пора вже думати, як його звідти виманити. Ось хоча б такі свіжі газетні ворожіння-знахідки:
"Із трьох кутків поставити однакових, а вийти з четвертого боку", — зовсім нічого не зрозуміло! Це були поради, як городити двір. Хай собі. Але що цей рядок дає Софійці? Про всяк випадок переписала його до заповітного блокнота...
Поки Сашко придумає, як здійснити наступну вилазку до замку, вона пошукає гостинців для Завтрашнього. На якій полиці в мами зберігаються словники?
"Власні імена людей": ти ба, ще й такі словники бувають! Взялася гортати: ого, цікаво! "Вадим — значення цього імені не знайшло одностайного тлумачення". Маєш! "...Більшість же дослідників схильні виводити його від давньоруського дієслова вадити — сперечатися, викликати незгоди".
Чудово!.. "Казимир — від відомий і руйнувати". Ще ліпше!
"Дмитро — належний богині хліборобства Деметрі". Тю!..
Сашко, тобто Олександр, — "мужній оборонець, захисник людей". О, до цього, як завше, не підкопаєшся! Якби хоч справді! Раптом — нова ідея. Чи не збігається переклад Сашкового імені з іменем його батька?
"Іван — Божа благодать, дар богів". Не збігається! Ні тлумаченням, ні суттю!
Може... А якщо — Тадеуш? "Тадей (Тадій, Фа-дей) — хвала". Знову — ніякого збігу! Щоправда, чула десь оте "Фадей"... Стривайте-стривайте! Сашкове прізвище — Фадійчук!!! Якщо Сашко Фадійчук — ім’я справжнього Завтрашнього, то й оте Казимирове "мого батька звуть так само, як і мене" розшифровується просто: Дашківського-старшого звуть Тадеушем. І те, і те — "хвала"!
Хвала Рильському, що порадив звертатися до словника! Хвала Казимирові за нагадування про це! Хвала Софійці за її кмітливість!
60.Кімната для думання
Вихід знайшовся сам по собі: баба Валя забажала відвідати замок своєї двоюрідної бабці. Звичайно, вона прихопить із собою золотих дітей: Софійку та Сашка. Безперечно, вона дозволить Софійці відлучитись від замку до своєї леськовичівської подружки, поки Сашко люб’язно водитиме стару замковищем. Так-так, усередину вони не заходитимуть: розуміє, що там усе валиться.
Софійка зі шкіри пнулась, демонструючи перед сусідкою свою лагідність. Проте не забувала про діло. Сашкові доручила вивідати в баби якомога більше. Сама, звісно, ні до якої подружки не піде: тихцем пробереться усередину палацу до Казимира.
При цьому навіть Сашко не знав усієї правди. Бо ж як сповістити йому, що невдовзі до його характеру доплюсуються мрії, думки і звички привида? Дуже ймовірно, що після цього й почуття до Софійки у нього подвояться (хоча куди вже далі?), адже й Дашківський до дівчинки не байдужий. Шкода, що від цього ні Казимирової вихованості, ні краси у Сашка, звісно, не прибуде...
Тим часом Завтрашній ще більше змарнів і спрозорішав. Нічого, до початку жовтня (а це через кілька днів) ще дотягне, а там нарешті все й вирішиться.
— О, Софі, чи ви нарешті познайомите мене з моїм новим тілом і новими родинними умовами? — В Казимирових очах заграв гарячковий, аж хворобливий блиск. Та усі його рухи стали ще більш полохкими й нервовими, навіть при гарному настрої, як-от нині.
— Так-так, неодмінно познайомлю!
Кинула поглядом у вікно, за яким Сашко запопадливо провадив бабу Валю до Гоноратиного будиночка, і замовкла. Як показати Дашківському те миршаве хлоп’я в латаних джинсах? Як сповістити про напівпідвальне приміщення, кур’єрську посаду, торгову точку?.. Як воно: після хоромів у злидні?..
— А хоч про маму-тата кілька слів скажете, паннунцю?
— У вас буде чудова мама і... і три розпрекрасні сестрички!
— О, Софі, я такий вдячний вам! — Ледь відчутними устами Ян-Казимир дотулився до Софійчиної руки. — Втім, я готовий уже будь-куди, аби звідси!
— Але як ми здійснимо це велике переселення? — перевела на інше. — Я колись читала про джина, який поміщався у пляшці...
Атож, непогано було б тоді з тієї пляшки, наприклад, напоїти Сашка! Для цього не конче навіть одкривати йому справжню причину...
— Тобто чи зможете ви перейти в рідиноподібний стан? — запитала й розтлумачила Янові щойно пройдені ази з фізики.
— В рідиноподібний? Не знаю, люба Софі. — Бліде паничеве чоло перекреслила аристократична зморшка. — Але в, як його... газоподібний... Себто я можу розсипатись на дрібні пилинки, й ви зібрали б мене в якусь коробочку...
"А потім підсиплю її вміст у Сашкову страву", — продовжила подумки. А вголос мовила:
— Що ж, годиться! Але як ви розсиплетесь?
— Я казав, що музика — це вибух і вирування почуттів? Коли чую її, часом здається, що ладен розсипатись на попіл і змішатися з мелодією. Мені тоді здається, що я — не ув’язнений панич, що я — вільний, я — повсюди! Гадаю, коли почую чиєсь прекрасне виконання, то спроможусь на цілковите розщеплення.
— Але ж, Казимире, як ми тоді визбираємо вас по всій залі?!
— Ми можемо заграти мелодію не в цьому великому холі, а в моїй кімнаті для думання! Тим паче зручно, бо там, крім почуттів, ви поназбируєте ще й дуже багато моїх думок, а серед них є вельми цінні!
— Кімната для думання? Щось про таку досі не чула!
— Ви її навіть бачили, чарівна Софі! — загадково усміхнувся привид.
І повів дівчинку до Ганниних покоїв.
— Ось вона, моя улюблена кімната для думання! — показав... на шафу! — Саме в ній любив подовгу сидіти, зосереджуватись, осмислювати пережите. Іноді думки тут настільки ущільнювались, що треба було відчиняти дверцята. Відтоді, як я самотній, часто вмощуюсь тут поміркувати над життям і нежиттям! А ще — згадую, згадую, згадую...
Гм, справді, з шафи привидові молекули повигрібати буде простіше, ніж із великого приміщення!
— Не повигрібати, а зібрати, як пилок із квітки, мила Софі! — уточнив Дашківський.
Прощаючись, віддала Завтрашньому книжки і словники. Хай ніде їх не губить: скоро, дуже скоро вона приїде, аби забрати його з цих стін!
61. Вмістилище для духу
— Ну, що з’ясував? — допитувала Сашка у Вишнополі, коли за бабою Валею зачинилися двері її квартири.
— Мовчить, як партизанка! — розчаровано розвів руками хлопець. — Я вже і так, і сяк! А вона лиш: "Мій чемний синочку", "Та невже? Та що ти кажеш?!", "А я нічого цього й не знала 6!"
Ет, знайшла кому доручити випитування!
— Зате я розвідала багато нового! — І переказала товаришеві свої відкриття.
— Отже, повеземо твого Дмитрика в замок і попросимо заграти "Місячну сонату"! — аж сяяв од почутого Сашко. — Там же й пересиплемо в нього зібрані від привида пилинки!
Сердешний, досі вважає, що Казимир — це Дмитро Іваненко!..
— Припустимо, мелодію можна і з магнітофона. Але от коробочку?.. Яку візьмемо: від взуття? Від макаронів? Од Ростикових сумішей?..
— У чому ж іще краще переносити чийсь дух, як не в коробці для духів? Моя Любка малою парфуми й не називала інакше, як дух. Казала мамі: "Дай попахну (значить, понюхаю) твій дух!" У тебе є щось підходяще?
Звісно, в Софійки є щось підходяще! Коробка з-під парфумів, подарованих колись мамі татом! У шафі!
Шукаючи коробочку, знову натрапила на чобітки й світлини.
— Запитаєш у свого Дмитрика, чи не носив у дитинстві подібних чобітків! — принагідно до-
дав Сашко. — Адже, як і коробочка, всі речі з цієї шафи можуть бути важливими для нашого діла.
— Я ліпше в тебе запитаю, — вдала, ніби жартує. — Чи не носив ти у дитинстві таких чобітків?
— Ні я, ні мої сестри! — засміявся. — Та й до чого тут я?
Якщо справді речі з шафи мають значення, то, напевне, отой поїдений міллю одяг теж чимало підказав би... Ох, ці чобітки!.. Вони й справді мовби натякають, що Софійка чинить щось не те... Неприязно відклала їх убік. Так, вона теж сумуватиме за теперішнім Сашком, але це не значить, що її зупинять чи відвернуть від мети якісь вагання-сумніви.
62.Під нашу акацію
На виховній годині керівничка Ліда Василівна заявила, що невдовзі їхній клас поїде куди-небудь на екскурсію. Спершу, очевидно, до Києва. Хоч непогано б кудись і далі: до Криму, наприклад. Побачити осінні гори і море. А ще якби відвідати печери!.. Ліда Василівна колись була в Мармуровій, дуже цікаво!
— А ми з татом були в Еміне-Баїр-Хосар! — втрутився новенький. — Там саме завершували експеримент: кількох людей поселили в печерах — без годинників. Через два тижні їх випустили, а
вони були переконані, що просиділи в підземеллі цілих два місяці!
— Так, — підтвердила вчителька, — вважається, що в печерах навіть організм зношується повільніше!
— То це, хто хоче зберегти молодість, хай живе на глибині? — Ірка навіть одірвалась від дзеркальця.
— Гй-ги, прикиньте: через сто років виповзає з печери юна Завадчучка! — реготнув Вад. І пропищав: — "Де мій мен на білому мерсі?"
— А з мена Кулаківського вже порохно сиплеться! — захихикали дівчата.
— Хай там як, а в печерах час іде повільніше! — вгамувала учнів Ліда Василівна. (Ще одне підтвердження Казимирової правоти!)
(Продовження на наступній сторінці)