— Він не прокинеться! — заявив Стась. — Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди...
Дівчатка принесли на листочку джмеля.
— Ні, треба спочатку покласти квіти! Так... Тепер йому буде м’яко лежати.
— А що далі нам робити? — спитали дівчатка.
— Треба заплакати!
— Я не хочу! — скривилась мала з замурзаним носиком. — Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.
— А ви зробіть отак! — хлопчик затулив лице руками.
Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:
— Досить!
— Можна засипати?
— Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.
— А ким була твоя бабуся? — спитав я.
— Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.
— І мене, і мене! — загукали дівчатка.
— Ви вмієте говорити промови?
Я знітився:
— Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.
— Ви спробуйте! А потім ми.
Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.
— Сьогодні, — мовив я, схиливши голову, — ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!
Мені аж самому защипало в очах.
— Тепер я скажу... — підвівся Стась. — Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.
— Ви не думайте, — заговорив я швидко. — Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.
— А моя бабуся не прокинулась!
Тут я замовк.
— Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.
— Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! — забідкався хлопчик.
— У мене є чистий носовик! — згадав я.
— О, який великий!
Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.
— Де ви живете? — спитався я.
— Я он тут, — вказав хлопчик на будинок справа, — а вони отут.
Він вказав ліворуч.
Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.
— Ну, я пішов, — сказав я.
І тут діти вчепились в мене:
— А як вас звати?
— А ви до нас прийдете завтра?
— А ваш будинок старий чи новий?
— А ви далеко звідси живете?
Мені б довелося відповідати на ці питання до пізньої ночі. Я рішуче взяв малих за плечі, поклявся, що навідаю їх обов’язково і все розповім, а зараз пізно і мені треба в аеропорт, і що я проведу до дверей спочатку дівчаток.
Ми зі Стасем почекали, поки за ними зачиняться двері.
— Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?
— Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.
— Чому?
— Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси...
— А ти хочеш?
— Ні.
— Чому?
Хлопчик помовчав, а тоді сказав:
— Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.
— Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.
Хлопчик зітхнув.
— Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він на заводі намотує дріт на такі великі барабани. Ви приходьте у неділю, він тоді добрий.
— Гаразд. Слухай! — тут мене осяяло. — А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.
Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали...
Я почервонів.
— Гаразд, — поважно мовив хлопчик, — Я вам покажу, де зупиняється автобус.
І він сміливо пірнув у темряву.
— Слухай, у вас що, ліхтарів немає?
— Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати...
— Може, ти побіжиш?
— Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.
Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає...
— Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?
— Що? — відізвався Стась.
— Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!
— Хто?
— Розбійники. Тільки ти не бійся!
— Я розбійників ніколи не боюсь.
Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.
— Якась дівчина... — розчаровано сказав він.
— Міранда.
— Її що, вкрали розбійники?
— Так.
— Давно?
— Давно.
— Чого ж ви її досі не відібрали в них?
— Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?
— Думаю, що можна. Я поговорю з татом.
Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.
V. МІРАНДА
Пізно вночі я йшов вулицею до свого дому. Повітря так пахло квітами, аж наморочилося в голові. Мені не вірилось, що годину тому був Центрополіс. Я повернувся інший. Я справді був у Оракула, і він пожалів мене, не напророкував ні смерті, ні самотності, ні горя.
Двері, як я і сподівався, були вибиті. Щось боляче мене кольнуло, наче я втік, залишивши дім напризволяще. Війнуло пусткою. Я потягнувся було до вимикача, але і його не пощадили.
— Гей! — крикнув. — Гей!
Звісно, розбійники давно вже хропіли по своїх ліжках. Був десь ліхтарик. Після довгого вовтузіння в передпокої я таки намацав його на стіні, куди повісив бозна-коли. Поставив ліхтарик на підлогу і почав роздивлятися по кімнаті, оцінюючи нанесені збитки. Все, що можна тільки поламати їхніми пещеними руками, вони поламали; все, що можна було забруднити, вони забруднили. На білій стіні незмивною фарбою наквецяли: "Тітус — імпотент". Таке міг придумати тільки коротун Аст. Вся одіж перетворилась в брудне лахміття... Книжки і оці пам’ятні речі я сховав у саду. Подвір’я вони побоялись чіпати, зате обірвали всі квіти. Я мав надто гарний настрій, щоб не брати собі цього близько до серця, але, коли глянув угору й побачив зафарбовану тією ж незмивною фарбою стелю, в мені усе закипіло. Страшенно закортіло піти до тих мерзотників і добре надавати кожному по пиці. Не було навіть де лягти спати. Я вийшов надвір і сів на сходах. М’яка темрява оповивала сад, тільки з-за моєї спини просочувалося слабке світло ліхтарика. Квіти гостро й задушливо пахли тліном. Ще коли йшов сюди, помітив, що їх повиривано з корінням.
Я сам їх садив весною. Вчитель дав мені насіння. Не знаю, навіщо я їх садив. Тоді я це робив для Міранди. Весною завжди когось очікуєш. Для мене це як божевілля — чекати. Цілими днями я то не виходив з дому, то відбував далекі мандрівки. Мені так хотілось, щоб Міранда чекала мене, як чекала своїх батьків. Мене ніхто ніколи не чекав. Може, це станеться згодом. Досі тільки я потребував когось. Навіть у Міранди це був просто спалах страху. Якби вона мала собаку, то шукала б у нього захисту. Я подумав, що сьогодні не чув, щоб хтось сміявся. Цілий день пробув у великому місті — і не чув сміху. А це ж щось мусить означати?
Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.
Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу. Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.
Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:
"Тітусе!"
І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.
Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:
"Ну, ми пішли".
(Продовження на наступній сторінці)