«Магнат» Галина Пагутяк

Читати онлайн роман Галини Пагутяк «Магнат»

A- A+ A A1 A2 A3

А ким же був той ангел, що світлий? Сього я ще не знав, але не мав сумніву, що з’явився він не з землі, котра нас пригортає до себе після смерті, а звідти, де все те, що ми шанували за життя, ніц не варте, а те, що ми топтали ногами, найвартніше. Що би сказали ті людиська, якби могли видіти отих двох істот: темну і світлу? О, сказали б вони, то чорт і ангел не можуть вирішити, куди забрати його ясновельможність: чи до пекла, чи до раю. Непевний він чоловік, коли сам Пан Біг не може розібратися з його гріхами та цнотами, у житті видавав себе не завше за того, ким був. Кажу, бо чув якось у корчмі, як двоє шляхтичів після осінньої торговиці обмовляли пана Яна Щасного. Баламкати язиками за чужими плечима кожен зуміє. Та нехай, се свідчить лише про те, що непростий він чоловік, гадаю, навіть для своїх, вельможних, навіть вчених, панів, раз відступились від нього. Навіть Диявола з Ланцута, пана Станіслава Стадницького мали за свого, а тут… Я й сам не до кінця розумію його ясновельможність, але не був ніколи він безчесним, а се єдина причина відступитись від приятеля. Як в тій книжці, що пан Гербурт видав отут в Добромилі і розіслав другам-недругам. (АК: Йдеться про збірку афоризмів та історій, укладену Яном Щасним Гербуртом "О przyjaźniach і przyjaciołach" після того, як через конфлікт із Зигмунтом III він опинився у в’язниці і побачив, хто справжній приятель, а хто ні. Така собі історія, яку ми часто переживаємо самі і яку підняв до рівня трагедії Шекспір у "Тимоні Афінському". Коли ти успішний — тебе всі люблять. Коли тобі зле — всі відвертаються.) Та то греки і римляни, а в нас є своя приповідка: "Як не полюбиш на брудно, то на чисто трудно". Знаю одне: тут не лишуся, хоч її ясновельможність — моя далека родина. Світ для мене вільний: ні воювати, ні господарювати не можу більше. Привела мене сюди недоля, відведе ще кудись. А питання, чи любив мене хто-небудь, я ставлю собі все частіше, і можу на нього відповісти просто: так, любили мене отець і матка, бо я — їхня кров, любила мене жона-небіжка, а це вже святе таїнство — така любов подружня. Але їх уже нема на світі. Шкода, але слід від любові не стирається. А інші тебе люблять за щось, се кожен знає, хто пожив на світі трохи. І знає, що така любов непевна і зрадлива. Але се я так думаю, а пан Ян мав на увазі не батьківську і не подружню любов, для таких, як він, маґнатів, обов’язок — то найперша річ, і як же прикро, коли смерть приходить невчасно, стрясає землю, руйнує володіння, і приходять вовки, і злітаються круки.

Я бачив майбутню дорогу, як її бачить птах — згори. Тільки на відміну від птаха назви міст або сіл викликали в мене відчуття безпеки чи небезпеки, і я завжди знав, чим закінчиться для мене кожна битва. Напередодні боліло те місце, куди я мав бути поранений. Однак висліду битви я не знав. Моє тіло передчувало тільки мій біль, і нічий інший. І ще я знав, що доживу до старості і помру, коли надворі буде так, як зараз — біло від снігу. Про се я нікому не розповідав, бо кому воно треба.

Ясновельможний помре, коли відступляться від нього обидва янголи — світлий і темний. Хоч, крім мене, ніхто не сподобився їх бачити. Як серце дуже, то помучиться ще пару днів. Однак міцного серця ясновельможний не мав: коли ми позавчора піднімалися з ним на Радичеву гору, він геть засапався. Але хто міг знати, що все трапиться так нагло. Той час, коли ми могли пустити йому кров, минув, та й робити се без лікаря ніхто не наважився. А лікар був у Низькому замку. (АК: У Добромилі було два замки: Низький у місті і оборонний на Сліпій горі. Від Низького нема й сліду вже від XVIII століття, а Високий стоїть в повній руїні.) Ми віднесли ясновельможного до спальні, а вже потім покликали цирульника, що мешкав при дворі. Він пару разів пускав кров пану Яну Щасному, коли в того боліла голова. Але час, коли се конче треба було робити, минув.

Насправді ж істинна причина його недуги таїлась в споневіреному духу і великій втомі від того, що мусив від кілька літ ходити по колу, не можучи вийти з нього, бо се загрожувало йому втратою усього: статків, честі й родини. Не тієї родини, що шипіла йому на вухо, бештаючи на всі лади, — небіжчики та небіжчиці, що позлазились на запах застояної, але все ще живої крові. А жони і дітей, які не пускають нас в рай, але й до пекла не пускають так само. Відступають убік, коли ми сильні, й приступають ближче, коли ми ослаблені. Се вони мали б стояти зараз у головах недужого пана Гербурта, а не духи померлих кревних, злиті в одну темну тінь. Мусив з ними говорити, бо ж не бесідувати йому в таку поважну хвилю з нерівнею та слугами!

Серце краялось, дивлячись, як мордують вони його. Права частина лиця потемніла, а ще він розщибався, і довелось нам прискочити і тримати ясновельможного, щоб не зірвався з постелі й не побився. Дехто вийшов, а оскільки ми з маршалком перші підскочили до пана Гербурта, то мусили лишитися, зв’язані кріпко з його важким тілом. За дверима покою товпилася челядь, і стримував її секретар, бо ловчий сам погнав за лікарем в Добромиль. Цирульник тримав у руці ножика для отворення жил і мав перестрашений вигляд, бо вчинив надріз без волі на те ясновельможного, ми з маршалком наполягли, бо треба було зробити бодай щось. У напівтемряві спальні кров здавалася хворою, чорною, але так могла виглядати й наша кров — кров здорових. Я волів би, щоб миску хтось виніс, однак думка про те, що її побачить челядь, ласа на всілякі події, здавалась блюзнірською. Врешті цирульник відійшов і сів у кутку, й зник з мого овиду цілковито. А блідий як смерть Стах тримав двері, хоча те могло б нам зашкодити у майбутньому. Але допустити, щоб слуги порушували спокій недужого, ми не могли. Інших, що повтікали, я розумів — їм треба було відновити душевні сили перш, ніж приїде лікар, якого ще треба було відшукати, бо Замок великий, а ескулап міг бавити час у пробоща добромильського костелу за грою в кості, а може ліг спочивати після доброї вечері. Та нічого, пан ловчий знайде й привезе. Та чи встигне?

Я чув, що дзиґар пробив десяту, хоча міг помилитись. У такий час ясновельможний йшов до кабінету, і ніхто вже не смів його турбувати. Мені раптом закортіло дізнатись, що за книжка розгорнута в нього на столі. Часом він читав по кілька зараз, робив записи, писав листи, і все це одночасно, як римський імператор Юлій Цезар. Дещо давав переписувати набіло секретареві. Той зараз підпирав одвірок, перестрашений, певно, думав, що ж то буде, як він позбудеться роботи. Після пана Гербурта не кожен його візьме. Мені навіть трохи шкода його стало, хоч хлопака занадто хитрий на свої літа, може, й доповідав кому, що тут діється, за тридцять срібних, бо дере перед нами, простими шляхтичами, носа, ніби всі розуми поїв. Певно, має за собою плечі, як то кажуть, ворожі. А коли так, то знайде собі тепле місце. Недарма крутиться коло єзуїтів. Пару днів тому говорив з двома, приїжджали вони у якійсь справі до ясновельможного.

Зненацька серце в мене похололо. Мати Божа, а чи не міг хлопака підсипати трутки його ясновельможності? Хвалився, що має знайомого аптекаря з самого Риму, а волохи здавна трутку вживають, аби звести чоловіка зі світу. Є таке зілля, що, споживши його, чоловік буде місяць ходити начебто здоровий, а потім зляже. Та я почав проганяти сю страшну думку, бо якщо се й правда, то, по-перше, ліпше тримати її при собі, а по-друге, пану Яну Щасному вже нічим не зарадиш, а за зло перед Господом колись усе рівно доведеться відповісти кожному. Такому незначному чоловіку, як я, не пасує виявляти підозріливість. На те є родина й приятелі родини. Так воно так, але…

Я тяжко зітхнув, ніби намагався видихнути свою підозру, але вона вже встигла шмигнути в закуток і сховатись. Зате маршалок і секретар глянули на мене, і під їхніми пильними поглядами я враз зібгався в жменьку, відчувши свою непотрібність. Ти тут чужий, вашмосць, промовляли їхні очі, зачужий, щоб спостерігати за муками господаря дому сього. Якби мене тут не було, вони могли б поговорити між собою, уклали б якусь стратегію і тактику, себто як по смерті ясновельможного забезпечити собі майбутнє, бо ж скоро почнеться безлад, що буває при кончині маґната: кожен хоче побільше урвати собі — від дітей до пахолків.

У мене не було змоги вийти, хіба що хтось міг мене замінити, але секретар боявся підступити до ліжка, приріс спиною до одвірка, ох, я добре знав, як заворожує видиво чужої смерті! Ти здобуваєш неоціненний досвід, всі чуття загострені, і розуміння того, що ти живий, викликає посмішку, яку ти намагаєшся приховати. Тоді перестаєш відрізняти горе від радості, вони зливаються в якийсь клубок, що перекочується в тобі.

(Продовження на наступній сторінці)