— Брехня, брехня, брехня! Сподобались! То мамі не сподобались, але... Смаки у нас різні, от! А Сніжану від будь-яких запахів нудить! Хочеш, буду щодня ними бризкатись, хочеш? Не бризкатись — обливатися! Тільки ними! Ой, вибач...
Збагнула, що ляпнула не те, й ніяково примовкла.
— Та нічого, я й сам уже зрозумів, що купив дрантя! — винувато засміявся Фадійчук. — Єдина втіха: поганий досвід — теж досвід. Вибачай!
Розсміялися разом. Ішли ковзаючись, збиваючи ряди бурульок, і заливалися сміхом.
Виявляється, з цим Сашком навіть приємно так іти, ковзатися, збивати бурульки і сміятися! З чого? А просто так.
Та цілковитого щастя не буває.
— Що вона тобі ще казала? — пронизана раптовим здогадом, забігла наперед хлопця і пильно втупилася йому в очі.
Сашкові очі не витримували її погляду й тікали кудись убік. Значить, казала, казала, казала ще щось!
— Пропонувала погуляти з нею, ага?
— Та не зовсім так... Просила показати місто, бо ще його не знає...
— А ти?
— Я погодився. — Сашко приховав у своїх — таки ж красивих! — очах хитруваті бісики й багатозначно вмовк.
— Ну? Далі! — І бачила ж, що примовк навмисне, аби її помучити, але піддалась на його дешеву витівку! Варто попити валер’янки, бо нерви останнім часом геть нікудишні!
Ковзнувшись на двох льодяних доріжках і збивши кілька бурульок, Сашко нарешті продовжив:
— Неодмінно покажу. Але пізніше. Може, навесні, бо зараз не той настрій!.. Сподіваюся, допит закінчено? — усміхнувся нарешті широко, по-сашківськи.
Якби ж то! У Софійки є до хлопця принаймні ще одне дуже болюче запитання. Поставити його важко, бо, на жаль, надто добре здогадується про відповідь. Гаразд, сьогодні обійдеться простішим:
— І відтоді... ви не бачились?
— Відтоді я з хати носа не витикав. Навіть на точку не виходив. До шефа — й назад, щоб нікого не бачити! — Фадійчук похитав головою.
Софійці ще трохи відлягло від серця. Небагато, звісно: такої сусідоньки тільки пильнуй! Але зараз і собі здатна трішки пожартувати:
— Ну, ще тільки одне-однісіньке питання...
Виждавши, поки Сашко гляне на неї з тривожним подивом, весело видала:
— Як дивишся на те, щоб провести Різдво у моїх бабусі й дідуся в Половинчику? З моїми найкращими друзями?
20. ДО ПОЛОВИННИКА
— Я завжди вважав, що в провінції народжуються найяскравіші таланти, але не здогадувався, що такі! — Пустельник схвильовано крокував туди-сюди перед татом.
— А Сніжана така! — дотепничав тато.
Але дядько Сергій не зважав:
— Самородок! Самородок, який, може, навіть не потребує огранки!
— Ти про сусідську внучку?
— Я й не знала, що Полтава — провінція! — зіронізувала Софійка, але дядько й вухом не повів.
— Я захоплений цією дитиною! Побачив би ти її полотна! Готові шедеври! Її неодмінно слід показати київським професорам! От лиш навряд чи їй потрібна професійна освіта: школа може тільки зашкодити самобутньому талантові! Ми запросили їх з бабою Валею до себе в гості. З малюнками.
— Не забудьте купити ящик мінералки: Росава дуже багато п’є! — буркнула Софійка, якій ці розмови заважали спокійно збиратися в Половинник. Вже й до Пустельника під’їжджає, росявка безсовісна!
Ох, краще б не встрявала в цю розмову! Бо дядько Сергій виголосив у відповідь несподівану ідею:
— До речі, ми могли б зустрітися з Росавою і після свят. А на Різдво годилося б і її прихопити в Половинник, як гадаєш, Софійко? Село дає більше натхнення.
— А що, донечко? — вихопився й тато. — Хай би побачила місцеві звичаї, побула в сільській родині, розвіялася після міста!
— Спасибі, дядечку, спасибі, таточку!.. Проте я... вже визначилась із моїми друзями! І ми з бабусею обговорили все до дрібниць! Непередбачене тільки нашкодить!
— Рося нашкодить? — вигукнули в один голос тато й дядько. Ніби змовились!
— Розумію, що я не така чемна, працьовита й талановита, як ваша Росава... — Софійка ледве стримувала сльози. — Але я теж хочу відпочити!
— Все-все, закрили питання! — перший позадкував тато. — Я знаю, ти ще не звикла до нової товаришки, ще не полюбила її! Не варто підганяти подій, у вас усе ще складеться! Може, згодом, на Великдень...
— І вибач, що вліз у твої плани! — змилосердився Пустельник. — Справді, для Росі, може, важливіше погостювати в нас і побалакати про картини!
Хай забирають її собі! Всю! Хай удочерять і замінять нею Софійку! Тільки бодай у свято хай дадуть із нею спокій!
З Роською розв’язалось, уже легше. А що з гребенем? Узяти з собою? Залишити? Нащо було його підбирати на тих сходах? Самі клопоти з ним! Тягар якийсь на серці. Може, тихенько віднести його, де взяла?
Раптом, наче крізь туман, згадалась історія з Сашком (коли бачить цей гребінь, узагалі забуває про хлопця), і Софійка рішуче поклала згорток до
сумки. Адже відколи з'ясувалося, що батьки й тітка з дядьком у село на Різдво не їдуть, слід бути обачнішою. Де певність, що мамі знову не спаде на думку порпатися в Софійчиній шафі? Ні, візьме гребеня з собою в Половинчик, а там життя покаже! Чого доброго, взагалі викине у Відьмин ставок! Вода до води, відьомство до відьомства!
Павлика й Ві-ку-ку зустріли на вишнопільському вокзалі. Пораділи! Як погарнішала Ві-ку-ку! А Павлик трохи витягнувся, схуд і став ще симпатичніший! Хоча, якщо порівнювати з Сашком... Тю, з якого це дива зібралася думати про Сашкову симпатичність?
Хлоп’ячі погляди на якусь мить підозріло схрестились. Але Павлик умить себе опанував і щиро усміхнувся Фадійчукові. Сашко відповів тим самим. Занадто швидко заприязнились. Аж нецікаво.
Тато поміг донести пакети з різними лакітками. Сніжана з мамою, спокутуючи вину, що не їдуть, наварили-накупили на цілу дивізію. Наче у Відьминому ставку риби не стало!
Павлик віз на гостинець бабусі Ліні й дідусеві Івану писану олійними фарбами картину, загорнуту в папір; Ві-ку-ку — ще гарячий пакунок з маминими пиріжками. Це якщо не рахувати ще гарячіших подорожніх новин, котрі вже зараз висипалися з її повненьких рожевих уст!
Навіть Сашко ніяково тулив під ногами картату сумку, а в ній щось утушковане газетами. Хоч газети й картаті сумки давно вже не модні. Втішає хіба те, що це явно не парфуми. Софійка насторожено принюхалась до своєї сумочки: сама від себе не чекала, що потягне Сашків новорічний подарунок у Половинчик! Не хотілося, щоб за її відсутності хтось, зазираючи до шафи, натрапив на ту нещасну коробку! Та й чомусь її шкода стало покидати саму! Тьху, знову Сашко! Треба зиркнути на гребеня, прихованого тут-таки в сумочці, — зразу вивітряться з голови усілякі дурниці! Або уважніше прислухатися до Ві-ку-кусиних історій.
Підійшов автобус на Половинчик, і тато не без полегкості запхнув галасливу юрбу в обшарпаний салон.
Компанія бадьоро вимахувала йому на прощання, поки Вишнопільський вокзал разом із татом не зник з очей.
Це вперше Софійка зустрічатиме Різдво майже як доросла. Це вперше від початку цього року вона хоч на кілька днів утече нарешті далеко-далеко від настирливої суперниці й позбудеться нав’язаних нею проблем!
21. СВЯТКОВИЙ ВЕЧІР
У Половиннику всіх зустріли як рідних. І картину, і пиріжки прийняли з захватом.
А що риба в ставку таки ж не перевелась, дідусь не перестав рибалити і бабуся не розучилась пекти-варити, то зіткнулися з іншим клопотом. Що забрати зі столу, аби лишилося дванадцять страв?
Бабуся, віднісши в холодну веранду рибні котлети й запечені в сметані карасі, навіть просльозилася:
— Дванадцять не дванадцять, але ж колись і цибулину за окрему страву рахували! Це вам не оладки з жолудів чи липового листя, як за маминої молодості! Ісиш його, кажуть, а воно в роті, наче целофан, шелепає! Це не суп "кандьор Іванович", як мої тато величали і в якому крупина за крупиною ганялася з дубиною!.. Навіть не варена бараболя в лушпайках, якій у дитинстві тішилась я! Так тішилась, що, коли тато вертали з роботи, аж підстрибувала: "А вгадайте, що наші мамуня зварили!" Так і прозвали в сім’ї бараболю — вгадайкою!..
— Для чого ти, Ліно, сумної завела?.. — перервав дідусь.
Він заносив із кухні щось кругле, прикрите рушником.
— Таке вже в наших людей було життя: за паном гірко, за більшовиками — ще гірше! Давай ліпше цього стола хвалити й Бога молити, щоб і далі був такий самий! Глядіть краще, яка розкіш серед зими! Сашків гостинець!
Поставив таріль на стіл, величним рухом двома пальцями підняв рушника, і всі ахнули, побачивши щойно помитого лискучого... кавуна!
— Таку лагоминку до дванадцяти страв гріх не полічити! — проясніли бабусині очі. — Ще ніколи не їла на Різдво кавунів!
— Ге, а мій прадід Вишня, навпаки, розказував, що в їхній хаті кавун у Різдво — неодмінно! Прадід же садівник був, то вирощував і такі, що, в піску закопані, до Різдва долежували! Бессарабки звалися — ні від кого більше про них не чув. Казав, усі тільки й ждали, коли того кавуна розріжуть: коронна страва була!
— Де дістав? — зацікавилась діловита Ві-ку-ку. І, поки Сашко ніяковів, сама ж і відповіла: — Непоганого маєш директора!
— Це кращим працівникам дали як новорічний презент!.. — пояснив хлопець.
(Продовження на наступній сторінці)