Не мав з ким поділитися своїми страхами. Найліпше було б висповідатися у священика. Але в свого, не чужого. За цим мусив їхати через Дністер. І поїде, як буде мати час. Лишити двір на самого Осипа він не хотів. Мало що може статись. Та й Осип геть вдурів: мало не кожної ночі бігав до вдови Грицихи, про яку казали, ніби вона зчарувала свого старого мужа на смерть, і вертався зрана зморений, як кінь після оранки. Та й потім цілий день дрімав. Петро не мав нічого проти того, бо молодий здоровий хлоп має свої потреби. Навіть трохи завидів йому: у жіночих обіймах забуваються всі страхи. Татари колись вивезли з села дівчину Петра, з якою хотів оженитися. Був він з-під Галича. Тепер замість села рівне поле. Тож Петро не мав до чого вертатися, і до кого. Сподівався вислужитися в нового дідича, купити трохи ґрунту, поставити хату, а там вже й господиню собі привести.
Та якби він знав, яку ціну має за це заплатити, днюючи й ночуючи в порожньому обійсті, де чути як коріння розриває землю, де в пивниці ночами дуднить, і звідти просочується зеленувате світло, то ліпше було б йому стати волоцюгою, втікти подалі чи найнятися до іншого дідича. Але пізно. Не помагала й свячена вода, якою Петро кропив усе, що здавалось йому якимись не таким. Раз вони під вечір сиділи з Осипом на ганку й дивились на пустку, на отворені двері конюшні, де залишився один лише старий кінь, на якому можна було поїхати до дідича й дати знати, коли щось станеться особливе. Тепер кінь скубав траву в садку, де вже висіли на гіллі маленькі зелені яблучка, що не набули ще жодного смаку, й такі самі, тверді як камінь, грушки. І ось що сказав Осип Петрові:
— Я, бра, вже би втік звідси давно, але пан обіцяв заплатити восени.
— Угу, — буркнув Петро, увесь блідий на лиці, аж зелений.
— Чуєш, Петре, моя Настя каже, що то не злий дух, раз не боїться свяченої води й хреста. То таке місце, розумієш?
І помовчавши, додав тихше:
— Таке місце...Не треба було тут ставити хату, аби їм не заважати.
— Кому не заважати?
— Тим, що живуть під землею і літають в повітрі. Колись їх було багато, і вони людей не боялися. Лише заліза боялися, не знаю, чому. Як стало більше заліза, то почали ховатися, в інші краї перебралися...
— То твоя чарівниця сказала?
Осип спохмурнів і вираз болю промайнув на його лиці:
— Хіба любити все живе – дерева, квіти, воду – се гріх? Господь усе це сотворив, а не диявол. І як хтось має ліпші очі чи вуха, то се дар Божий, а не диявола.
Петро аж рота розтулив від здивування, не знаючи, що відповісти на таку премудру мову. А Осип провадив далі:
— Восени підемо звідси, а тепер мусимо робити, що велить новий дідич. Вони слуг не скривдять.
Петро довго мовчав, а тоді спитав з викликом:
— А може, ти знаєш, що сталося з паничем, і від чого нагло вмер наш дідич?
— Не знаю, — зітхнув Осип. – Але вони знають.
— Хто вони?
— Ті, що живуть під землею і літають в повітрі. А як вони себе називають, ніхто не відає. Якби взнав, то дістав би над ними владу, таку як дідич має над нами, слугами.
— То закон має владу над нами, — заперечив Петро. – Пам’ятаєш, як небіжчик дідич казав? "Чоловік підкоряється не чоловікові, а закону" Наш дідич був учений, не те, що твоя Настя.
— Ба! – засміявся Осип. – Є розум, що з науки, а є розум, що мама дала, і ще треба помислити, котрий з них важніший.
На се Петро не знав, що відповісти. Не міг розділити в собі тих двох розумів. А може, й не мав жодного. Тим часом зійшла перша звізда на небі, просто над спаленою липою, чий вершечок стримів над буйними заростями дикого бозу.
...Може, то було й незле так жити: літо, тепло, уся робота – микати траву та догоджати старому коневі Сивульку. Бджоли роїлись, правда, звідкись прилітали цілі рої, від чого в саду аж чорніло. Шкода було лишати їх на погибель. Осип з Петром знімали рої й продавали, а гроші складали на чорний день. Вони вперто не визнавали себе слугами Яношика і восени мали піти з дворища. Куди самі собі побажають. То добре, що їхні вітці заслужили собі шляхетське становище, відзначившись у війні з турками. Але ні Петро, ні Осип не воювали. Коли були молодими, рвались, але пан Олександер не пустив від себе найкращих слуг. А потім настав мир.
За небіжки дідички і тут була пасіка, але одної зими в сильний мороз бджоли вимерзли, а згодом вулики струхлявіли і їх порубали на дрова. Петро пам’ятав, як добре горіло дерево, вкрите воском.
Потім рої скінчились, а в неділю з’явився дідич з чотирма гайдуками та своєю панею. Яношикова малжонка ходила по спорожнілих покоях і нарікала, що пахне стухлістю, і порох не зметено, але сам дідич був у доброму гуморі й сказав, що Петро й Осип шляхетського стану, і якщо його панусі не до вподоби порох, нехай пришле сюди своїх служниць. Видно, що павутиння і порох зовсім його не обходили, головне, що було сухо, бо слуги раз на три дні відчиняли вікна й двері. Яношик вічно кудись квапився: то в гості, то на хрестини, то у справах державних. То правда, але було помітно, що се місце йому неприємне, чуже. А раз так – не бути йому тут господарем. Згадав також Петро слова Осипові про недобре місце й подумав, що Яношик мусив щось таке чути.
— Ось, що, Петре, — раптом спинився дідич, — візьміть ключі й отворіть пивницю. Може, там мокро, вода підійшла. Хоч би гриб догори не поліз.
І знову ж таки Петро зауважив, а він тепер примічав усе, як ловець звірини, від безділля й самотності, що Яношик намагається показати себе перед малжонкою, який статечний з нього господар. Від того він ще більше спротивів Петрові, що не був ніколи жонатий. Петро взяв ключі, й смутний спогад вколов йому серце. Той, хто мав ключі від пивниці, і був господарем дому. Ключі означали владу. Правда, перші двері відмикав маршалок Боніфацій, але ключ брав у пана Олександера, не мав свого. Але Петро, хоч був старший над слугами, ніколи не спускався до пивниці сам.
Двері зарипіли, й коли Петро відслонив їх ширше, Яношик відскочив з криком:
— Єзус, що за...
Йому привиділись зелені руки, що тягнулись до нього з темного отвору, вимагаючи більше світла. Петро ж побачив лише свіжі лискучі пагони бузини, що розправились, коли відчинили двері. Але поза тим він встиг зауважити мерехтіння світлячків, що роїлись у пивниці.
Тієї ж неділі Миколай з Лукашем ходили на журавнівський цвинтар провідати свого приятеля. Звідти було видно дім Домницького, але тепер навіть комин ховався за зеленим пагорбом. Усюди було повно зелені, але там аж занадто. І хоч це здивувало, занепокоїло обох шляхтичів, ніхто не хотів говорити перший. Усі теорії залишались наразі непідтвердженими. Лукаш шукав розв’язку в книгах, Миколая більше цікавила особиста таємниця Олександера Домницького, так би мовити, ab ovo , й доля родинного гнізда.
На цвинтарі, під самим костелом не знайшлося місця. Домницьких, батька й сина, поховали не зовсім відповідно до їхнього суспільного статусу, однак ліпше було не зачинати цієї справи. Обидві смерті надто нагадували самогубство. Миколаєві довелося подарувати ксьондзові кобилу-дволітку, а біскуп не знав достеменно ситуації. Річ у тім, що хоч Олександер формально належав до Римської церкви, фактично давно вже став на бік протестантів, і стримувала його від вирішального розриву з костелом лише відсутність останніх в Журавному серед вершків шляхти. Смерть застала його не лише в розквіті літ, а й на піку духовних шукань. Сам Миколай теж не відзначався надмірною побожністю, однак його щедрість могла заткнути будь-кому чорний писок. Яношик би не впорався з цією справою. І хоча Миколай зневажав цього типа, разом з тим вони перебували ніби в спілці. Вибір між миром і домовою війною був зроблений на користь першого. Це Миколай порадив йому продати маєток. Сам купити його не міг: не мав грошей, та й, правду кажучи, се ще більше би втягнуло його в цю, як він відчував, небезпечну історію.
У пана Лукаша були інші проблеми. Його повільно роз’їдала іржа знудження, безвиході, відсутність майбутнього, тобто те, що називають кризою середнього віку. Подзвін по Олександеру він сприймав як подзвін по самому собі. Мури його життя почали кришитися й осипатися, а двір Домницького весь час нагадував йому про це.
День був ясний, але задушливий. Парувала земля, пересичена дощами. Через дощі вони два тижні не провідували могили, які більше не було кому провідувати. Яношик просив скласти епітафію на гріб, і замовити надгробки з твердого каменю. Хотів один надгробок, бо поховали обох Домницьких поруч, однак Миколай дуже спротивився цьому. Сказав, що в Журавному навіть малих дітей ховають окремо, і такий відступ від звичаю може привернути небажану увагу, а пана Яна звинуватять у скупості. Однак справжня причина полягала в тому, що всупереч усім наданим доказам, пан радця не вірив у смерть Олександрового сина. Серце чинило опір, хоча розум погоджувався із загальною опінією.
І те, що Миколай побачив на цвинтарі, завдало удару саме загальній опінії. Дві могили стояли поруч, з дерев’яними хрестами, але як же вони тепер різнилися! На могилі Олександера ріс величезний кущ шипшини, обсипаний блідо-рожевими квітами. А могила Матеуша залишалась голим горбком з жовтої глини, на якій пробивалась квола травиця. Жона Домницького спочивала не тут, а біля православної церкви.
— Цікаво, хто міг посадити кущ? – сказав Лукаш.
— Може, він сам виріс?
— За два тижні? Се неможливо. Боже, як прикро! Хіба ти не знаєш, що свербивус садять на могилах опирів? Треба сей кущ вирвати!
(Продовження на наступній сторінці)