Взяв жмуток дубового листя, а їй подав дукатик. Здивовано стривожена жінка пізнавала щось знайоме. Стояла, ніби заворожена, перед кобзарем колишня козачка. А він торкнувся до струн кобзи, і вона обізвалась мелодією смутку, любові й приязні. Грав зачаровано кобзар, злегка зрошуючи теплою сльозою струпи. Ридально звучали вони, голос душі виливали без слів, щоб серцем читати велику пророчу печаль...
Мої брати і сестри милі! Народе рідний мій! Яка триклята недоля повергла тебе в пучину бід, зневаг, щоб в мороці віків ти ніс від роду в рід кривавий слід страшних тортур і всю ганьбу знущань? Минуть усі лихі видіння-сни в історії уявлення, народе мій! І в дивній сивизні століть ти будеш жить в сім'ї новій, як прийде час.
Неначе клявся він і кобзою, і життям своїм, що буде так, бо руху сонця не спинять невігласи, тирани і кати.
Червоно лягало крайнеба сонце, обсипаючи дивним промінням похилих слухачів і кобзаря. Сидів він на призьбі під хатою своїх батьків, здавався вирізьбленим силуетом невтомного і грізного віщуна прийдешніх громовиць-потрясінь.
ДУБОВЕ ЛИСТЯ
Хто наважиться спинити стрімкий орлиний лет і обкраяти обшир неба? Чия рука підійметься одірвати од персів матері дитя голодне? Чи відверне хто течію прозорих вод, щоб не вбирали вони в себе проміння сонця? Народжується радість не в серцях жорстоких; любить народ, служить йому навчають не тирани та їхні слуги; па подвиги ведуть не спонукання дужих, а голос совісті й душевної наснаги.
Кому збагнути силу слів пророчих — "пізнай себе"? Проніс їх поет-мислитель крізь все своє життя, прибувши до тихої Іванівни в родину Андрія Ковалівського. По шляху не розгубив жмутку дубового листя, хоч і довелося побувати ще в далекій мандрівці, навістивши друзів у Хотєтові на Орловщині й завітати до Курська.
Нарешті прибився під іванівські дуби, де часто коротав своє дозвілля недалеко від Муравського шляху. Приніс сюди і жмуток подарованого дубового листя та тривогу чулого серця. Був свідомий того, що і в найжорстокіші часи сміливі думки, волелюбне слово виривається з лабет сатрапів, залишаючи нев'янучі плоди для прийдешніх поколінь.
Десь зазнавав гонитви Радіщев за сміливе слово, вимовлене в "Путешествии из Петербурга в Москву". Страждав і Микола Новиков за гратами фортеці. Терпів утиски і земляк-одподумець Яків Козельський. А Григорій Савич поніс своє слово найвіддаленішими стежками і мав рацію ще раз сказати: "Світ ловив мене, але не піймав..."
Минали дні за днями в тихій Іванівці. Сходилися під старезними дубами друзі, розмовляли, пригадували пережите. Приносив сюди Григорій кобзу. Вже не грав на ній, бо не слухалися його персти, часом зривалися зі струн. Кляв кобзу на землю, прислухався, як вітер торкався до неї або лист несподівано упаде,— тоді почується стогін, наче щось живе обізветься, заквилить журбою невсипущою.
Здавалося, що й трав'яні стебла тоді бриніли, вбираючи в себе ледь вловимі звуки струн. А віддаля донеслося голосіння сопілки, й чабанська пісня виринала з лугових шовковистих просторів. Пізнав знайомі мотиви. То ж він залишив їх на сходжених шляхах. Отже, не змарнував, не розгубив голосу своєї душі. Хтось зібрав його, щоб передати наступним поколінням. Житиме народ па цій горьованій землі, й по ній барвінковими звоями будуть стелитися співом запліднені слова. Вони ж бо як зернята, посіяні у добрий грунт. Хай сходять, колосяться, ложаться на радість людства.
Виходив на простори, зустрічав схід сонця. Здавалося, що воно народжує не тільки день, а й вікове майбуття. Перед його невпинним рухом навіть смерть здавалася умовним забуттям, бо народжена думка сміливця ніколи не вмре.
А ось і свіжа рілля. Плуг застиг у борозні. Ще плугатарі не вийшли на працю. Якась сила потягла взятися за чепіги. Так і держав їх у руках, коли батько, виряджаючи в світ, за звичаєм наказав проорати борозну на козацькій ниві. Пройшов тоді за плугом відміряні гони, а потім здавалося, що тієї трудової ріллі не залишив на все життя.
Думками розмовляв з всеплодющою землею, наче чув її одвічний голос. Може, в ньому бринять слова ратних людей та хліборобів стародавнього древлянського князівства або розливається спів Бояна віщого? Чув голос тих, що поклали голови на цій, топтаній ордами, землі, захищаючи її від навал навісних. Пашіла земля теплом, як материнським подихом, що гріє і пестить щедротою своєю.
Не міг уже мандрувати далеко, а думка крилата ще ширяла просторами. Підіймався на горби, щоб глянути віддаля на Муравський шлях, яким носив колись свою юнь запальну. Забачить валку чумаків — і серце вільним птахом стрепенеться. Куди потяглися вони? З яких країв простують, братаючись із вітром і негодою? Прислухався — чи не долинуть звуки чумацької пісні, в яку вкладав не раз і голос свій, і неспокій життя мандрівного. Розносять ті побратими пригод та недолі просторами краю смуток і роздолля несходимих шляхів. Ой краю — радість моя і горе! Хто збагне таємниці твоєї історії, пізнає віками сіяну правду, що не корилась кривді?
Вдивлявся у далечінь, наче сподівався на прихід до нього давніх гостей, яких доля розкидала по всіх-усюдах. Чи понесли вони його думи світами, не розгубили на роздоріжжях плеканих мрій?.. Хай завітають у гості вони до, нащадків. Бо буде ще кроплена кров'ю ця земля предковічна, буде стелена січами, колисана громовицями. Правда ж не в квітчаних шатах гряде, а в скорботах гірких родиться. Пізнай же себе, орачу землі. Пізнай себе, народе, долею битий! Викарбуй на скрижалях свого буття титла заповітні, щоб їх не змили бурі часу!..
Задумливо повертався до улюбленого дуба, заступом копав яму-домовину. Хай власними руками буде споруджена вічна обитель. Готував себе до останньої мандрівки, з якої нема вороття. Пригорщами брав свіжу землю,
щоб зігрітою і пухкою була уготована одвічна постеля його. Поруч лежала на землі кобза. Сідав біля неї перепочити, пригортав до лона, наче прислухався, чи вловлюють струни биття тривожного серця, голос душі бунтівної.
Копав глибоку яму під дубом Григорій Савич — най-освіченіша людина свого часу, носій істини й народолюбства. Застелив домовину дубовим листям, поклавши і подарований у Чорнухах жмуток. Наче хотів вічно чути шумовиння величних дубів, подих просторів рідного краю.
Незабаром його передчуття справдилося. Останні кроки великого мандрівника привели до іванівських дубів, де він спочив у вічному забутті. Не чулося ні тризни гомінкої, ні розпачливих голосінь над свіжою могилою. Обрамили шанувальники імені поета живим дубовим листям напис на ній:
Григорію Савичу Сковороді, в бозе скончавшемуся 1794 года октября 29 дня
Надбання скарбів душі вимірюється часом і живуть у пам'яті народній. Не вмирає мислитель-поет, коли слово його заповітно бринить у віках і помножує славу нащадків. У пантеон безсмертя увійшло ім'я його — Григорій Сковорода.
ПІСЛЯСЛОВО
Минуло чверть тисячоліття від дня народження поета-мислителя. За цей час у суспільстві відбулося багато подій та соціальних зрушень. Витримав довготривалий іспит історії великий діяч минувшини, щоб постати у всій своїй багатогранності перед нашою сучасністю.
Народ зберіг у своїй пам'яті численні перекази, легенди про незвичайне життя правдолюба, глашатая волі, його пісні поширювали кобзарі. Вірш "Всякому городу нрав і права" став відомою піснею. її вніс Котляревський у свою "Наталку Полтавку".
Ще на початку XIX ст. ім'я Сковороди входить в історію літератури й розвитку громадської думки. Розголоси про мандрівника-філософа зацікавили багатьох. Писали про нього Іван Вернет, Ізмаїл Срезневський, Григорій Данилевський. На авторитет Г. Сковороди посилалися прогресивні російські письменники в 30-х роках XIX ст., ведучи боротьбу за розвиток передових естетичних поглядів. М. Надєждін 1831 року вмістив у журналі "Телескоп" три пісні Г. Сковороди з коментарями О. Хаждеу, а пізніше — нарис цього ж автора про поета та фрагменти його філософських трактатів.
1836 року журнал "Телескоп" виходив з епіграфом — улюбленим висловом Г. Сковороди — "Nosce te ipsum" ("Пізнай самого себе"). Саме в цьому році в журналі надруковано "Философическое письмо" (один із восьми листів) П. Чаадаева, що, як говорив О. Герцен, було подією, що потрясла всю Росію. Захищаючи принципи народності в літературі, М. Надєждін виступив того ж року із статтею "Европеизм и народность в отношении к русской словесности", в якій наводив слова Г. Сковороди.
За надрукування листа П. Чаадаєва та радикальний напрям "Телескоп" було закрито. Звернення до імені українського поета-філософа, друкування його творів, посилання на авторитет його імені в часи найвищого ідейного піднесення журналу є важливою подією, що характеризує значення Сковороди в літературному процесі першої половини XIX ст.
Його твори мало з'являлися друком і ширилися в списках. Помітним явищем у культурному житті було видання збірки його творів 1861 року. З приводу цього в журналі "Основа" надруковано статтю М. Костомарова "Слово про Сковороду" (1861, кн. 7), в якій говорилося про народність письменника і велику його популярність: "...B багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний малоросіянин знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом із письменного люду; його мандрівне життя є предметом оповідань і анекдотів; по деяких місцях потомки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і указують на них з пошаною; приязнь Сковороди до деяких з його сучасників становить родинну гордість онуків; мандрівні сліпці засвоїли його пісні..."
(Продовження на наступній сторінці)