Олесь скупчив усю силу волі й відрікся. Він хотів дивитись на обличчя тих, хто буде стріляти, але не зміг; неприємне почуття від наставлених на його рушниць, а також свідомість того, що ці рушниці будуть стріляти, покорчили його, й він одвів погляд. Одначе встиг роздивитись, що червоногвардієць, який стояв проти нього, цілився йому саме в голову. Олесь перевів очі на небо.
"Вже більш ніколи не побачу. А всі ще будуть жити... А я? За що? Може, впасти навколішки й благати, просити? Може, залишать життя? А як не залишать, то мені все одно. Повзати, цілувати вбрання... Та що це я? Збожеволів? Господи, дай сили!"
Голова горіла, тіло кусав мороз.
— Раз!
— Що це? Команда? Стріляють за третім разом.
Олесь глянув убік і побачив комісара; той командував, червоногвардійці тільки цілились.
"І як у їх руки не задубіли? У мене вже німіють".
Олесь поворушив пальцями за спиною.
"Вже скомандували раз... Ой! Може, бігти? Уб’ють. Спробувати? Ні, буду стояти. А може, пригнутись та побігти? Ганебно. А жити ж хочеться. Чи дуже ж боляче помирати? Ударе, мабуть, дуже. Уже скомандували раз... ще два, а потім кінець".
Олесь прикусив долішню губу, щоб не закричать або не завити від жаху, тупої розпуки й чорної туги. Серце колотилось занадто міцно, аж здригувалась сорочка. Воно поволі, але дуже прудко гнало кров по тілу, так прудко, що Олесеві було важко дихати. Вдаре й стане. Потім знову вдаре так, що затремтить все тіло, болюче задзвенить у вухах і зашумить у голові — й знову спиниться.
— Два!
Серце похапцем пручнулось і боляче вдарило. Перед очима замиготіло. Олесь напружено подався трохи вперед і завмер в цім русі чекання. Коліна тремтіли. В голові була одна думка:
"Зараз, зараз, зараз..."
Увесь він — одне напружене чекання. Серце нервово билось, але Олесь не чув його: він боявся прослухати команду "три", жахнувся, що залп застане його несподівано. Жили на обличчі надулись, очі були розтулені до краю, вуха трошки піднялись, зуби зціпились. Всі почуття сконцентрувались на чеканні слова "три".
— Відставить! Вночі розстріляємо,— гучно крикнув комісар, і всі гвинтівки опустили. Червоногвардійці з реготом підійшли до Олеся, котрий застиг у напруженій позі, і розв’язали йому руки.
— Вдягай пальто!
Олесь нахилився, взяв пальто, вдягся. Він нічого не розумів. Комісар мусив крикнути — "три", червоногвардійці — стрельнути, а він — впасти й померти. Вийшло щось несподіване: комісар гукнув не "три", а щось інше, але що саме — Олесь не розібрав, червоногвардійці не стрельнули, а він не впав і йде кудись живий. Це непорозуміння.
— Що ж це — мене помилували?
— Не дуже. Сьогодні вночі розстріляємо.
— А чого ж не зараз?
— Щоб ти знав, як Україну боронити.
Олесеві зробилось гірко-гірко. Гірко від почуття того, що якби він не такий нікчемний і нікому не потрібний, то його б зараз же розстріляли. А то з ним можна й погратись — він все одно не вкусить.
Олесь болюче жалкував за тим, що його не вбили...
А ранком другого дня Олеся били шомполами, а потім пустили на всі чотири вітри змученого й знервованого, ображеного й приниженого душею й тілом.
І тоді він не міг вже опанувати себе й плакав.
Собачий Хутір. Серпень, р. 1918