— О, це про таку я ще у Феодосії казав: дуже цінна картина! — вразився Іваненко, який наспів саме на процес дарування.
Взяти це просто так?!
"Знов підфортило так підфортило!" — відлунюю Вадимовим голосом.
"Бери, бери!" — шепотіли чортики в Мамаєвих очах.
"Нізащо!" — протестували залишки Софійчиної совісті.
Проте як не відмовлялась, хлопчина таки втелющив гостинця — запхав його власними руками в її намет!
Після такого було гріх відмовити дитині в екскурсії до гідроелектростанції, що її Колян обіцяв провести особисто. Тим паче, до походу зголосилися Дмитрик із Лесею, отже, Софійка не буде з Коляном сам на сам. А Туз, Богу дякувати, гасає десь на байді, отже, буде шанс обдумати вчорашній вечір і сьогоднішній сон.
І Ліда Василівна дозволила. Та й цікаво нарешті побачити споруду, яка то збільшує, то зменшує рівень води для спортсменів-водників!
Дорога неблизька, трохи через сільські вулички й городи, трохи через якісь річечки й місточки, Колян безперестанку щось торохтів, Леся й Дмитро весело підтримували розмову, а Софійка дріботіла за ними й тяжко думала.
Що це було — у її сьогоднішньому сні? Хто це був? Чомусь зненацька примарилась стара прабабусина шафа: урочисто-лискуча і водночас трохи набурмосена. Здається, той сон — аж ніяк не про Андрія. Але про кого?.. Тоді куди подіти суцільне шаленство останніх
тижнів під назвою Туз Козирний? Гм, нічого не ясно! Пазлик із якоїсь неймовірно чарівної складачки!
А Радзивілка з Іваненком — на них же любо глянути! Як невимушено спілкуються, як усе легко й по-дитячому, здається, у них іще й натяків нема на жодних метеликів. Це й у Віти з Тимуром так само, лиш там Ві-ку-куся більше загадковості на себе напускає, хоч Софійка знає: це — від надмірної соромливості (Леся каже: комплексів) і непевності, що на неї звалилось аж таке велике щастя. Але ж їм так добре, цікаво й вільно — зовсім не так, як Софійці з Андрієм! Вони чимось схожі на Софійку й Сашка, але як давно то було, той паскудник сто років не дзвонить, і взагалі, те зосталося в якійсь наче іншій, дольодовиковій ері, в іншому вимірі.
За думками не помітила, як прийшли на станцію. Ого, які водні простори! Ого, скільки різних вод: стоячих, біжучих, "сидячих" — одночасно! Бо старовинна кількаповерхова будівля (Колян запевняє, що до революції тут був млин), майже зусібіч оточена водою: попереду вона вирує, збоку — відстоюється, ззаду — помережана острівцями, а ген решту простору — кипляче широке водяне плесо, з хвилями й перепадами.
— А що я казав?! — сяяв новою копійкою Колян, помітивши Софійчин захват. І похапцем клацав фотоапаратом, запам’ятовуючи розгублену Русалку на тлі усіх цих можливих вод. І навіть те, що, як з’ясувалось, це стара, закрита станція, а та, що регулює — значно вище за течією (то Софійка неправильно зрозуміла), не зіпсувало настрою.
Раптом задзвонив телефон, і Софійка, з якогось дива розхвилювавшись, вихопила з кишені мобільника й щодуху побігла через головний місток у бік дороги: водяний шум не дасть нічого розчути!
"Сашко" — висвітлював екранчик: саме тому, саме тому й хвилювалась!
— Ти мені сьогодні снилась! — казав після коротких привітань і розпитувань про життя-буття, без особливих церемоній і жодних пояснень свого дурного мовчання.
— Як? — водночас гаряча і крижана хвилі ошпарили Софійку. Хоч годилось би кокетливо образитись: "Що, тільки сьогодні?". Або ще краще: "Тому нарешті зволив подзвонити?"
— Ну... — голос на тому кінці наполохано
зам’явся. — Снилась та й усе!
Хвилі потроху відступили: дуже їй треба знати про чиїсь там нічні марення!
— Ну... — Сашко шукав, на що перевести розмову. І добре робив, бо Софійчині думки були ще надто розкуйовджені. — Цікаво, як там у вас удома твоя старенька шафа?
— Шафа?! Чого це ти раптом її згадав?
— Сам не знаю. Уявилась чогось...
— Як уявилась?
— Уявилась та й все!
Поговорили, називається.
— Якщо все, то я піду? — вже й зовсім опанувала себе. — Ми тут саме на електростанції гуляєм, дуже вода шумить, важко говорити.
— З ким?
— З тобою, а з ким же?
— Ні, з ким гуляєте?
Ах, ми ще й ревнуємо?! А всі ці дні на губу замка почепив у своїй поза зоні й не цікавився, з ким вона тут ходить!
— З Лесею, Дмитром і одним місцевим хлоп’ятком. Коля Мамаєнко, десять років. Які ще запитання?
Запитань більше не було, і Софійка завершила розмову. Хоч насправді білих клітинок у сьогоднішньому клубкові-кросвордові було значно більше, ніж заповнених.
53. ЩЕ ОДНА ЕКСКУРСІЯ
— Чув, що дехто з місцевих шанувальників тобі екскурсію влаштував? — підійшов до Софійки Туз. Як завше: цілий день мовби її в очі не бачив, а коли сонце вже повертає на захід, починає говорити і діяти. — Хочеш, покажу щось набагато цікавіше? Це в протилежний бік од вашої ГЕС, ти й не уявляєш, наскільки там круто!
— В протилежний? Це за скелястим хребтом? — показала на скелю-жабу й скелю-черепаху. Звісно, Софійці хотілось побачити, як там! — Добре, я лиш Ліду Василівну попереджу!
— Будь спок, я вже в Олени Гаврилівни за обох відпросився. Бо та ваша керя якась нервова, на мене взагалі дивиться, як на якогось шуліку, а над тобою тру-
і ситься, наче квочка над курчам!
— По-моєму, не більше, ніж ваша Олена Гаврилівна над своїм тушканчиком!
— Ходи вже, розумнице! Давай руку, бо дорога нелегка! — мертвою хваткою пірвав її за правицю, і непримітними гірськими стежечками вони подерлись до черепахи.
— Ого, яка виднота! — захоплено відхекувалась,
озирнувшись з вершини. Внизу дрібними недбалими купинками лежав табір, далеко, за хащами, теж
ховалась якась туристична стоянка, подекуди чорними тачечками на сонці мигтіли поодинокі рибалки. А далі, скільки сягало око, — річкові звивини, скелі-острівці, зелені безмежні простори!..
— Нічого так, правда? — недбало підморгнув Туз, ніби ненароком обняв Софійку й розвернув у протилежний бік: — Але нам туди!
Простори тут були не такі зелені, все більше піски та щебінь. І все це — покрите велетенською тінню від Черепахи та її кам’яних сусідок.
— Бр-р-р, ніби космічні пейзажі Меганома! — здригнулась од видовища, а заодно делікатно прийняла його руку з плеча.
— Я знав, що русалки від таких пейзажиків копилять свої підшмалені носики, тому на цьому не зупинимось, підемо далі!
Підсмалений? Та вона ж постійно користується Сніжаниним кремом! Софійка засоромлено почухала носа і вже рвонулась іти далі, проте Андрій її зупинив словами:
— Обожнюю, коли отако встидаєшся і червонієш! Ой лишенько, він знов на неї так дивиться, і щоки,
щойно про них згадали, вмить залилися своїми звичними рум’янцями!
— ...Такою вперше тебе й помітив — уторік, на першовересневій лінійці. — Андрій знову зупинив її броунівський рух і притягнув до себе. — Ти соромилась, бо в тебе тоді був синяк під оком, пригадуєш? Ото я через те й звернув на тебе увагу!
— То я з горища падала, — згадала свою історію із Загубленим у часі. — Я ж... Наче тональним кремом замальовувала! — Людоньки, яка ганьба! Софійка хотіла прикрити від сорому лице, але, оскільки права рука була в Тузових лещатах, вільною долонею затулила тільки очі. Отже, все почалось іще з тієї безглуздої пригоди!
— Та нічого, тобі личило! — не надто вдало заспокоїв юнак. — Спочатку дивитись на тебе мені було просто по приколу, а тоді раптом аж пробрало: яка ж ця семикласниця справжня кралечка-лялечка! І це ще не все: яка ти... Не така, як усі! І холодна, як вода, і дика, як вогонь, і розсудливо-правильна, як земля, і невловима, як повітря!
— ...1 кам’яна, як камінь! — промовили разом, зиркнувши на камінець на її шиї, і розсміялись.
Ой, любий камінчику! Приклала його, проходного, до чола, аби хоч трохи зменшити жар.
— То куди нам далі? — домагалась продовжити їхню екскурсію.
Козирний повів стежкою вниз, при цьому не забуваючи нагнітати її рум’янці:
— І знаєш, що найбільше заїдало? Що — жодної уваги на мене! Ти не подумай, що я хвалюсь, але всі дівки, пардон, мені на шию вішаються, навіть ота новенька, що без року тиждень провчилась у вашому класі і на яку всі наші хлопці запали, — і та бісики мені пробувала пускати! А ти — нуль на масу!
Софійка старанно дивилась під ноги — і щоб не зашпортнутись, і від того, що тут не заперечиш: вона справді абсолютно не помічала цього самозакоханого індика!
— Мені ж видавалось, що ти була трохи небайдужа до того вашого придурка Кулаківського, правда?
Ох, скоро для її щік доведеться викликати пожежну машину!
— Як ти дивилась на нього, коли ви тоді восени виносили разом листя на смітник!
Ой, він і це бачив!..
— Я навіть підбурив Альбабаріна, і ми вдвох постій-но діставали того маминого мазунчика!
Леле, то Алібаба чіплявся до Вадима ще й із Тузової настанови?
— Ні, ти не думай, що Тимур свого розуму не має, у нього з Вадом були ще й якісь свої рахунки, я тільки підігрівав! І в подружку твою кучеряву Тимур справді серйозно втріскався, не з моєї настанови, ти не думай!
(Продовження на наступній сторінці)