Через кілька років я вже мала конкретну програму щодо Стільсько. Це місце, в якому треба пожити хоч трохи, аби вивчити його топографію власними ногами. Але наразі пожити нема змоги, так щоб автономно, тому, зустрівши на ювілейній здибанці випускників однокурсницю Чеславу, яка назавжди пов’язала своє життя зі Стільсько, я почала в неї випитувати і домовилась, що приїду. Вона і пані Іванна створили чудовий музей у школі, музей, а не показуху. Після довгих розмов жінки вивели мене надвір і поставили обличчям до гори, де знаходиться знамените городище, столиця білих хорватів, і показали. Он там був дитинець, там комори, де зараз церква і цвинтар, а там Базар, де водяться котячоголові змії, он там біла дорога… Я вже була колись в лісі на самому городищі, де залишились земляні вали, але тільки тепер все почало оживати. Добру пам’ять мають стільчани. Городище було знищене київським князем Володимиром ще в XI ст., а вони досі пам’ятають, де що було. Під горою тече маленька річка Колодниця. Колись завдяки греблям і шлюзам в селі Дуброва по цій річці плавали кораблі. Спершу я подалася в Дуброву до святого місця — каменя Діравця, такий собі галицький Стоунхендж. Я думаю, що храми поєднувались колись з обсерваторіями, а напластування епох перемішалось в головах істориків, і звісно, Діравець — не природне утворення, і білі хорвати його не будували. А печери, що рядочком по сусідству — то вже християнська доба. Вперше я побачила Діравець у напівтемряві, коли ми заїхали туди з письменницею Галиною Вдовиченко та акторкою Оксаною, а тепер я була опівдні, страшенно пекло сонце, і, сидячи на самому верху, я намагалася вловити магію цього місця. Внизу були хати, городи, курівся дим, дорогою проїжджали машини. По похиленому камені по сусідству можна було пройти до печер-келій по видовбаних виямках. Не знаю, як ченцям вдавалось робити це взимку тисячу років тому, коли в Діравці чи на ньому стояла церква. Сама ця кам’яна споруда збоку нагадує літеру "о", накриту дашком. У кожному разі, там внизу розкопали жертовне вогнище, що, звісно, свідчить про інші релігійні звичаї. А християни завжди намагались поставити церкву на місці язичницького капища. Я довго лазила, шукаючи руни, видовбані в камені, бо Дубрава, Діброва, Дубина — вся ця топоніміка кельтського походження означає наявність святилища. Мені розповідали, що Діравець прикриває якусь порожнину. Може, через зовнішній отвір душі проходили очищення перед тим, як потрапити в інший світ? Може, це портал? Одне слово, я вирішила 21 червня, в день сонцестояння, приїхати сюди і поспостерігати за каменем. Може щось виявитись цікаве. І виникла ця ідея, коли я сиділа біля того каменю.
В мені живе постійна спрага до таємниць, але не кожна може зробити мене одержимою, а лише та, яка сама до мене стукає у двері, нагадує про себе. І я весь час думаю про неї із завмиранням серця. Іноді мені здається, що це завдання на наступне життя, або я була причетна до тих таємниць в минулому.
Смечілі
Саме Чеслава розповіла мені про котячоголових змій, які водяться у Стільсько, ґалер смечілів. Це різновид полозів, невідомі науці істоти, що досягають навіть до 3 метрів. Люблять сидіти на Базарі в лісі на деревах і свистять. Людям шкоди не роблять, навіть є леґенди, що вони здатні відчувати вдячність. Мені також розповідали, що смечілі, ймовірно, залишились від колишнього звіринця і досі живуть в непізнаних підземеллях.
Того дня з Дуброви я повернулася назад і полізла на гору, де був Базар. Сили в мене було лише на те, щоб лізти рачки, бо гора була крута, а спека просто шалена. Ще раніше, побачивши, що я фотографую напіврозвалену хату, зупинилась дівчинка років десяти і спитала, з якої я країни. Я їй відповіла, що з України. Вона сказала, що сюди приїжджають іноземці, в основному німці, і що вона — художниця. Амбітна така дівчинка, дуже товариська. Вона розповіла мені про всіх тутешніх змій, що знала. Звали її Юліана, і перейшла вона в четвертий клас. Вона навіть знала про мене, певно, у школі вчила "Втечу звірів".
А взагалі, нема жодної фотографії смечілів. Я звернулась до краєзнавця Василя Лаби, який написав брошурку про смечілів, однак той виявився собакою на сіні. Холодно послав мене до бібліотеки. І виявилось, сам він не бачив котячоголових змій.
Я дряпалася по крутому схилу, організм вже зневоднився, вода закінчилась, а переді мною постало колюче узлісся з кропивою і будяками, що завдали нещадного удару моїм литкам. Я почула свист, справді почула, хоч, може, то пташки свистіли, а не розвішані по кволому лісу, який виростає на згарищах чи на руїнах, смечілі. Подивившись на той ліс, я зрозуміла, що треба мати відповідний одяг. Скраю змій не було. Не факт, що вони взагалі там були. Але шматок хліба їм лишила. Я пішла далі в бік церкви, сіла в затінку й стала міркувати. Якщо я колись сюди приїду, сяду тихенько, налию в миску молока, то смечілі відчують мої добрі наміри і звикнуть до мене, і покажуться. Я сидітиму довго. Найкраще було би взяти маленький намет і там переночувати. Починалася осінь, я мала різні справи. Доведеться почекати до літа, але смечілів я повинна побачити.
Підземелля
До Стільська приїжджають задля самого городища, що вважається найбільшим у Європі. Його добре знають археологи і вони знайшли докази, що поселення після загарбання його князем Володимиром було покинуте людьми зненацька. Але розкопано лише 5 процентів території. Я навіть не знайшла свіжих слідів, коли восени потрапила туди, прямуючи до Ілова гарною вузькою дорогою через ліс. Бачила вали, але все так замаскувала природа, що те городище ніхто б ніколи не знайшов, якби місцеві не пам’ятали. Ці люди не люблять князя Володимира, бо вони нащадки тих білих хорватів, у яких відібрали столицю. Тому викликають у мене повагу. Мені розповідали, що повстанці знали вхід до підземелля, яке знаходиться на глибині від 6 до 30 метрів. Певно, що колись воно було не так глибоко, це вже тисяча років минула. І я все б віддала, щоб потрапити в це величезне підземелля, яке, можливо, збудували не хорвати, а інший народ. Смечілі напевно там зимують. Можливо, вони, як у Кіплінґа, досі охороняють скарби. Але наші археологи не мають техніки, щоб знайти вхід. Вхід, до речі, є на старому цвинтарі, труни часом провалювалися у бездонні прірви. Можливо, це природні порожнини, якими скористались люди. Я багато чого читала про Стільсько, але надто добре знаю історичну науку, яка дотримується історичних догматів, бо ліньки переписувати історію. Якби я свого часу стала істориком, то мене б проголосили єретиком за ненависть до тенденційності, цієї вчительки життя, яка поруйнувала стільки людських доль.
Але мені головне зараз, щоб не чіпали смечілів. Хай собі живуть. Це їхня територія. Іншої в них просто немає.
Ілів
Коли я побачила дорогу до Ілова, то в мене аж засвербіли п’яти нею пройти. Ліс, білі скелі, зелені моріжки, річка і ставки — все це було таке яскраве і святкове того осіннього дня, що я не затрималась у Стільсько, а зразу пішла дорогою, сподіваючись, що чотири кілометри до Ілова подолаю швидко і без напруги. Про Ілів я читала колись статтю, що там є ориґінальна печера з отвором, схожим на жіночу піхву, що там вклонялись богині Мокоші; і що печера може навіть допомогти безплідній жінці. Щодо останніх двох пунктів, то вони сумнівні. Яким богам молились мешканці цих країв — ніхто не знає, а повірити у зцілення — означає вилікуватись. Я вірю в магію, але справжню, яка те, що дає, те відбирає, бо маса речей у Всесвіті стала. Тому я б ніколи не стала займатись цією справою. Ну хіба що коригуванням погоди — відігнати хмару, зупинити вітер, наприклад. Чи навчитись літати. Як Ті, що літають в повітрі. Навіть якщо лісові духи заводять не туди, куди я збиралась, то не завдають мені шкоди і я на них не гніваюсь. Ельфи також жартують, але не порушують законів Всесвіту. Просто не треба посягати на їхню територію.
Все було чудово. Я піднялась на узвишшя і пішла білою лісовою дорогою до села Ілів. Десь на півшляху побачила вказівник "Стільське городище". Щоб археологи не заблукали. Втім, сезон вже закінчився. Трохи моторошно було блукати між засипаних листям валів у лісі, де не співали птахи, і я зібралась вийти на головну дорогу, з якої звернула. Однак мені це не вдалося. Жодна стежка не доводила мене до неї, хоч відстань була невелика. Вчепився блуд. Мені це було не вперше, то я пробувала знову й знову, і врешті вирішила: хоч кудись аби вийти, бо ночувати в лісі восени буде зимно. Ні людей, ні звуків машин, якась мертва тиша. Може, я навіть потрапляла в минуле, проходила якийсь портал і виходила звідти, але справа була нечиста. Проте я не розсердилась на лісових духів і врешті вийшла на околиці якогось села, тобто на узлісся, а звідти побачила сонце, яке хилилось до заходу, наближаючись до шпичастої гори, вкритої лісом. Вона була так далеко, а село тягнулось наче змія вздовж однієї вулиці. Чи це був Ілів — не знаю, але село, захищене лісами в річковій долині, виглядало неймовірно гарним. Я зійшла вниз. На городах люди згрібали картоплиння, стояли стіжки з сіном, крізь стерню проглядала земля. Таке все знайоме з дитинства, сповнене солодкої втоми й надії, що завтра буде так само.
Я пішла дорогою і нарешті здибала жінку, яка підтвердила, що це Ілів, а шпичаста гора має печеру. Я полегшено зітхнула і пішла дуже швидко, щоб встигнути до печери завидно. Я чомусь вірила, що щасливо дістанусь до Львова вже сьогодні, а в разі чого… Розглядався лише один варіант — копиця сіна чи ґанок покинутої хати. Я нізащо не попросилася б на нічліг, а Чеслави ще тоді не знала.
Йти довелося дуже довго. Я побачила велику церкву, оббиту вагонкою, ще не знаючи, що її побудував граф Скарбек. Церква була біла. А назва Ілів від кельтського кореня "іл", що теж означає "білий".
(Продовження на наступній сторінці)