— Ось, напийся з моєї улюбленої чашки! — сива бабуся простягала срібну тацю, на якій красувалась тендітна цукерничка й витончена чашка на блюдці. Бабуся в темній оксамитовій панського крою сукні, сухеньке зморшкувате обличчя, обрамлене сивими кучерями. Посуд же всуціль розписаний дрібним квітково-трав’яним орнаментом. На бережках —узорчаста позолота.
Частуйся: се чорний оксамитовий чай, привезений моїм чоловіком із заграниці, з самісінького Цейлону! А в цукорничці — найліпша мармеляда з тутешнього заводу, нігде більш такої не знайдеш.
Бабусина мова також незвична, але ж це сон, а вона звідкись із минулого, тож не диво.
__Ти пригощайся, а я тобі щось розкажу.
Проте коли Софійка несміливо торкнулась вустами гарячого напою, замість духмяного чорного чаю в чашці виявилась напівпрозора водичка з запахом наче вишневого листя. А в цукерничці замість мармеладу — о жах! — прицвілий шматочок сухарика!
— Ой, перепрошую! — бабуся помітила Софійчин переляк і сама по-дівочому засоромилась. — Усе ніяк не привикну, що вже багато років замість цейлонського чаю мені доводиться пити запарене вишневе гіллє й цвітки сушеного жасмину. З куща в кінці стежки. А цукор та мармеляду ниньки бачу тільки у снах: завод іще в революцію знищений, і міні давно уже й сухарик — велике розкошуваннє.
Софійка з чемності відсьорбнула напою. А от цвілого сухаря не примусила б її зїсти ні найбільша чемність, ні навіть найстрогіша дієта!
Бабця скрушно похитала ореолом сивини й посокотіла далі:
— Атож, ваше життє нині дуже відріжняється! Хоть нині тобі теж не завсігди з медом... Ти попала в плутанину, з якої дуже трудно вірахувати входи й виходи. Чи забавляєтесь ви ниньки у таку гру: плутанка зоветься? Се коли всі озьмуться за руки, а потім, їх не роздіймаючи, пролазять попід ті руки, викручуються, вивертаються... Ми з сільськими дівчатами і в нашому панському саду, і на вигоні в таке грали. Бувало,
зберемося перед вечером, то родителі заледве додому нас із улиці поззивають... У мене такі родителі були, царство їм небесне, що нігде таких других не знайти, щоб так одинаково і за своїх, і за мужицьких дітей клопотали, щоб так поважливо ставились до простої людности. Причім у самісінькому нутрі, а не так, на показ!.. Ах, вибач, се я вдарилась у філософію, міні варт би скоріше, бо весняна нічка надто мала! Мій час у твоєму сні закінчується, буду мовити коротко. Так-от про плутанину. Знай же, що повороту назад нема. Є тілько дорога, яка виведе на світло. Нехай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж — тримайся все лівого та лівого. І не збочуйте, чуєш?
Софійка ловила кожне слово. Ну ж, кажіть, що далі робити, що?
— Спершу шукай за подібністю. Я не з тих українців, що гнулися перед кождим паном і приймали його нападки як даність. Не з тих авантуристів, которі повмудрялись попросовуватись у імперські прихвостні, поставати графами Розумовськими чи Безбородьками, а тоді заради просування по службі направду власними руками душили Україну. Хоч і за указаниям ізгори, а все ж... Не з сих також, що не тямили заробити собі жодного статку, а вміли тільки плакати й нарікати на долю. Предки мої та мого мужа були знатними й одважними козаками. Ах, даруй, знов я зі своїми згадками, коли сей твій сон мусить скоро скінчитись! Словом, ті козаки потрапили в кріпацьке ярмо за такої ж напасти, що й козаки Симиренки. Тяжко, але й із умом ширили свою працю, вмудрились викупитись. Нажили статок на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка. Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських... Правда, і доля їх була така ж...
Видно, бабуня вдруге "вдарилась у філософію", бо Софійка знов перестала її розуміти. Ех, якби можна зафільмувати сон, щоб потім розгадати його за кращих обставин!.. Старенька ж тим часом, тяжко зітхнувши, вела далі:
— ...А погибель мого дорогого благовірного така ж сама спіткала, як і Лева Симиренка... Він власною кровію... Ох, досі відзивається тая біда, наче ножа міні тим усадили в серце, ще й повертують ним... Але, дякувати Господу, оминула мене судьба князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського та багатьох инших!..
Видно, згадки і поспіх її втомили, бо вона замовкла, щоб віддихатись. По паузі продовжила:
— Піди в музей, попроси Елеонору, хай позволить тобі попрацювати в архівах, там зоставила я чимало деяких писань і паперів. Вона зачне перечити, бо ти малолітня, а ти їй мовиш: се Хазяйка наказала!
— Хазяйка — це ви, бабусю? — вперше спромоглась на слово Софійка.
— Так мене люде звали до глибокої старости. А музейники так узивають і донині. Так от, попрацюєш із архівом, а там сама будеш ви діти...
— А як же з крадіжкою? Ви так нічого й не порадите Пустельникові? — спохопилась Софійка.
— Ох, доцю, коби-то міні позволено відати все, що хотілось би! Коби-то міні позволено було вимовити усе, що відаю! Утім... Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!..
Пробив годинник, Софійка встигла остаточно усвідомити, що спить, відчула навіть, як упирається коліньми у стінку шафи. Бабуся поспішно-ніжно поцілувала Софійку в голову:
— Сон кінчається! Хоч обійму тебе на прощаннє!
— Дякую Вам, Хазяйко! — Софійка, геть зворушена, пригортається до цієї затишної і водночас величної жінки (ковдра зовсім ізсунулась, у спину холодно). — Ми ще побачимось, еге ж?!
— Як Біг дасть, цвіточку мій, як Біг дасть!..
Софійка, не розплющуючи очей і не тямлячи, у якому світі перебуває, натягувала на спину ковдру, як бабця даленіючим голосом гукнула навздогін уже й зовсім щось незрозуміле:
— Ага, ще одне, дитинко!.. Глядіть, невістки моєї не лайте, не зобиджайте! Не з доброго дива стала вона такою. Хто не побував у її шкурі, не зрозуміє... Я її прощаю!
16. ЛАБІРИНТ!
Лабіринти марились тепер Софійці всюди.
Найбільше докучав той, що зостався в голові після ночі. Купа незнайомих прізвищ, присмак жасмину в роті, чиясь невістка, таємнича хатка з білою дівчинкою... Цим усім конечне (о, вже й слівцями бабчиними заговорила!) треба з кимось поділитись, і добре, що сьогодні навчання починається другим уроком, дорогою до школи можна забігти до Сашка і все йому...
...Проте в Сашковій хаті ані душі. Звісно, дівчата в школі, а він, скоріш за все, десь у шефа на побігеньках! "Чебурашка", "ні шарму, ні стилю", — черв’яками полізли в голову Ірчині фрази. Чого ж іще було від нього чекати? Тільки лабіринт порозкопуваних канав у дворі...
Поділитися з Лесею? Але загадковий лабіринт її безмежного інтелекту сьогодні ігнорував Софійчину присутність, ніби не вони вчора удвох здійснили ту майже геройську вилазку на Поштову! Радзивілка була така поглинута вчительськими поясненнями й підручниками, що Софійка навіть підступитись до неї не зважилась. А вже було понадіялась на щиру дружбу!..
Про Ірку й говорити нічого: сьогодні вона сама була натуральним лабіринтом. Припхалась уся в якомусь суперновому стилі. Хачапурі називається. Чи хара-кі-рі? Харі-крішна?.. Юка-хара! Е ні, кара-юкі! Словом, очі підведені під китаянку, хвостики підв’язані бантиками під фарфорову ляльку, манжети в горошок, наче в жука сонечка, черевички — як ратички... Завадчучка переможно стріляла завуженими очицями по хлопцях, різноколірними нігтями вказувала-демонструвала елементи вбрання здивованим однокласницям, а губками-сердечком — чемно відгавкувалась від учительських доскіпувань. Ну як воно в неї виходить, га? Таки ж уміє потрапити в центр уваги!
А тут іще й замість математичної задачі суцільний лабіринт! Дмитро Іваненко щось укотре відписує Ірці, тож допомогти нікому. Як на те, вчителька Оксана Олегівна, нахваляючись, що математика — мати всіх наук і що вона дозволяє людині оперувати поняттями абстрактними замість понять реальних, яких може просто не виявитись напохваті, зазначила, що без математики, мовляв, і лабіринту не побудуєш.
На уроці ж зарубіжної вчителька якраз пригадала письменника Умберто Еко, який зробив лабіринт основою роману "Ім’я троянди"...
Знак, що пора діяти!
"Біла дівчинка"... Сніжана? Вже не дівчинка!.. Вірка, Надька й Любка? Біляві, але їх аж цілих три! Віта золотиста, Ірка вже другий тиждень як брюнетка...
Гаразд, біла дівчинка почекає: за Хазяйчиними словами, вона вступить у гру, коли справа розкрутиться. Займемось іншим.
"Спочатку шукай за подібністю"... "Потрапили в кріпацтво так само, як і козаки Симиренки"... "Нажили багатство на тому ж, що й предки Євгена Чика-ленка"...
На великій перерві пішла до шкільної бібліотеки.
— Ой, навряд чи щось є... — похитала головою бібліотекарка. — Ці ж Симиренки й Чикаленки були заборонені.... Чула, дещо про них уже й видано, але до провінційних шкіл не дійшло... Брак фінансування, ви ж розумієте...
Бібліотекарчина промова аж надто скидалась на виправдальну промову музейниці щодо Мокренка! Так, наче на цих загадкових людях і досі лежить тавро злочинців...
Бібліотекарка довго порпалась у — хай не умберто-еківських, але теж плутаних — лабіринтах книжкових шаф. Повернулась із сіренькою книжечкою:
— Щось є, уяви собі! "Зелене сонце", Савчука Олекси... Знаєте, її до вас ніколи й не питав ніхто... Ще 1982 року, а як новісінька, геть не торкана!
— Дякую!
(Продовження на наступній сторінці)