Найгостріше зазнав це біохімік, що кохання своє зустрів, як раптову катастрофу. Спочатку він нічогісінько не міг утямити й дуже часто запитував себе, що ж власне з ним робиться? Це питання мучило його, аж поки він не перестав його собі ставити. Воно було недоцільне, зайве, шкідливе, бо відповідь на нього: вона прекрасна! — походила геть із іншої сфери людської діяльності. Відповідь була, але вона розминалась із питанням. Відповідь заливала питання, не розв’язуючи його, і воно, зрештою, покірно в ній захлинулось. Питання вмерло чи прикинулось мертвим. Тоді тільки звільнилось на всю широчінь чуття, що почало владно руйнувати його звички, розпорядок, роботу й самого його безжалісно вивертати, перетрушувати та провітрювати. І ці зміни він радо приймав, він з насолодою піддавався їм, бо відчував у них незаперечний найміцніший доказ отих світючих слів: вона прекрасна!
Статтю про наслідки своїх останніх дослідів він кілька разів брався починати. Але наукові думки скупо в’язалися йому в голові, були анемічні й страшенно нудні. Спогад про Марту раз у раз уривав його міркування. Де вона зараз? Яка вона в цю мить? Що робить до сьомої години, коли вони мають побачитись? "Люба, хороша!" — шепотів він і підводився з-за столу. Починав ходити по кімнаті, посміхаючись. "Кожен сказав би, що я дурень",— задоволено міркував він. "Але це брехня. А от ви справді дурні! Ви нічого не розумієте!" — казав він уявним напасникам. Під цей настрій у нім виникали різноманітні хотіння, йому спадало на думку, що добре було б змалювати дівчину фарбами, створити з неї дивний невідпорний портрет, що перед ним кожен тремтів би. І уявляв себе геніальним маляром, надзвичайно яскраво відбував у мріях ввесь процес натхненного малювання, хоч з малярством був знайомий тільки з вивісок на крамницях та установах. Через день кілька йому починало здаватись, що ще краще було б вирізьбити Марту в мармурі. І уявляв себе довершеним різьбярем. А то іноді просто лягав на канапу, курив і думав про далекі краї, де він з дівчиною разом мандрує, про людей, що там живуть, про тропічні ліси й вічні сніги полярної землі.
Чимдалі більше й з більшою насолодою поринав він у свою любов. Він дозволяв їй руйнувати себе, зміняти свої життєві уподобання, ба навіть роботу свою гальмувати, а це допіру ще здалося б йому блюзнірством! Щось коштовніше почав він у коханні й у дівчині убачати, ніж його робота була, щось багато змістовніше й цінніше за всі свої досліди, вчинені й накреслені, щось вище за всяку людську науку, хоч би яка висока вона була. Бо він ніби глянув у бік від путі, якою досі простував, у той бік, де дивитись йому й на думку не спадало, і побачив світлі ясні простори, і відчув те, чого не почував ніколи.
Навпаки, дівчині кохання було природним завершенням її мрій. Те, чого жадала вона, здійснилося. І зовсім так, як Марта уявляла! Ще напередодні, навіть за годину перед тим, як це сталося, вона не повірила б у його можливість. Ще за мить їй був чужий цей чоловік, якого зараз вона завжди в собі почувала; він був далекий, суворий, геть незнаний — і от раптом вона зрозуміла його й перейнялася ним. І в цьому разючому перетворенні не було їй ні дива, ні загадки. Так мусило бути. Так передчувала вона ще тоді, коли перша нудьга повстала в ній за чимсь незбагненним, коли почала вона прокидатись уночі від незрозумілих снів і підводити вдень від книжки задумані очі. Відтоді це передчуття зростало разом з нею, обертаючись у таємничу певність, живлячи в ній надію на неповторну зустріч і незглибне чуття. Вона жила повсякчас, ніби шукаючи, вона була ввесь час нашорошена й пильна, загострено чуйна до кожного руху в тій ділянці, де скерований був її внутрішній зір. І тепер бездумно поринула на раптовий поклик, опанована блискучим і радісним поривом, віддавна в собі викохуваним.
Про що говорили вони?
Перші дні — ні про що. Тобто, звісно, говорили, але коли б за стенограмою їхньої розмови хтось схотів би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б кричущої вбогості їх лексикону. Різні вигуки, особові займенники першої і другої особи однини та до них відміна одного дієслова в одному тільки часі — от і вся була основа їхніх перших розмов. Але скрашені й розпалені почуттям, вони здавались їм без міри чудовими, а примітивні речення, на кінець яких замість крапки поставлено поцілунок, чарували їх, як найвищі зразки красномовства.
Та потроху словесний елемент у їхніх побаченнях більшав, і вже через тиждень Юрій Олександрович почав розмови на різні теми, що його цікавили.
— Безумство,— казав він, стоячи перед дівчиною.— Ах, Марто, яке це влучне визначення: розум справді не бере тут жодної участі!
— Сядь коло мене, Юрчику,— мовила дівчина.— Чому ти від мене втік?
Він знову сів коло неї на ліжко, і вони схилились одне до одного в священній і банальній позі закоханих.
— Відколи я полюбив тебе, Марто,— вів Юрій,— багато що стало переді мною геть у іншому світлі... Я помітив багато з того, що досі не помічав, а ще більше інакше зрозумів. Ти справжня чарівниця,— він поцілував дівчину, а вона погладила його по голові.— І коли б навіть нам довелося колись розлучитись...
— Мовчи! — скрикнула вона.— Це неможливе.
— Заспокойся, Марто, я висловлюю тільки припущення... Так навіть тоді я пішов би новий, я зберіг би довіку ті зміни, що ти в мені заподіяла. Ти — непереможна!
— Подивись мені в вічі,— сказала Марта.— Я хочу глибоко-глибоко дивитись тобі в вічі... Я люблю твої очі.
— Дивись,— прошепотів він, стаючи перед нею навколішки.
І коли вона подивилась йому в вічі, вони поцілувались.
— Марто! — скрикнув він у захваті, пригортаючи її; тоді вона зійшла до нього, і вони сіли поруч долі на килимку коло ліжка.— Марто, ти дорівнюєшся жінок, що їх любили великі поети. У мене кепська пам’ять на власні ім’я, я більше до формул звик і не література моя спеціальність, але я пам’ятаю, що Данте знайшов у своїй Бісектрисі вічну красу!
— Беатріче,— м’яко зауважила дівчина, цілуючи його в чоло.
— Байдуже, байдуже, як її звали! Головне, що знайшов вічну красу. А я знайшов у тобі, Марто, свою втрачену націю.
— Так швидко? — спитала вона.
— Так, Марто... Не будьмо сперечатись, хто знайшов більше — я чи той Данте, Суперечка ця була б метафізична.
— Данте любив також і свою націю,— сказала дівчина, кладучи йому голову на плече.
— Я бачу, що це була людина всебічна, достойна кожному стати за приклад,— вів Славенко.— Але навіть він не сказав би, що таке нація. Я пробував аналізувати це поняття, і дійшов висновку, що це дуже незрозуміле явище, яке нібито й існує, хоч насправді існують тільки його складові й суперечні частини. Коли хочеш, то нація подібна до білка, що вмить розпадається, коли почати його серйозно аналізувати. А проте білок все-таки існує, як цілком визначена речовина, і завдяки йому точиться життя на землі… У всякому разі, полюбивши тебе, я відчув себе українцем, хоч, правду сказати, йшов до тебе тільки з наміром попрактикуватись у мові. Я сягнув далі, ніж сподівався, отже, в цій справі ти виконала роль каталізатора; це мій рідний хімічний термін,— додав він, цілуючи її.
— Ти не можеш без цих термінів,— мовила дівчина з докором.— Ти любиш їх більше від мене.
— Я зжився з ними, як сліпець із своїм собакою. Щоправда, сліпець завдяки тобі прозрів, але було б жорстоко й недоцільно прогнати вірного пса. Він ще нам, Марто, знадобиться! їдуть, їдуть десь з-закордону мої реактиви, і ось незабаром почнеться нова серія моїх дослідів, серія твого імені, Марто.
— Хоч би вони довше не надходили! Я відмовляюся від своєї серії.
— Ах ти пустунка! Ти хочеш вкінець мене зруйнувати!
— Руйнуй і ти мене.
— Завтра висаджу в повітря твій махортрест.
— Ах, якби ж це сталося,— зітхнула вона.— Якби люди, всі люди зробилися вільні! Щоб не залежали від своїх заробітків і посад. Яке життя було б тоді, Юрчику! І щоб були великі театри й кіно, де пускали б без квитків, і щоб без квитків можна було де хочеш їхати, і щоб скрізь тебе годували і були раді, що ти прийшла. Уяви, Юрчику! Хіба цього ніколи не буде?
— Твої бажання не витримують критики,— сказав Юрій.— Навіть за соціалізму люди не будуть такі безтурботні.
— Дуже шкода... А втім,— сказала вона тихо,— я не проміняла б на той рай жодної хвилини, яку можу бути з тобою... Ні, не так: не проміняла б жодної хвилини чекання на тебе... нічого, що зв’язане з тобою, не віддам!
— Марто! — прошепотів він, нахиляючись до неї,— Марто, ти розумієш, як я тебе люблю?
— А я?..
І їх мова знову зійшла на захоплений примітив, на маленьке й страшне дієслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку.
Тепер дівчина злягла йому на коліна, а професор тихо гладив рукою її обличчя й витке волосся. Але маючи внутрішню потребу розвинути й докінчити кожну думку, він провадив:
(Продовження на наступній сторінці)