— Може, хотів узяти за надгробок. Дехто тримає вдома труну, аби не поховали як-небудь.
Обидва шляхтичі були надто шоковані, щоб жалувати за померлим. Тим більше, що їхній товариш виглядав тепер на щось цілком чуже, і душа його, либонь, поквапилася звідси назустріч іншому світові. Знали, що Олександер зовсім не був прив’язаний до маєтностей. Стратив двох дорослих синів, жону, і став чимось на подобу Йова зі Старого Тестаменту. А після смерті й поготів не збирався пильнувати за добром, якого все ще було чимало. Завдяки малжонці Ганні, особі практичній та енергійній, яка застудилась, наглядаючи в дощ, як вивозять збіжжя з поля, і до останньої хвилі не вірила, що помре. Згодом вони відчують біль порожнечі, але зараз на їхні плечі спав тягар обов’язку.
Тіло Олександера не бажало розлучатись з білим каменем. Він був притулений до нього, наче зрісся, і аж потім слуги зрозуміли, що тіло стало надто важке, значно важче, ніж ті мертві тіла, котрі їм доводилось переносити – мається на увазі худобина. Десятеро людей врешті підняли його, але винести не було місця. Треба було пробивати отвір в стіні скарбівні. Утім, де ті скарби. У тісній комірці мертвий дідич, камінь і догоріла свічка в олив’янім свічнику. Слуги пошепки висловили здогад, що срібло-злото міг переховати Боніфацій. Чесний-чесний, але міг і його дідько спокусити. Ніхто не відає, що в чужому серці. Хіба Господь. Але яким чином – невідомо. Не по— людськи в кожнім разі. Боніфацій усе ще стояв посеред подвір’я і дивився то на небо, то на спалену Перуном липу. Може, прикидався блаженним, може, посміхався нещиро. Про всяк випадок пан Миколай наказав його відвести до конюшні й замкнути в комірці, де лежала кінська упряж. Той був такий покірний, що Лукашеві стало не по собі і він спитав:
-Навіщо се робити? Він — як мале дитя...
На лиці Миколая з’явився жорсткий вираз:
— Ти хочеш, щоб нас з тобою звинуватили в крадіжці?
— Крадіжці того, що немає, — відказав Лукаш. – Ти ж знаєш, що Олександер не мав великих статків.
— Доки не знайдеться тестамент, ми не знаємо, що в нього було, а що ні. Мусиш пам’ятати, друже, що світ сей для нас, і ми для нього. Шкода, що бургомістр ще не вернувся, і ми самі мусимо подбати про тіло й зголоситися в ратуші, коли його піднімуть нагору.
— То старий звичай, — зауважив Лукаш.
— Старі звичаї, як ти знаєш, мають більшу силу. Ніхто не посміє нас потім звинуватити у безчесті.
— Sic, — відповів Лукаш чомусь латиною. – Нехай буде так.
Мав він таку натуру: легко було його вмовити, як на лихе. так і на добре, але душі Лукашевої ніхто не сягнув дна. Покійний Олександер був зовсім інший – непроникний як темна вода. Темна вода із зеленуватим відтінком, яка буває в лісовому озері.
— Не треба розбивати мур, — раптом сказав Лукаш. – Спробуємо по-іншому. Спини копачів.
— Що ти маєш на увазі?
— Почекай.
Лукаш підійшов до Петра і щось тихо йому мовив. Потім став на ганку і задивився у розкішне літнє небо, непевне, як людське життя. З тої ясної глибіні могла знову виринути буря. У небі без жодної хмарини він відшукав свою втрату — чорну крапку. Вона притягувала його як магніт залізо ще з дитячих літ. І тому можна було подумати, що це все сон, і на цей раз обійдеться. Чорна крапка не втягне його у себе, не розплющить, не поглине. У останній момент хтось його збудить.
Петро вернувся швидко, бо костел св.Миколая був недалеко.-
— Свячена вода, — тихо мовив він до пана радці, але той і без цього все збагнув, кивнувши поважно. Дивно, що вони цього не спробували відразу.
Петро, Лукаш і Миколай знову спустились до пивниці. Лукаш взяв склянку з водою, швидко сказав:
— Во ім’я Отця, і Сина, і святого Духа…
і вилив воду на камінь і скорчене тіло Олександера Домницького.
Нічого.
А потім тіло легко сповзло з каменя й опинилось на долівці. Звичайне тіло нещодавно померлого чоловіка середніх літ. Двоє гайдуків легко винесли його з пивниці, положили на постіль, а далі нарядили відповідно до шляхетського становища і поклали до труни, що була приготована. Обидва шляхтичі пішли до ратуші зложити присягу. Пан Миколай про те, що був покликаний слугою Петром і перший побачив тіло. А пан Лукаш – що смерть настала від серцевого нападу, внаслідок нещастя, яке трапилось з його сином Матеушом. По тому з ратуші вийшло кілька присутніх там радців, які відразу пішли до двору Домницького.
Про нещасного Боніфація якось забули. Тільки увечері відчинили комірку й не знайшли там маршалка. Замість нього на стіні було намальовано вуглиною неоковирні крила. Утім, не до Боніфація тепер було. Передчуття пана Лукаша справдились. Наближалась гроза. Тільки не з неба, а з землі, й двоє товаришів юності Олександера Домницького незабаром опинились в її епіцентрі, переживши прикрі, як їм здавалось, незаслужені відчуття. Бо не в тому досконалість і велике серце, щоб дати і втратити, а в тому, щоб втратити і все одно давати.
Тіло дідича лежало в труні посеред зали, а осиротілі слуги тинялися двором, незвиклі до волі. Не знали направду, що їм чинити, і їхня воля могла виявитися гіркою та голодною. Спробуй, проживши роки на одному місці, шукати інше в цьому вбогому, знищеному війнами й неврожаєм, краї. Спробуй, відслуживши в порядного і справедливого господаря, перейти до безецного і свавільного. Пан Домницький не втягав своїх слуг в різна авантури: жили собі мирно, тихо, лиш часом мусив відрядити когось на війну, як велів йому король, а як хто не вернувся, то що ж...Обидва старші сини Домницького теж зложили голови, боронячи край від турків.
Отже, зараз ніхто не клопотався долею слуг, бо дім поринув у жалобу. Малий пахолок Івась рубав тріски коло дровітні з трохи старшим Тимошем. Він тішився, що тепер напевно за ним приїде тато, а поки знайде йому нову службу, він ще встигне набавитися з меншими братом і сестричкою. У Тимоша на устах блукала хитра посмішка, і раптом він сказав:
— Я знаю, що як панич верне, хоч сам він буде на лиці молодий!
— Що ти кажеш, Тимоше? Усі гадають, що наш панич втопився у Дністрі.
— Нє, не втопився. Його виділи на Зеленому гостинці. Якби небіжчик дідич послав за ним, його б знайшли. Та він не схотів.
— Чому не схотів?
-Не знаю. Певно, злий дух би вгнівався.
-Який злий дух?
— Ти що, не чув ксьондза? До панича вступив злий дух, і якби його силою завернути додому, то Матеуш би вмер. Але наш дідич знав давні звичаї. А ви думаєте, що він стратив розум...
— Але ж дідич вмер!
— Старий був, то й умер. Ходи, щось покажу.
Івась потягнувся вслід за Тимошем, відчуваючи якусь непевність. навіть страх. Але найменше при тому цікавості. Вони пішли поза дровітню і пірнули в напівтемряву старих дерев, чиє листя пахло, віддаючи вогкістю землі. Але насправді пахло не листя, що вже встигло втратити ясно-зелену весняну свіжість. Запах линув від ями під самим фундаментом, розритої, аби у такий спосіб дістатися до найдальшого кутка пивниці. Отвір не розширили, бо пан Лукаш придумав ліпший спосіб винести звідтіля тіло господаря, облегшивши його свяченою водою. Випадок не той, щоб про нього розповідати. Петро тут таки присягнувся, що буде мовчати. Але його бачили, як виходив з костелу зі склянкою свяченої води.
Тиміш чхнув і сказав:
— Чуєш?
-Що? – наставив вуха Івась.
— Запах, дурню! З пивниці пахне зіллям.
Івась подумав: "Ну, то й що?". Але, очевидно, річ була не в запаху. Тиміш ліг на живіт, і встромив голову в діру. За хвилю малий почув його схвильоване сопіння.
-Тепер ти.
Тиміш встав, обтрусив землю з грудей, що трохи підсохла, й тому майже не лишила сліду на сорочці.
-А що там?
— Увидиш. А, може, не увидиш. Може, ти не вмієш видіти, — сказав Тиміш з притиском.
Малий покірно ліг на живіт і теж занурив голову в темний отвір, звідки линув тонкий запах польових квітів, який трохи перебивав гіркуватий запах золотистої кульбаби, що зараз доцвітала по темних кутках. Але спершу нічого не бачив, доки запах не проникнув у всі отвори його голови, аж кров почала бухкати в скронях. Хлопчик заплющив очі, що втомились від напруження, і аж тоді зумів увидіти: зеленувате світіння внизу, що мало обриси людської постаті, яка лежала на боці, і від неї віяло солодким безтурботним спокоєм, невинним та щасливим. Малий слуга відчув, що і його дотикається цей солодкий спокій, і що нічого солодшого за нього бути не може. Нараз брутальна рука шарпнула його за комір і поставила на ноги.
— Видів? – спитав Тиміш, жадібно зазираючи йому в лице.
Малий кивнув.
— Що ти видів? Га?
Очі Івася все ще обволікав туман, і з несподіваною силою він вирвався з Тимошевих рук, кинувши йому в лице:
— Нічого!
(Продовження на наступній сторінці)