Зараз ошелешить сьогоднішньою пригодою... Втім, навряд чи це його зацікавить. Може, запитати... Ні, просто попросити передати вітання однокласникам... Або сказати "Алло!" й послухати реакцію на свій голос... Або...
— Ку-ку! Приві’!
Ох, ці принади дівчачої дружби!.. Поспішно сховала мобілку й блокнотика.
— Я принесла то’ домашніх пиріжків! Хо ? Ми з мамою пекли!
Що ж, доводиться чимось і жертвувати:
— Гаразд уже, давай!
Поки Ві-ку-ку не забила їй баків теревенями й не потягла на черговий гурток, Софійка пішла в наступ:
— Віто, а хто то в Леськовичах ночами грає?
— Ну... це наш... Певно, магнітофона хтось умика’! — ухильно зарум’янилось Вітине личко.
— А якщо по щирості, як подружка подружці? — не здавалася Софійка.
— Не мо’ табірним дітям розказувати — аби не розлякати... Але як подружці... Привид це наш... Замковий... З маєтку панів Дашківських! Відтоді, кажуть, як вони замок цей покинули! Перед революцією, сімнадцятим роком! Нічого подіяти не можемо! Піаніну хтіли з кімнати винести — підняти годі! Порубати — не наважились! Вже й міліцію виклика’ — нічо не помага. Як тільки ніч — так і музика! Причому одна й та сама — завжди! Страшна така, моторошна!
— Страшна? Як на мене — звичайнісінька "Місячна соната"!
— Він і не в місяць гра’!
— А вдень?
— Ти про сьоднішню оказію з вашою екскурсією? В Леськовичах уже намагаються це поясни’. Може, привид хтів просто вигнати вас геть? А мо’, бажа’ комусь із ваших сподобатись.
— Навіщо?
— Оцього вже не зна’! Ясно одне: удень таке сталося вперше!
— Може, проберемось туди крадькома?
— Здуріла? Я не хо’!
— Але ради мене, твоєї подруги?..
— Гм... Якщо тобі так кортить на побачення з привидом... Доведеться влаштува’! Тобі на день? На вечір? Опівночі?
— На день, звичайно! — Софійка вже й сама перелякалась власної затії.— Але... Як ти це зробиш?
— Замок значиться у військовому окрузі. А мій тато в Леськівській частині прапорщик. Його кабіне’ — в хазяйських прибудовах, біля воріт. Завтра після обі’ в нього чергування. Попро’, щоб провів нас.
О, запахло неабиякими враженнями!
— Ти спробуєш? Дякую!!! Чим тобі віддячити, люба Вітусю?
— Ет, пусте! — Лукаві рум’янці заховались під кучері. — Хіба що покаж’ мені свою нову мобілку і повідаєш, кому хтіла дзвони’! Як подру’ подружці, ради нашої щирості, еге ж?..
10. На побачення
В Алли Іванівни відпроситись було на диво легко: вона саме шарілась після якоїсь тихої фрази Андрія Ігоровича. Питала дозволу піти на пошту,
бо й справді мала вкинути подячно-щасливого (а може, прощального, хтозна?) листа батькам. Схоже, навіть якби Софійка й зізналась про замок, вожата в цю мить не заперечувала 6.
Шкода тільки, що пропустить змагання з плавання.
— Ага, ось хто не боїться козирнути перед привидом? — посміявся у вуса Вітин тато, стрічаючи подружок. — Ну, привида не гарантую, а влучання штукатурки може бути у саме яблучко!..
— Соф*, але ти ж не будеш тікати, як учора ваша Алванівна? — злегка тремтячим голосом запитала Віта.
Тато подлубався старим великим ключем у височенних дубових дверях, потім підважив їх, поштовхав, аби відчинити:
— Сюди вже багато років ніхто не заходив: основну військову частину давно перекинули ближче до міста. А госпіталь, який був у замкові, ліквідували.
— А що ж ви досі тут стережете? — поцікавилася Софійка.
— Військова таємниця! — усміхнувся самими вусами. — А коли по правді, то вже тільки територію. Як мовлять цивільні, ні сам не гам, ні комусь не дам! Хоч без нас привид навряд чи впорався 6. У цього замку ворог номер один — звичайні
люди. Понищили 6 усе, розтягли по камінчикові. Ет, невдача! Заїло! Доведеться йти з чорного ходу!
Хід був і справді чорний: через темний-темнющий підвал. А поряд — ще й вхід до колишньої псарні: за тими круглими заґратованими віконцями панські хорти ночували, а отут на майданчику бігали.
— Колись була електрика, — ступив униз на невидимі сходи Вітин тато, запалюючи ліхтарика. — Пан був не дурним, усе робив за останнім словом техніки!
— А де ж вона поділась? — наївно поцікавилася Софійка. Відповіді не почула.
Певно, привидова робота. Бо від селян усе захищено, все стережуть військові!
По обидва боки — ряд важких дубових дверей (здебільшого тільки одвірків), що вели в комори. Минули навіть "морозильну камеру": її сходи пішли ще нижче, там була мінусова температура навіть у спеку, тож м’ясо не псувалось.
Софійка полегшено зітхнула, коли нарешті вилізли нагору. Піднялись крутими спіральними сходами, які з підвалу вели якраз на кухню: аби челяді зручно бігати, за чим треба. Тут же — велетенський чан для миття посуду, плити, обкладені кахлем. Хоч повсюди розкидано всякі пробірки та колби від реактивів (сліди військового шпиталю), неважко було уявити кухонну, ще Ірпінську, метушню, шкварчання, дзенькіт і перегукування...
— А ось, дівчата, водо— і теплопостачання! — Батько посмикав за уламок труби, що стирчав зі стіни. — і все — в стіну заховане, не так, як роблять нині: труби стирчать, ніде й меблів поставити! Уявіть не зігнеться, не те що наші, теперішні! Ет! Зварювальних апаратів не було, все на скрутках, але ж міцнюще!
В інших залах так само стирчали залізяки.
— Якщо таке міцне, то хто ж його пообривав? не могла втямити Софійка, бо це ж яку силу, видно, мають тутешні привиди! — Ви ж людей сюди не пускаєте?
Мабуть, вона запитала щось не те, бо їхній екскурсовод якось іронічно пересмикнув вусами.
— Тобі слідчим працювати, а не в школі вчитись! — похитав головою. — Тут, дитино, все простіше і все складніше. Подзвонили згори, наказали здати все залізо на брухт, то солдатики й виконали!.. Які батареї були, які труби!..
Софійка задерла голову й пробувала збагнути, як тут згори можна подзвонити. Може, там, на баштах, — дзвони, як у церкві? І привиди в них калать-калать?
Натомість побачила дивовижну прозору, хоч і забруднену вже стелю із акуратних скляних квадратиків. Не дивно, що тут, у загалом похмурому
замку (ще й знадвору все деревами пообростало!), аж так ясно! Над головою — небо!
— Це ми в парадному вестибюлі! — оголосив батько, вказуючи на широкі сходи, які вели на другий поверх.
Звідти Вітин тато повів їх у темний просторий коридор, радше невеличкий зал.
— Дозвольте відрекомендувати: портрет самого пана Тадеуша!
Ізсередини над вхідними дверима (тими, що в них не вдалося сьогодні зайти) поміж гіпсових квітів та листя красувався невеликий барельєф чоловічої голови. Намагалась розгледіти риси вчорашнього привида — ні, нічого.
11. Знайомство
— А яким був цей Тадеуш? — запитала Со-фійка.
— Хто вже його зна! Коли в революцію здавав позиції, то золота свого не здав! Позаховував! Десь тут, на території! Кажуть, усіх тих селян, які брали участь у цій секретній операції, забрав із собою. Жоден з них не повернувся, та чи й дав їм Тадеуш і до вечора дожити? Конспірація потребує жертв! Ми так і не знайшли тих скарбів, хоч розвідку провели капітальну.
В цю мить Вітиному татові подзвонили по радіотелефону.
— Перепрошую — служба! — кивнув до дівчат. — Ви поки пройдіться у той бік. Тільки не забувайте про підвищену боєготовність: штукатурка не дрімає!
Та цікава до всього Віка не збиралась нікуди йти: вирішила бути в курсі татових розмов. Тож Софійка рушила залами сама.
З особливим трепетом споглядала залишки гіпсових узорів. То тут, то там — прикрашені кахлем і мармуром грубки чи каміни. Вихід на широченний балкон-терасу: кіньми їздити можна!
А це... Рояль!!! Білий обдрашпаний рояль. Із підсвічниками над клавіатурою, заплилими воском.
Скрадаючись, підняла кришку: далекі від музики люди завжди норовлять бодай побамкати по клавішах. Кришка зі скрипом відчинилась, і Софійчин вказівний палець уже готовий був добути якусь ноту.
— Панні сподобався наш замок?
Палець так і застиг, не породивши звука. Та й сама Софійка, здавалось, отерпла, не здатна була і ворухнутись.
— Розумію, що не дуже...— продовжив голос. — От якби панна завітала років за сто перед цим, була б вельми і вельми подивована!
Урешті палець сіпнувся назад, а рука поворухнулася і легенько, повільно, як у сні, закрила кришку. Навіть задерев’янілий язик здобувся на слово:
— Н-н-ні... Панна й так... Панна й так дуже под... подивована...
Ноги вже оклигали і поволі задкували до виходу.
— В-в-велике е-е... (Як "дякую" по-польськи? Адже Дашківські поляки!) е-е... дзєнькує за гостину!
Це був — так-так! — той самий напівпрозорий хлопчик з довгим волоссям, якого вчора побачила у вікні! Який грав "Місячну сонату"! Це був — слід називати речі своїмиіменами — той самий привид!
(Продовження на наступній сторінці)