Парки, сонце, каруселі…
Квітень!
Іринці ще немає кому сказати, але вона й сама відчує: оце — воно! Ще не зовсім досконале, але — воно! Юнацькі вірші відлуняться першою публікацією в газеті "Київська правда" 23 травня 1958 року.
Далі піде ще краще. Талант, праця й натхнення, вміння радіти ("Я святкую життя!" — Іринин геніальний рядок!). А ще — неповторна сонячність душі. Вони зроблять із неї письменницю світового рівня. Хоч і належатиме до покоління "шістдесятників", серед яких — і Василь Стус, і Василь Симоненко, й Ігор Калинець, і Григорій Кочур, і Михайлина Коцюбинська, і Ліна Костенко, й Іван Драч, і Євген Сверстюк, й Іван Дзюба, і художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Опанас Заливаха — всіх не перелічити… Розкриємо ще один секрет: ба, навіть чоловіком Іринчиним стане видатний "шістдесятник" — ні, не той Володько з дитинства, але теж Володимир, прозаїк Володимир Дрозд!
Але Ірина Жиленко — письменниця унікальна, ні на кого не схожа.
Нарешті вдалось перелити у Слово те, що носила в собі весь час! Нарешті вдалося висловитись — наче простими, буденними словами, а насправді так не схожо на інших, так по-своєму. Наче тільки про себе, а насправді — про всіх!..
…Іринці назавжди підкорився головний "секрет" — глибина, сила й могуть її величності Поезії. І вона той секрет відкриває людям.
Історія людини в історії людства
Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко — поет, прозаїк, перекладач. Народилась 28 квітня 1941 року в Києві. Дитинство пройшло на Черкащині. Після війни сім'я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології КНУ, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет "Молодь України", "Літературна Україна", журналу "Ранок", де й почали з'являтися її прозові, а з 1958 р. і поетичні твори.
За найпершою її книжкою нарисів "Буковинські балади" (1964) ідуть поетичні: "Соло на сольфі" (1965), "Автопортрет у червоному" (1971), "Вікно у сад" (1978), "Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна" (1979), "Дім під каштаном" (1981), "Ярмарок чудес" (1982), "Збулося літо. Вибране" (1983), "Останній вуличний шарманщик" (1985), "Дівчинка на кулі" (1987), "Чайна церемонія" (1990), "Вечірка у старій винарні" (1994), "Пори року" (1999), "Євангеліє від ластівки" (2000), "Цвітіння сивини" (2003), "Євангеліє від ластівки. Вибрані твори" (2006).
Книжки для дітей: "Достигають колосочки" (1964), "Вуличка мого дитинства" (1979), "Двічі по два — дорівнює кульбабці" (1983), "Казки буфетного гнома" (1985), "Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером" (1986).
Велику художньо-історичну вартість мають її мемуари "Ното Регіепз", друковані в журналі "Сучасність" протягом 1997–2002 років.
Особливістю поетичного світобачення Ірини Жиленко є воздавання хвали і слави повсякденному, звичайному життю в його найбуденніших проявах. Від книжки до книжки розробляє вона тему "святої буденності" (як правило, міської), розкуто, музично виразно витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ. У тому світі через переживання конкретної особистості майстерно передано драму суспільства й епохи. Вона — майстер психологічного портрету, акварельного малюнка, побутових сценок, ритму.
Твори І.Жиленко удостоєні Національної премії України імені Тараса Шевченка, перекладені багатьма мовами світу.
Примечания
1
Бурса — тут: Чернігівське духовне училище.
2
Опука — м'яч
3
Архиєрей — єпіскоп-першосвященик.
4
Дискант — високий хлоп'ячий голос.
5
Сволок — дерев'яна балка-опора під стелею.
6
Катеринка (шарманка) — давній прилад для програвання музики.
7
Вірєйка — так у Гельмязеві називають корзинку.
8
УНР — Українська Народна Республіка — українська держава 1917–1920 років.
9
Пірует — різкий поворот, несподіваний стрибок.
10
Фюзеляж — корпус літака.
11
"Шістдесятники" — покоління українських політиків, письменників, художників, музикантів, які увійшли в мистецтво та громадську діяльність у 60-х роках XX століття і сколихнули принишкле суспільство відвертим прагненням свободи слова і думки, відродженням занедбаної української культури й мови тощо.
12
Розстріляне відродження — умовна назва літературно-мистецького покоління 20-х — початку 30-х років XX століття, репресованого більшовицьким режимом (крім названих у тексті, це Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Лесь Курбас, Надія Суровцова та багато інших яскравих особистостей). Сюди належать і ті, хто залишився ніби на свободі, але після 1930-х років уже був поневолений духовно й морально: Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Микола Бажан тощо.
13
Терикон — конусоподібний насип біля шахти чи рудника з пустих, уже без корисних копалин, порід.
14
Дріблінґ — ведення м'яча або шайби гравцем.
15
Кози — пристрій із залізного грубого пруття у вигляді санчат.
16
Комнезамівці — так звані "члени комітету незаможників", які в 1920–1930 роках за вказівкою вищої партійної влади відбирали хліб і майно в односельців.
17
Завиляє — заглядає, щось вишукуючи.
18
Геноцид — винищення окремих груп населення через національні, релігійні мотиви; один із найтяжчих злочинів проти людства.