Вони залізли в печеру і потяглись довгі години чекання. Щоб зняти напругу, Докія пожартувала:
— Ми, як ті, що живуть під землею, й літають в повітрі.
А оскільки Матвій промовчав, зітхнула:
— Ні, нам до них далеко.
Мусила щось говорити, бо сиділи майже впритул, і близькість особи чоловічої статі її хвилювала. І розповіла вона те, що ніколи не розповідала, бо не було кому – свою зворушливу, прекрасну й моторошну історію.
Розповідь Докії
— Сама я родом з гір, але ще малою мене отець з матір’ю привезли до тітки, а самі обіцяли повернутись, але більше ніколи я їх не бачила. Тітка була вдовою і жила з того, що ворожила і варила помічне зілля. Уже геть потім я зрозуміла, що мене віддали їй в науку, бо вона сама попросила, сказавши, що з мене щось вийде. Та й вдома було нас шестеро. Отак я й росла коло неї, й було мені добре. Коли мені виповнилось 16 літ, прийшли свати, однак тітка сказала, що не для того мене плекала, аби я плодила дітей і годила мужу. Мене це влаштовувало. Тим паче, що тітка нераз говорила, що після її смерті я можу йти за кого хочу, а вмре вона через вогненного змія . Скільки я не допитувалась за вогненного змія, вона нічого не хотіла розповісти, мовляв, прийде час – сама взнаю.
Може, Матвій і заснув, бо очі мав заплющені, однак, розгойдуючись, наче колисала в собі ненароджену дитину, Докія оповідала далі:
— З дівчатами я не водилась, на хлопців боялась дивитись, а в неділю ходила з тіткою до церкви. І з нею верталась назад, ні до кого не заговорюючи. Позаочі тітку називали чарівницею. Сама я не хотіла бути чарівницею. Не подобалось мені варити зілля, хоч по нього ходила охоче до лісу. Мабуть, тітка се відчувала, але й вона була колись молодою, і розуміла, що мій час ще не настав. Якось, коли вона милася, я забігла за чимось до хати й побачила, що плечі у неї усі в рубцях. Розгнівана тітка пояснила, що то бив її покійний чоловік, але я в се не повірила, бо чула, що він був хоровитий і помер через рік після шлюбу.
Часом уночі тітка вставала, замикала мене в хаті, й верталась аж під ранок. Се ще більше мене противило до неї, і я чекала її смерті, щоб стати вільною.
На третій рік я постелила коло ріки відбілювати полотно, а коли повернулась по нього, то побачила на ньому брудні сліди від чобіт. Якийсь пан чи підпанок знехтував моєю працею, що ж тут вдієш. Так і згорнула я полотно, бо вже заходило сонце, й віднесла додому, щоб завтра запрати сліди. І чомусь не сказала нічого тітці. Наступного дня знову винесла полотно на ріку, і хотіла випрати, але жодних слідів не побачила. Може, мені привиділось? Тітка якось казала, що коли щось таке привиджується, це означає, що час трохи забіг наперед або повернув назад. Тепер я зрозуміла, що час стер сліди і шкоди немає, а полотно навіть стало білішим і тоншим. Я повернулась додому, бо мала прополоти грядку цибулі, і сліди перестали мене тривожити. Далі треба було принести води, потім тітка посадила мене розтирати в мисці сухе зілля і ще щось схоже на маленький кігтик, і щось таке як земля, й намагалася якнайшвидше це зробити, аби хтось чужий не зайшов до хати і не побачив, бо то були чари. Тітка сказала, нащо чари. Приходила невістка старої Гандзі, принесла грудку масла й сиру, жалілася, що чоловік від неї в постелі відвертається. Ну, то ще не страшно, коли жінка хоче, аби муж її любив. І хоч тітка божилася, що ніколи не чарувала на хворобу чи смерть, я сама бачила, як вона ліпила з воску ляльку.
Та то пусте. Отож, увечері я пішла знову по своє полотно і побачила, що воно геть зібгане, і слідів ще більше. Стало мені прикро, бо не мала я ні вітця, ні матері, й віна не назбирала. Усе полотно, що я ткала, тітка продавала, і зрідка шила мені якусь одежину. Не мала я ні стрічок, ні коралів, не вміла вишивати, і цим різнилась від найубогіших наймичок." Не треба тобі стрічок, — мовила тітка. – Сплети собі віночок з квітів. Твоїй вроді він більше пасує. А по моїй смерті, що вже скоро, усе дістанеш. Ти й не відаєш, яке то багатство."
Правду кажучи, я більше боялась тітки, аніж була цікава до її багатства. Жили ми бідно. Старенька хата, дві курки й латка городу коло річки, яку нераз плюндрувала повінь. Я знову нічого не сказала, бо якщо у тій справі був замішаний хтось із села, тітка могла пімститись. Коли я внесла полотно до хати, то побачила, яке воно біле. Тітка підвела голову, вона часто отак сиділа, поринувши у тяжку задуму, й спитала:
— Що, вже вибілилось?
— Та ні, — відказала я.— Ще завтра піду.
Докія зітхнула й подивилась на Матвія. Той спав, і йому снилась її розповідь. Далі вона вела її вже подумки, пригадуючи щораз інші деталі.
...Коли вона розстелила вранці полотно, яке було чистим і білим, без жодних слідів, то сховалась у лозах, аби подивитись, що буде далі. Мала трохи часу, бо тітка, прихопивши наготоване зілля, пішла до села.
— Скільки я там просиділа, не знаю, здається, навіть задрімала, коли побачила, як тінь торкнулась білого полотна. А слідом за тінню – пана в чорному вбранні з довгим чорним волоссям, що почав ходити по моєму полотні, якось дивно при цьому посміхаючись. Він глянув у мій бік, і наче невидима рука розхилила лози. Потім сплеснув у долоні, й моє полотно перетворилось на великих білих птахів. Вони закружляли довкола пана, а далі піднялись у небо й зникли. Я була така вражена, що навіть не пошкодувала за полотном, і вже ж не могла вимовити ні слова. А він підійшов до мене й мовив таким голосом, що за нього я віддала б не лише сувій полотна, а й усе на світі:
— Ти будеш моя. Твоя тітка пообіцяла мені. На цілий рік, а потім ми розлучимось.
— Чому?
— Бо такі квітки, як ти, в’януть. І взяти тебе з собою не можу, бо в мене є своя пані.
Тут Матвій застогнав і повторив:
— Пані, моя пані.
Докія зрозуміла це, як відлуння своєї розповіді, й продовжила уже вголос:
— Я кинулась тікати й на подвір’ї зіткнулась з тіткою. Вона одразу все зрозуміла й сказала:
— Розпали вогонь у печі, будеш мити голову.
А оскільки я мала дуже перестрашений вигляд, додала спокійніше:
— Він вибрав тебе, ще коли ти була маленькою дівчинкою.
— Хто? Хто?
— Той, що літає в повітрі й живе під землею. Він князь їхній.
Це нічого не означало для мене. Ніколи не чула про тих, хто літає в повітрі й живе під землею. І що мене вибрали – теж. Зрозуміла, чому тітка не хотіла віддавати мене за простого хлопця. Отже, йшлося не про шлюб, а панську забаганку. І я тихо, але з погрозою, сказала:
— Могли б мене спитати. А коли я не схочу?
— Не мели дурниць, — гостро відрізала тітка. – Що доля призначила, не від твого хотіння залежить. Та й красний той князь, як янгол. Правда, бракує йому мізинця на лівій руці, але так у них заведено, щоб чогось бракувало тілу. Вони ж не люди. Зрештою, побудеш з ним рік, та й усе. Він тебе винагородить, як будеш шануватись. Чи ти волієш, аби тебе якийсь шляхтич збезчестив і кинув?
— А хіба ж не так зі мною вчинять?
— Ні, — похитала головою тітка, — не так. То така велика різниця, як між небом та землею. Якби тебе полюбив янгол – хіба б то було безчестя? У Біблії ж написано, як сини неба сходили на землю і брали собі жінок земних. Так казав священик у церкві. До того ж ніхто про се не знатиме. Скажу, що поїхала до матері недужої. Нині вночі...
— Що нині вночі?
— Він тебе забере.
Тітка викупала мене в пахучому зіллі, змила голову, й казала не заплітати коси. Я сиділа на призьбі й цокотіла зубами. Тітка сказала, щоб я нічого не їла й не пила. Ошалілими очима я дивилась на світ, ніби приречена на смерть. Тітка витягла зі скрині нову сорочку й наказала вбратись. Вона не спускала з мене ока, певно, боялась, щоб не втекла. А куди могла втекти молода дівчина, коли світ повний розбишак та вбивць? Завжди було так. Хлопець може втекти, піти на службу чи до війська, а мене прийняли б, може, до корчми прислуговувати , і там кожен міг би чинити наді мною глум. А в монастир треба мати гроші. І ще тітка, пораючись коло мене, як коло відданиці, не забула сказати:
— То не злий дух, ні. Не слухай нікого, Докіє. Вони ще перед Христом тут були. Там, де ти будеш, немає церкви, але як хочеш молитися, то молися про себе.
— А вони що, в Бога не вірують?
— Ну, сього я, дитино, не знаю. Мусять вірити. Бог –один.
Дивно. Але я знала, що і в татар є свій Бог, і в жидів. Утім, тітка зняла з мене залізного хрестика.
— Був би золотий, то нічого, але залізо їх пече.
Почало заходити сонце. Я дивилась на нього з розпачем, бо як вони живуть під землею, то й мені сонечка не видіти. Без церкви я обійдуся, бо прикро мені чути за спиною:" Ото пішла відьмина годованка!" Але як же без сонця?
На обрії залишилась червона смуга, потім сіра, настала ніч. Я сиділа на лаві, склавши руки, наче у празник, а тітка навпроти мене. Нарешті вона здригнулась і сказала:
— Ходімо!
— Куди?
— Туди, звідки князь тебе забере.
Я подумала, що це все сон. Ще вранці несла вибілювати полотно, і моє життя було наперед відоме: день за днем, будні, свята, зима, літо. Ми вийшли з хати і тітка повела мене на роздоріжжя за селом. На землі світив повний місяць, і було досить ясно. Колись на тому роздоріжжі закопали живими перелюбників: жінка лишила мужа, а муж жону. Давно се було, але оповідали, що інколи з-під землі чути плач.
— Стань отут і чекай, — наказала тітка.
— А ви?
(Продовження на наступній сторінці)