— Від такого золотка?! Та ви що! Проте, зрозумійте, родичка... Я того небожа ще малим колись два рази бачила, а не забув старої, листа дочкою передав! Пише, наче проблеми в сім’ї, розлучаються, чи що. То хай, мовляв, дитина в бабусі побуде: нікого, хто б поміг, із рідні не зосталося. На мене вся надія! Оце ж так: цілий вік сама, а тепер — і Ростик, і Росавка!
— Хто?!! — аж підскочила Софійка.
— Атож, так чудно її назвали: Росава! Рося, Росяниця! Але гарно, еге ж? Та й вона гарна, побачите!
Хрясь! Софійчин кухлик упав і розлетівся на друзки об кахельну підлогу.
— На щастя! — пожартував тато.
— Я приберу, вибачте! — похапала черепки й вибігла в коридор.
— Софіє, ти куди? Відро ж на сміття ось! — гукнув тато.
Але дівчинка його не чула. Геть, геть, геть! Подалі від тієї красуні! Вона що, взялася доконати Софійку?!
До шафи! Заховається в улюбленій шафі, хай ніхто її більше не знайде!
Відчинила двері шафи, впала на купу одягу. Леле, що це? І тут ненависні зелені очі?! Росяниця що, стерегтиме її тепер і вдома? Навіть у шафі?!!
— Геть! — нагримала злякано. І лиш коли проява нявкнула і зникла, второпала, що то ж були оченята вірної Чорнобілки! Зовсім стратила глузд!
Не помічала навіть, що стискає пальцями черепки і з долонь поволі скапує кров.
8. Аркан затягується
До синюватої щоки додалися рубці на руках, але Софійка так просто не здасться. Завтра — довгожданий бал. Її головна й остаточна битва! І вона всім доведе, хто є хто!..
Туди-сюди крокувала вітальнею поміж розкладеними святковими прикрасами, вбранням і взуттям. Зацікавлений Ростик повзав під ногами. Бракує тільки лілей, але Сашко от-от принесе...
Ось і його дзвінок у двері! Ніколи, мабуть, його так не чекала.
Але Сашко... прийшов без нічого, а його круглі одверті очі шукають п’ятого кутка!..
— Софійко, — аж прохрипів. — Тут... таке сталось! Таке сталось!
— Що сталось? Кажи, не тягни!
— Та... Причеп, яким сьогодні везли шефові товар, перекинувся на мосту! Дорога слизька, він — бульк! З десятиметрової висоти, просто в Кам’янку!
— А квіти?! Квіти — де? — не розуміла, що відбувається.
— Там же й квіти! Впросився поїхати з шефом на місце події! Причеп дістали, товар... на дно! — Сашко закашлявся.
— А мої лілеї?!
— І вони... Я весь берег обшукав, із жердиною у воду заходив, пробував діставати, навіть не побачив анічогісінько!
— Як? Ти... не виловив моїх лілей?!. — Добре, що поруч було крісло, бо так би й бухнулась на підлогу.
— Софійко, я все облазив!!! Усе, що міг! Вибач, прости! — Сашко знову кашляв. — Фірма обіцяє відразу після нового року поновити шефові замовлення...
— Після нового року? Дякую! Ти!.. Та ти мене втопив разом з тим причепом! Мене, розумієш?! Хіба ти розумієш?!
— Бухи-бухи... Але ти... Ти все одно будеш найкраща! Кахи!
— Хто там кашляє, кого знову треба лікувати? — зненацька проспівала з коридору тітонька Сніжана. — Я забігла перевірити Софійчину боєготовність! Ти, Сашку? Теж завтра на бал?
— Тут не те що Сашко — невідомо, чи піду на нього я!!!
Сяк-так переповіли тітоньці пригоду з причепом.
— У річку — серед зими?! Так он чого ти, парубче, бухикаєш! Бігом липового чаю з медом! Додумався ж!
— Тітонько, але ж лілеї?! — який чай, коли тут — така драма?
— Щось придумаємо, Софусю, щось придумаєм!
Спати не могла: думки й бігуді муляли в голову. Не ридала тільки тому, що на завтра до всіх нещасть бракувало червоних очей.
Усе проти неї! Мало проклятої Роськи, то ще й ця болотяна Кам’янка! Має рацію Сашко: не щастить Софійці з тим Білокрилівським лісом.
А може, Білокрилівський ліс, портрет на камені, ляпас, раптова красуня в їхньому 7-В і в бабиній Валиній квартирі, аварія над Кам’янкою — ниточки одного клубка? Від моторошного здогаду аж морозом по спині сипнуло.
Вибита на камені русалка від Софійчиного доторку ожила? Невідь-чого ляснула її хвостом по обличчі, а тоді зникла з каменя, щоб опинитись... ні, це повна дурня! — опинитись у її класі? Але як? За що? Навіщо?
Отже, таки русалка?
Як добре, що недавно з’явилась мобілка і в Половиннику! Пустельник нею ощасливив тестя й тещу, Софійчиних коханих бабусю й дідуся! Бабуся Ліна — ще вона може розповісти про русалок і не вчепиться з розпитуваннями!
— Ваша бабця Горпина або ваша мама Ніна нічого не знали про русалок?
— Від мами чи не від мами, — почала своїм звичаєм бабуся, — але трохи про них чула. Дещо й перечитала, — зараз і про нечисть друкують.
Нібито русалки можуть зватися Овсяницями, Сенявами, Житницями, чи як там... Ще — Травницями, Дивовицями, Росяницями, Кануперницями, М’ятницями, — хто де живе.
Росяниця! От вам і Росава Підлісняк!
Ба, далі цікавіше:
— А ще якогось дня, коли сонце світить найслабше, — свято зимових Русалій, чи щось таке...
Сонце світить найслабше... Найкоротший день у році — двадцять друге грудня... Саме того дня їздили вони до лісу, тоді розчистила-оживила злощасні контури! Тисячі літ сотні цікавих варвар чинили те до неї, і тільки Софійці припекло зробити це в день зимових Русалій!!! Скільки разів страждала через надмірну допитливість, пора б схаменутися! Так ні ж — оті вляпалася, ще й як вляпалася!..
— Аллоу! Софійко, ти є? — Бабуся ще не зовсім освоїла мобілку і хвилювалась, чи внучка її чує. — 3 тобою все гаразд?
— Так-так, усе добре!
— Добре не добре, а щось кажи! У нас тут, правда, буває поганий зв’язок! Що там Ростик, як тато, мама?
Розмова перейшла на домашні справи, знов полишивши Софійку на самоті з її страхами.
9. Заповітний день
Сьогодні о п’ятій учнів чекає новорічний карнавал. Ні, скорше навпаки: учні чекають новорічного карнавалу. Надто ж Софійка: від хвилювань цієї ночі заснула майже під ранок...
— Доню, винеси, будь ласка, сміття! — Мама не придумала, чим кращим почати святковий день!
— Але ж я в бігудях, мамо! І взагалі, мені пора вже збиратися!
— Добре, я понесу, а ти наглядай до супу! — Мама зітхнула й узялась за відро.
Суп? Софійка вже випила свою сьогоднішню норму чаю без цукру! Нині дієта має бути щонайстрогіша!
— Ти вже місяць збираєшся, а я за домашніми справами не встигаю нічого! — Мама хряпнула дверима.
Софійка засоромлено стала над каструлею. Це тільки сьогодні, тільки сьогодні! Уже з першого січня, ні — завтра вона стане чемна і слухняна! Хай мама вибачить, сама ж колись була молодою!
Десь під обід забігла Сніжана. З найтаємничішим виглядом витягла із сумочки... разок прозорого намиста з сяйливого кришталю!
— На голівку нашій русалоньці! Замість віночка! Наче водяні крапельки!
— Цяця! — потягнувся рученятами до прикраси братик.
Зворушена, Софійка стояла мовчки. Ні, у неї таки найкраща, найпроникливіша, найспівчутливіша тітонька в світі!
— Софусю, що то за дівчинку зустріла я нині в під’їзді? — спитала мимохідь. — Виносила сміття з бабиної Валиної квартири! Така симпатична, привітна, так чемно мовила "Добрий день"!
Нестерпно! Підліснячка і тут засвітилась.
— Це, тітонько, вона і є!
— Хто? — Сніжана завдає болю невластивим їй нерозумінням.
— Ну, новенька наша!
— Ота, що про неї?.. — вразилась тітонька. — Ніколи б не подумала! Така приємна особа! Ту я, признатись, уявляла гіршою!..
— Дякую! Умієте ви підтримати! — пожартувала крізь сльози.
— Все гаразд, Софійко, не переживай! Може, тобі варто приглянутись пильніше й навіть подружитися з такою хорошою людиною? Повір, так буде краще. Збудешся ненависті — вмить полегшає!
Сніжана поспішала, бо в когось там неправильно зрісся перелам і її викликали на пораду
як гарного фахівця. А Софійка з мамою та ще з Ростиком, який усе норовив помічникувати, взялися чаклувати над образом найвродливішої водяної царівни. Перли дуже личили, сліди на щоці замаскувати майже вдалось. Тим більше, в залі буде напівтемрява... Чомусь пригадалися вчорашні Сашкові слова про те, що вона, кахи-кахи, все одно буде найкраща, і стало ще веселіше. Бідолашний Сашко: і хворий, і в їхній школі нема ніякого свята! Прибиралась, наспівуючи і пританцьовуючи.
Ліда Василівна пустила дівчат перевдягатись у біологічний кабінет.
— Скелета мені не чіпайте! — заклопотано покульгала кудись у вчительську.
Всі засміялись, бо зараз навіть популярний серед шкільної братії багатостраждальний скелет цікавив їх щонайменше!
Ірці дуже личив костюм Тома Сойєра-Гавроша, чи точніше, Гаврошки. Намальовані веснянки, стильний картуз, коротенькі штанці... Все це, звісно, гарно, але куди Гаврошам до Русалоньки!
— Ого-о-о!!! — захоплено протягли дівчата, коли Софійка вбралась у синю сукню. — Від цього, як його, Кардена? Чи від Армані?
— Від мами Тані! — засміялася вдячно. — Хоч і за їхніми взірцями!
— Тетяна Іванівна могла б зробити гарну кар’єру стиліста-модельєра, якби не пішла у вчительки!
(Продовження на наступній сторінці)