Видно, намальована в стилі Пустельникового улюбленого абстракціонізму, бо все дуже незрозуміло. Від людини хіба очиська: величезні, нарозхрист. А так — ні хвоста, ні луски. Де волосся, де тіло? Вся наче огранена блискітками, наче зліплена з водоростів. Хіба що — дуже сильне враження води, блиску і сонця. Це ж, як його... "імиресіо" — враження! Імпресіонізм це, а ніякий не абстракціонізм, о! Гордо озирнулась: леле, навіть нема перед ким такими розумними словами козирнути! Дмитро зі своїм рюкзаком і перекинутою через плече Ірчиною гламурною торбою аж ген далеко, іншим пацунчикам не до імпресіонізму. Поруч так само пильно вдивляється в картини крізь свої товсті окуляри Леся Радзивіл, проте Леся — відмінниця й інтелектуалка, її ніякими ізмами не візьмеш.
Зате на ось цьому полотні і будиночок, і мальви — усе нормальне, чітке!
І рантом, наче вкопана, спинилась Софійка перед цією "нормальною" картиною. Цей будиночок вона вже бачила! У сьогоднішньому сні! Точно такий Ганочок, таке ж буйство рожевих мальв!.. А тут ще мала
бути... Ні, хвірточки не видно. Ага, мабуть, її заступили мальви! Теж Юліан Мокренко. "Удома" — підпис під картиною нічого не прояснював.
Проте дівчина вдивлялась і вдивлялась. У її сні ще була вишита фіранка (тут же —. тільки світлий мазок на темному віконному тлі). Хоч і справді: чого б вишита? — будиночок панський, з колонами.
Екскурсія закінчилась, учителька та школярня хутко розпрощались і позникали. Тільки Софійка непомітно відстала від гурту й поволі ще і ще намотувала кола по залі. Заради картини з будиночком, звісно.
Але хвіртка! Софійці так ясно бачилась та хвіртка, що вона мимоволі потягнулась кінцівкою... тьху! — рукою, аби відхилити високі мальви... Ой, експонати чіпати заборонено! Ще, чого доброго, оштрафують чи, як каже Вад, штрафонуть! Швиденько відсмикнула долоню. На пальці зостався зелено-бурий слід.
Сторожко озирнулась. Ні, екскурсоводка вийшла, а безмовна, трохи набурмосена наглядачка, обмотана в поперекові пуховою хусткою, саме клацала вимикачами, гасячи перероблені під електрику свічники-люстри. Натяк зрозумілий: пора й тобі, запекла фанатко, змотувати вудочки!
Виринула на тепле духмяне повітря, радо пірнула у вузеньку заквітчану вуличку, що вела додому. Тут, за галереєю, у ріденькому напівскверику, наткнулась на Ірку та Кулаківського.
Сиділи на лавочці, про щось шепотілися й кихкотіли. Софійка тільки й розчула:
— Той лунь усе ради мене робить, хороший хлопчик...
Видно, стороння особа неабияк наполохала парочку, Ірка стрепенулась, різко ткнулась нафарбованою мармизкою у Вадимове плече і, сердешненька, аж закашлялась.
Софійка багатозначно закотила очі й демонстративно покрокувала мимо. Парочка збентежено помовчала, тоді Ірка ніяково пирснула, а Вад хрипким од хвилювання голосом запитав услід:
— Софко, я надіюсь, ти ж на нас не нашохаєш?
— Що-о-о? — зневажливо озирнулась, уже заднім числом торопаючи, що "нашохати" — це те саме, що в батьків колись означало "шестерити", а в бабусиного покоління — "ябедничати".
— В смислі, не злиєш інформейшен ботанічці?
— Було б про що! — зневажливо труснула пишним хвостом і прискорила ходу.
За маленьку її мають?! Хіба вона, Софія, книжок не читала, фільмів не дивилась? Хіба сама, хоч і сором нині згадувати, не мріяла колись із тим дурним Кулаківським так само десь у затишку поцілуватись? Якщо вже зовсім начистоту, хіба й сама вона, Софійка, недавно, на свій день народження, не спізнала цього щастя, поцілувавши Сашка прямісінько (ну, може, не зовсім прямісінько: десь біля вуха поцілила) у щоку?!
Було б чим голову забивати: слинявими поцілунками гламурного Нарциса і наштукатуреної ляльки! (Ой, обіцяла ж собі не паскудитись брудними епітетами!). Навіть "хороший хлопчик", за сумісництвом — носильник гламурних сумок Дмитро Іваненко — зараз її мало хвилює. У Софійки-бо куди таємничіша справа: з’ясувати, навіщо шафа показала їй сон із тим будиночком!..
3. НОВІ НЕСПОДІВАНКИ
Фарба давно й легко відтерлась подолом шкільної спіднички, але той будиночок не йшов Софійки з голови. Це ж не із якого-небудь сну! Із шафиного!
Увечері навідався дядько Сергій. Він був трохи сумний (тітонька Сніжана дулась на нього за раптовий від’їзд), але й радісно-схвильований. Адже сьогоднішнього ранку в Леськовичі один із будівельників його викликав саме через новину: при копанні канави під комунікації знайшов монету. Пустельник виклав на стіл знахідку, Софійка з батьками заходились її розглядати. Двоголовий імперський орел, номінал три рублі, 1885 рік...
— Червінець, так, здається, тоді називався... — мудрував тато. — У ньому має бути якийсь відсоток золота, не менше чотирьох грамі
О, це б Дмитра Іваненка поспитати: він у таких речах знається! Але ж їм із батьком лиш натякни — всі Леськовичі перекопають!
— Щоб дуже старовинний чи рідкісний, то, може, й ні, —додав Пустельник. — Річ і не втому. Ось тут і тут подивіться — бачите відбитки інших монет?
Справді, по орлові — наче кружальця, сірувато-чорного кольору.
— Отже, гроші можуть бути зі скарбу? — здогадався тато.
— Саме це я й хочу сказати!
У Софійки похололо всередині. Скарб, про який не встиг повідомити Загублений у часі? Ні, цього не мусить бути! Ще рано, зарано йому знайтися! Дядькові наступні слова лиш підтвердили її тривогу:
— Той чоловік одразу пригадав сільську легенду, нібито колишній власник садиби Дашківський, утікаючи од революції, найцінніше майно прикопав десь на території замку! Селяни давно все там перелопатили, нічого не знайшли, то й утихло.
— Господи, як добре, що хоч я роду простого, не шляхетного, нема ніякісінької мороки з жодними тобі скарбами! — татові аби жартувати! — А якщо всерйоз, то нині варто це все тримати в таємниці. Бо чи ще є той скарб, чи нема, а шкоди замковій реконструкції нова золота гарячка може завдати ого якої!
О, це правда!!!
— Того мене будівельник і викликав на світанку! Мовляв, добре, що робочих було ще мало, ніхто не бачив, як він одрив червінця! А поділитись новиною кортить, от він і до мене! Ми домовились, що про це поки що — мовчок. Чоловік порядний, думаю, слова дотримає. Зрештою, сам же він і подав чудову ідею: монету виставити згодом як реліквію. Хоч у майбутньому дитячому пансіонаті всі зали й будуть оформлені, як колись, але варто зробити й кімнату під спеціальний замковий музейчик, еге ж?
— Розумно! А скарб... Не для нас він призначався, не нам і відкопувати! — нарешті подала голос мама. — Може, якийсь Дашківський у якійсь Франції таки віднайдеться, хай сам і клопочеться тим багатством!
— Чужому він щастя не принесе, — радо підхопила Софійка. — Мені Дмитрик розказував десятки історій, коли успішні шукачі скарбів, серед них і "колеги" його тата, розплачувались за скарби здоров’ям, а то й життям!
— Так, після того, як Борис Мозолевський знайшов знамениту Пектораль, він також прожив недовго... — протягнув Пустельник.
— Гм, це як дивитись: здається, не менше двох десятків... Дай, Боже, мені й без зачарованих скарбів ще стільки протягнути!
— Тату! Знов ти за свій чорний гумор! Ви усі в мене маєте жити до ста, не менше, зрозуміли?
— Домовились! — припечатав долонею по скатерці тато.
Все, здається, тривожну для Софійки розмову нарешті вичерпано. Можна поділитися власними турботами.
— Ви краще скажіть, дядечку, що то за картина в нашій галереї? "Удома" називається? Хто такий Юлій Мокренко?
— Тільки й знаю, що Юлій Мокренко — родом з Вишнополя, — здвигнув плечима Пустельник. — Нібито цікавий художник-модерніст.
— А той намальований дворик із мальвами, об які я пальця замурзала — він ще десь зберігся у Вишнополі?
— Мальви точно перецвіли! — пожартував тато.
Але Пустельника зацікавило інше:
— Замурзала кажеш?
— Ні, ну... Так, тернула трохи... Мені здалось, що за мальвами хвіртка, мимоволі хотілося їх розсунути... Але рука легко відмилась, а на картині, повірте, ні слідочка не зосталось!
— Як могла фарба, нанесена більше ста років тому, залишити слід?!!
А й справді! Про це Софійка і не подумала! Торкнулася ж зовсім легенько!
— Ти певна, що то була саме фарба? — не вірив дядько Сергій.
— Ходімте разом — переконаєтесь!
4. КОНВАЛІЯ І КАНАЛІЗАЦІЯ
Цього вечора на побачення з Фадійчуком Софійка вирядилася з цілим почтом. Тато на роботі затримався, мама поїхала в Половинчик допомогти бабусі й дідусеві з городом, тож дівчинка лишилась із братиком Ростиком. З ним довелось і до хлопця йти, куди ж дінешся. І — з пухнастою кицькою Чорнобілкою: її ще кошеням Софійці подарував саме Сашко, тож це, можна сказати, їхня спільна вихованка. І Ростик, і кицька неповнолітні: першому рік плюс три місяці, другій за тиждень гряде річний ювілей. Обоє страшенно гар-нюні: братик вабить світлими розумними очиськами й кумедним лепетанням, а кішечка останнім часом дуже вилюдніла (мабуть, правильніше сказати — викітніла), з підлітка перетворилась на пишну красуню. І, нарешті, обоє страшенно влізливі: що Ростик поривається на всі боки досліджувати світ і тягне його до рота, що Чорнобілка полює за комашнею та час від часу гризе травичку.
(Продовження на наступній сторінці)