Все, чого вдень не було чутно, тепер виявлялось і лізло в вічі, користуючись тим, що ніч така журливо тиха й безнадійно-спокійна. З божевільним ляцканням і гуркотом металевих маслаків літали трамваї, заглушуючи ті дивні слова, що ніч хотіла сказати пригніченій землі і сонливим деревам; з упертим нахабством блимали ліхтарі, гадаючи своїми проміннями знайти й обсвітити вічно величне обличчя її; виходили на вулицю жінки, показували під ліхтарями своє жовте, слизьке тіло та нашвидку запродували і себе, і тих людей, що могли б родити.
Ніч же мусила все покривати і все терпіти: вона плакала від цього, плакала так само тужливо спокійно, якою й сама була. Замість слів чарівних падали її сльози на землю росою,— холодною, як самотність, чистою, як моління, тихою, як сум...
Але Тиміш давно бачив і знав те. Байдуже стукотів він костуром по бруківці і перебирав у кишені мідяки, що зібрав за сьогодні. Мабуть, мало, копійок з десять, не більше... Кепська справа! Не пощастить і шага заховати у свою скриньку.
Взагалі те місце, де сидів Тиміш, було не щедрим на прибутки. За три роки старцювання Тиміш встиг зібрати тільки щось біля п’яти карбованців, і то лише тому, що не курив та не пив горілки. А міняти місце не хотілось — таких рухливих, гомінких та велелюдних вулиць не знайдеш більше.
Тиміш підійшов до далекого крайміста. Тут не було вже бруківки і ступати було м’яко по легкому пилу. Тут не брянчали трамваї, не глузували ліхтарі й не розпродувались на вулиці жінки. Радісно дихала ніч пахощами далекого степу, і з подихами доносився невиразний шум чудових розмов її з землею. Дерев’яні хатки, неохайно і в безладді розкидані серед простору, то тислись одна до одної, немов цілуючись, то розбігались геть, немов ворогуючи між собою.
Старець підійшов до тої, що стояла зовсім самотньо, далеко від інших, і постукав пальцем у вікно, напівзаклеєне папером.
Через мент зсередини хати почувся шелест, і старе костисте обличчя, обсмоктане, як викручена ганчірка, притулилось до попсованої шибки, і неприємно скрипучий голос запитав:
— Хто там?
— Я... — знехотя відповів Тиміш і повернувся, щоб іти до дверей.
В темно-синій далечині видко було йому місто, що світло своїх ліхтарів злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипущим оком якогось дивогляду, що розпластався і приник до землі.
Брязнув гаплик, дверина сама собою одхилилась на скошених петлях, і Тиміш вступив у хату. Тут було темніш, ніж надворі, а в ніс вдарив гидкий сморід бруду, людського поту та віддиху.
Він пройшов помацки в куток, одгороджений від решти хатини завісою із драного лахміття, і кинув на дерев’яну лаву, трохи притрушену соломою, свою шапчину.
Стара істота, що відчинила йому двері, поставила тим часом на стіл миску з стравою і поклала шматок хліба. Тиміш пришкандибав і мовчки сів біля столу.
Очі його вже звикли до темряви; до того ж синя ніч прихильно зазирала у вікно і казково сріблила чорні стіни кімнати та брудний стіл, що на два пальці вкритий був лепом. Під поглядами ночі всі речі зробились таємничими, ніби живими та мовчазно-сумовитими.
Тиміш бачив, що стара істота схилилась на край столу й пильно дивиться на нього; на ній накинута була лише одна сорочка, змокріла від поту; сорочка прилипала бабі до тіла і немов навмисно на показ виставляла гострі маслаки її костистого тіла. Крізь пазуху виглядали черстві груди, сухі й зморщені, як старі черевики.
Але Тиміш не звертав на те уваги. Він їв жадібно, поспішаючи, запихаючись і давлячись стравою, бо був голодний — що з того шматка хліба, що брав він з собою ранком і з’їдав опівдні?
Стара істота заворушилась.
— Давай гроші! — зарипіла вона, простягаючи вперед руку тонку, як дріт.
Тиміш налапав у кишені мідяки й висипав на стіл; баба швидко почала їх хапати, немов боялась, що вони зникнуть кудись без сліду. Потім вона підстрибнула до вікна й почала лічити їх.
Ніч зирнула на неї і вмент перетворила її сорочку в темно-сірий, рухливий обрус. Чарівним привидом стояла баба в напівтемних обіймах ночі, навіть здавалось, що вона висить і гойдається в повітрі.
Різко брязкали мідяки в костистих руках привида.
— Одинадцять копійок! — зненацька гукнула вона, і її рипучий голос зробився тонким та пронизуватим. — Вчора дванадцять приніс, а сьогодні вже одинадцять! Ах, ти ж псявіро! Жере, як не лусне, а приносе одинадцять копійок... Он Іван Гайка по п’ятдесят своїй хазяйці приносе! Доки ж ти лайдакувати будеш? Ще й досі прохати як слід не вивчився! У-у, бузівок ненажерний...
Баба поривчасто витягувала вперед руки, а потім знову кидала їх униз, немов заклинаючи. Голос її верещав по хатині та жалібно стукався об стелю. І коли вона припинила свій крик, то страшно було відчувати нерухому тишу, що враз запанувала після галасу.
Тиміш кинув їсти і зирнув на бабу, що вигнулась, подавшись вперед обличчям. Як вона стояла біля вікна, то видно було її закарлючений ніс і очі, запалені бурхливим вогнем зненависті. Власне, видко було тільки одне око, осяяне присмерком ночі, і в такому освітленні баба робилась таємничою і великою.
— І я приносив полтинники іноді,— тихо промовив Тиміш, ніби розмовляючи сам до себе. — Ви все забирали й казали, що мало... Скільки не принеси — все мало...
Він знову взявся за хліб. Але баба аж кинулась від його слів, випросталась, ще більшою і ще страшнішою зробилась. Знову задзвенів її голос попід стелею і почав битись у вікна; тепер до його прилучались ще нові згуки — чи то кламцання зубів, чи свист гарячої злості.
— А-а, псявіра! — гукала баба.— Ти ще смієш на мене нарікати? Годую, пестю, білизну перу, та ще й нарікання? Ах ти бісів сину! Тільки жерти вмієш, старцюго чортовий!
Вона спинилась на хвилину, перевела дух. Тіло її трусилось, а на йому, як мантія, мотилялась сорочка. Тиміш поклав ложку і байдуже подивився на неї. Побачив, що сорочка їй трохи не досягала колін і з-під неї якось ніби несподівано вилізали ноги.
Баба помітила його байдужий погляд, і він вколов її, як шпичка. Вона зірвалась з місця, марою налетіла на Тимоша, почала швидко хапати з столу страву й тягти до себе.
— Не дам! — аж заходилась з лютості вона. — Не дам, проклятий чортяко! Сиди голодний! Оддай хліб! Оддай, кажу тобі!
А він і не думав боронити хліб. Він встав, повільно пошкандибав до себе за заслону, сів на скриньці коло вікна, що було йому в головах, скинув чобіт і ліг на лаву горілиць. А баба довго ще бурчала і лаялась, шарудячи мисками. Тиміш звик до її сварок і лайок, бо вони траплялись майже кожного вечора.
Він задивився на стелю й спитав:
— Гальки немає?
— Тобі вже повилазило, що питаєш,— гримнула баба, і чути було, як вона вмощується спати.
Тиміш знав, що Галька зараз там, у місті, на розпродажу жінок бігає під ліхтарями, сміється — молода, опасиста і вродлива. А за нею жуками повзуть чоловіки, наготувавши грошей. Знав це, але все-таки спитав, бо чогось здалося йому, що Галька сьогодні не пішла до міста і спить собі в іншому кутку хатини.
Тепер же він заспокоївся, підпер голову рукою і подивився у вікно,— там застигла ніч, повна сонливих мрій.
Постук у вікно вогнем обпік Тимоша, що лежав в напівсні. Він хутко підвівся, тремтячою рукою намацав костура, несподівано впустив його додолу, як голодний звір їжу, схопив його знову і подався відчиняти двері. Тиміш навіть не питав, хто там стукав, бо почував, що то вона, Галька,— опасиста, молода і вродлива.
Одчинивши, він пропустив її повз себе, щоб подивитись, як гнучкою ходою вона пропливе в хату і, може, зачепе його злегенька рукою або плечем.
Стара баба на хвилину прокинулась і, знову засинаючи, тягучим голосом крізь сон запитала:
— Що... там таке?..
— Я,— відповіла тихенько Галька.
Тиміш прийшов у свій куток, спинився коло лави і посміхнувся. І те, що він кожного вечора збирався зробить, як і завше, лякало його, здавалось неможливим і смішним. Кожного вечора він відчиняв Гальці двері, посміхався і лягав спати, не мовивши й слова.
Так і тепер Тиміш ліг і з непереможним хвилюванням почав прислухатись до того, що робила Галька. Ось вона сіла коло столу й їсть... встала вже... пішла до свого ліжка...
"Зараз ляже спати, зараз засне, а я нічого не сказав",— гарячково думав Тиміш, і жах взяв його від того, що кожного вечора він так думав, буде думати й далі, а нічого не скаже.
Якби міг він, то схопив би самого себе, розірвав би на шматки, з прокльонами розтоптав би ногами за цю свою нерішучість. Муки безсилля важкими залізними сокирами рубали йому груди, а в голові шуміли думки, як шалений вихор, що з реготом ламає дерева і з свистом підіймає воду в спокійній річці.
Цей хаос, вогонь і безглузде бажання міцного тіла виштовхнули з душі його слова, повні страшної туги, надії, радості й страждання:
— Галько... йди сюди...
Як тільки вимовлені були вони, Тиміш знесилів, відкинув ліву руку, й вона звисла, як віхоть. Не було в ньому вже страху, стало байдуже, як і завше. Коли ж біля лави з’явилась здивована Галька, він сів і почув в собі свою велику силу — силу упертої злості.
— Сядь, я щось тобі скажу,— владно промовив Тиміш.
Галька здвигнула плечима. Що скоїлось? Хай каже швидше, бо вона дуже спати хоче.
Але все-таки сіла на скриньці біля вікна, бо цікаво було їй почути, що скаже людина, котра, мабуть, з півроку живе з нею в одній хатині, а ще досі не мовила й слова.
Тиміш сперся на костур, щоб зручніше було сидіти, й спитав:
(Продовження на наступній сторінці)