, що добре було б випити чарку горілки, і вже ступив до столика, де карафка стояла, як почувся з сусідньої кімнати сухий шелест шовку і лускіт кнопок.
"Передягається",— лизнув Іван Семенович губи й, чомусь віддих затримуючи, сів на канапу.
— Ви давно вже чекаєте на мене? — поплив з-за драпрі голос Завадської.
— Ні, недавно.
— Це я навмисно спізнилася,— засміялась вона.— Щоб покарати вас за тодішню поведінку! Ах, ви ж дикунище! — висунула вона з-за драпрі голову, й здалось Іванові Семеновичу — голим плечем сяйнула.— Ну да, дикун! При жінці, мало того — при вродливій жінці,— грайливо спустила вона очі,— заявляти, що він не зміг би її покохати як буржуйку!
(Продовження на наступній сторінці)