— Чого ж ти посміхаєшся?— відсунувсь від нього Куниця.— Тут, Ваніку, нічого смішного немає...— І враз додав веселіше: — А ти не журись! Ми ще погуляємо з тобою... От побуваєш десь на курорті, нерви підлікуєш, відпочинеш...
І, мабуть, не знаючи, що ще сказати, розстібав і застібав ґудзика на кургузім своїм піджаці.
— Да... мені б відпочити...— промріяв Іван Семенович і захвилювався, кидаючи гарячим шепотом: — Я таки хворий, мабуть, Кунице... Мабуть, хворий-таки... От, розумієш, треба мені тепер багато дечого передумати... Пережити... Взагалі, якось... збадьоритися... А не можу. Не можу, Кунице... Бо така в мені втома... така втома.-— не скінчив він і, скочивши з канапи, випроставсь перед Куницею.
— Отакої!— підвівся той.— Так що ж ти мовчав досі, йолоп ти першорядний! Скільки років — а хоч би слово тобі! Ну, та нічого, Ваніку! Це не страшне — це нерви.
І тюпцяв коло нього, подаючи важку, солдатським сукном криту бекешу.
Коли вийшли на ґанок, сутінки розливались подвір'ям, а разом з ними ширилася передвечірня м'яка зимова тиша. Високі будинки управського двору виростали з густих тіней при землі, й обриси їх танули вгорі, в сивім тумані, а ще вище над ними бовваніли подекуди гострі шпичаки заводських димарів, що ліниво зливали з хмарами руду киптяву диму.
Завод дихав стиха і глибоко, і здавалося — з кожним подихом його віє з-за будинку Управи ласкавим і спокійним теплом разом з пахощами заліза й вугілля.
Диким і неможливим видалося Іванові Семеновичу покинути, хоч би й на час, цю співучу махину, таку могутню, а й покірну, зрештою. За якусь невеличку мить, на протязі кількох кроків, силою коротеньких думок, безліччю спогадів майнули перед ним останні роки, повні боротьби з цим велетнем,— і такими дрібними, такими нікчемними здались йому всі його останні турботи, хвилювання, думки!.. Навіть смішно, що приймає він все це так близько до серця, все те, випадкове, що на якийсь тиждень-два замішалось в його життя.
Іван Семенович взяв Куницю під руку й, ступаючи рівно й пружно, говорив, як не хочеться йому розставатись з заводом та що піде він і на це, бо йому справді-таки треба трохи перепочити. Куниця з Писаренком добре придумали, що вирішили вигнати його в світ — нові місця, инші люди, все це заспокоїть його... А головне — люди... Він так знудьгувався за ними,— бо кого ж, зрештою, бачить він тепер? Небагатьох товаришів, от Куницю, наприклад, яких давно добре знає й з ким мало розмовляє, хіба що в справах, та кількох найближчих співробітників: інженер Звірятин, інженер Сквирський... І, посміхаючись, жваво розповідав Куниці про цих помічників своїх, про свої з ними — не кажучи, де — неслужбові зустрічі, розмови і, вже хвилюючись,— про кумедну філософію кожного з них та про те, як він, Іван Семенович, їх розуміє й до них ставиться... Та що завзятіше нападав на них, то все більше здавалося, що сам борониться; тратив певність, плутався в словах і кінець кінцем замовк, зніяковілий і розгублений.
Куниця мовчки посапував носом і якось скоса позирав инколи на Івана Семеновича.
По павзі промовив, немов вичитав:
— Людей шукати — незле, Ваніку. Людей шукати і можна, і треба. Та як шукатимеш таких, як і твої специ,— то наплюй... Не люди це, Ваніку, а людці". Так, шушера всяка... Недобитки. А що філософія їхня,— якось прогугнявив він презирливо,— так ціна їй відома. Це від ставки залежить. Відміни в них персональні та преміяльні, та навантаження, та тантьєму, та чорт його батька знає що,— а дай кожному карбованців по п'ятдесят на місяць — так, будь певен, иншої заспівають.
І, виплюнувши недокурка, перший поліз у трамвай.
"Всі вони такі,— подумав Іван Семенович, вражений спокійним презирством, що чулося йому в Куницинім голосі— І Куниця, і Звірятин, і цей довгоногий Сквирський, і инші... У кожного з них є щось своє, а головне — певність цього свого, певність своєї правди... Тим-то так легко й відмахуються вони від чужого..."
І що далі від передмістя ніс його гуркотливий вагон трамвая, то все тепліше обгортав його жаль на самого себе, що не вміє він так, як инші, просто й спокійно підійти до всякого нового факту чи явища, якось по-своєму зрозуміти його й оцінити... От і тепер, цей останній тиждень борсається він безпорадно в тих нових почуттях і думках, що насунули на нього, і не може сказати — навіть самому собі — що приймає він, що відкидає...
— Знаєш що, Ваніку,— таємничо звірив йому Куниця, коли замигтіли за намерзлими вікнами вагона огні великих центральних вулиць,— як маємо ми мерзнути, гуляючи на морозі, зайдім краще до пивнички... І затишок, і музика... А?
— Ходім,— покірно подався до виходу Іван Семенович.
— Товариська ти людина, Ваніку,— догнав його Куниця,— люблю я тебе за це — ніколи не відмовиш... А в пивниці ти, певне, давно був, коли й взагалі бував?
— Бував... Разів зо два, за непу...
— Мало, мало, Ваніку! Так і непу не побачиш... Взагалі відлюдно живеш, схимником... Тож-то й чіпляються до тебе всякі думки... Да... А тільки скажу я тобі, Ваніку: наплюй на філософію! їй-богу! Життя, братіку, є життя і жодної філософії не потребує. Праці — да! От ми зараз і попрацюємо з тобою, а? — звернув він до золотих вікон великої на розі пивниці.
Там було майже порожньо. Тільки коло столиків по кутках бовваніли якісь мовчазні, задумані постаті; дехто, здавалось, дрімав, схиливши голову, инші похитувались у такт якійсь скорботній мелодії, якої награвав натягано, мов кістяк, худий, голений дід у довгому сурдуті. Коли раптом скінчив, розповзлась по пивниці якась липка тиша, а з-за дверей до иншої кімнати почувся голосний жіночий сміх і п'яні вигуки; видимо, сиділа там весела компанія, що не потребувала свідків своїх веселощів.
— А капернаумчик-то невеселий попався нам,— промовив Куниця, обдивляючись навкруги.— А втім — пусте, Ваніку, веселощі, як і все инше, людина в собі самій носить,— підморгнув він невідомо кому, спиваючи з пива густу рухливу піну.
— Скажи мені, Кунице,— по довгій павзі промовив Іван Семенович, дивлячись на "Дев'ятий вал" Айвазовського,— скажи мені, Кунице, чи не видається тобі життя нудним?
— Нудним? — не доніс Куниця кухля до рота.— Тобто, як нудним? Не розумію...
— Ну, як би тобі сказати... Що от могло б воно бути куди цікавішим... Складнішим...
Куниця якось злякано зиркнув навкруги, мов боячись, щоб не почув хтось Івана Семеновича, й зашипів, захлинаючись здивуванням та обуренням: — Та ти при розумі, а? При розумі ти, питають тебе! Та ти розумієш, що ти верзеш? І коли? Коли? Тепер, коли будівництво... Тепер, коли... Ну, що ти скажеш? — В якімсь розпачі замовк він на хвильку, а далі гнівом спалахнули йому очі: — Та як же ти смієш таке казати! Ти! Ти! — смикав він товариша за важку полу бекеші.
Іван Семенович зблід і сам якось весь засмикався в дрібних і нервових рухах.
— Та чекай, чекай...— сполошився він.— Ти не про те... Ти не зрозумів мене... Я не про життя взагалі... Ні. Я про особисте... Про особисте,— зірвався йому голос на високій і дзвінкій ноті.
— Про особисте? — стомлено перепитав Куниця і відвернувся.
Іван Семенович схопив кухля й пожадливо ковтав холодне гіркувате пиво. Потім відкинувсь на спинку стільця й заплющився.
— Ти не зрозумів мене, Кунице,— вже спокійніше, але сумно почав він, коли знову затарабанив дід.— Я про життя особисте казав. Про твоє, моє, наприклад. Що бідне воно якесь, неяскраве... Що могло б воно за наших часів бути иншим...
— Дурниця! — відрубав бесідник.— Та й що ти звеш особистим життям? По-моєму, братіку, все життя — це моє особисте... А по-твоєму ж як? Є, мовляв, громадське життя, а то є й окреме, моє? Що ж це? Родина? Кубелечко? Тьху! — сплюнув він на всипану тирсою підлогу.— Я, голубе мій, не з інтелігентів, як тобі відомо, по гімназіях не обучав-ся... Наука моя на заводі та на фронті... Да... Так ділити життя не вивчивсь... Все моє! Розумієш?
— Не те... Ай, не те!..— відмахнувся Іван Семенович.— Про різне говоримо...
В цей час двері до другої кімнати розчинилися, й звідти, голосно регочучи, вибігла висока грудаста жінка; за нею дрібно тюпцяв невеличкий патлатий чоловічок.
— Мюфке! — мимоволі вигукнув Іван Семенович. Чоловічок крутнувся й, радісно потираючи ручки, підбіг до їхнього столика.
— Яка несподівана зустріч! Який приємний випадок! — запищав він, припадаючи до плеча Іванові Семеновичу.— Ах, який приємний випадок, товаришу Кунице!
І вже сівши коло їх столика, виливав своє п'яне зворушення короткими вигуками, усмішками й підморгуванням.
— Що ж ви там сіли, Ля-Бемоль! — гукнула від буфета грудаста жінка.— Ідіть, розплатіться!
— Я потім, Аделіночко! Я потім. Ви ж бачите, що я зустрів своїх найкращих приятелів.
Жінка промимрила щось собі під ніс і пропливла назад у кімнату.
— У... сволоч! — хитнув їй услід головою Мюфке, рясно посипаючи комір свого пальта білою лупою з патлів.
(Продовження на наступній сторінці)