— А якщо ми той... — Кулаківський засовав по землі своїм коштовним кросівком, — пройдемось ще десь, побазаримо? Ой, нє, треба якось, щоб не світитись... Бо той же Козирний наче клонується: скрізь за тобою нюшить і мені проходу не дасть! Може, давай паті на хаті: в моєму наметі потусуємось, у мене там ще торба з чіпсами завалялась і банка з ікрою — на хліб намазати... Бо це казенне хавло, як і ці убиті дороги, мене вже дістали! Вони всі, — цвиркнув крізь зуби, — і наша колба, і той канат, і та корова зі своїм тушканчиком, на нас бабло косять, а сервісу ніякого!
— Та годі, Ваде! Сам знаєш, що це не так! Заплатили ми лиш за дорогу й харчі, а відповідальність, а розробка маршруту, а наше здоров’я — усе на них!
— Ну, за лекцію справді я не платив, то не переробляйся. Краще скажи, що вирішила з паті.
Бідний Кулаківський, ніяк не вибере, до якого берега йому причалити!..
— Ох, спасибі за паті, але краще піду спати! — вийшло з римою, тож обоє засміялись.
— Софко, ти завжди віршами говориш, я пригадую ще отой, що про дим в автобусі... Я все пам’ятаю, не думай!
Вадим нагадав Софійці давній романтичний епізод, коли вони удвох несли в рядні до смітника осіннє листя, і в душі мовби щось защеміло. Як давно то було! Ах, забута, окрема історія! Іти, бо добалакаються до чогось!
У наметі затишно вмостилась до сну, було і справді тепло, Туз угадав.
— Сплю під новою ковдрою, приснись той, хто... — рима щось не добиралась. —...Хто цікавиться... Іра підколола б "моєю мордою"... О: приснись той, хто цікавиться моєю вродою!
Звісно, це нескромно, і до власної вроди Софійка має чимало претензій. Але зараз це не важливо. Головне, що завтра — Ялта! Ось де справжня врода й краса!
34. НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ ПОЛІТ
Те, що сталося серед ночі, мало відрізнялось від сну. Здається, Софійка вже походжала під ялтинськими пальмами, Віта снила поряд минулим першим побаченням, Радзивілка мирно сопіла, як намет пронизало світло, потім у нього зазирнув якийсь військовий і наказав хутенько збирати речі.
Потім ті ж таки військові, попри чиїсь обурення й протести ("Такий наказ"!), помагали їм під світлом прожекторів пакувати намети, а тоді трамбували всіх у вертольоти, які дзижчали-метляли своїми карлсонячими гвинтами тут-таки, на галявині. Далі був несамовитий відрив од землі, неймовірне зависання в зоряному безмежжі, зрештою, де небо, де земля, розрізнити в темряві було неможливо. Колись Софійка мріяла політати, але зараз ніяк не могла пройнятись захопленням, узагалі нічого не розуміла, і треба було віддати Андрієві його ковдру, але Андрія ніде не було видно. Когось нудило — наче у хитавицю в морі на кораблі, але це ж не корабель і не море, їм роздали целофанові торбинки, і далі — трясливий, наче в старому автобусі до бабусиного Половинчика, політ.
...Приземлялись уже завидна. Під Вишнополем на військовому аеродромі їх зустрічали вкрай переполохані батьки. Теж нічого не тямили, усі усіх намагались про щось розпитати. Марно! Самовпевнені військові лиш бадьорю і гордо видавали — мало не під розписку — батькам їхніх дітей. Ірка, міцно закосичена-за-плетена, зачіска якої була єдина серед усіх пристойна, встигла відзначити, що вони — симпотні пацунчики. А ті кожному називали якусь суму, сонні дорослі, серед них і вчителі, відраховували якісь гроші, десь розписувались, і взагалі усе було незрозуміло.
— Але в нас більше немає грошей! — розводила руками рюзгублена Ліда Василівна.
— Даруйте, пані, але міністерство з надзвичайних ситуацій приватних замовлень не фінансує. Пальне, пані, плюс задіяння людського ресурсу, плюс велика кількість гелікоптерів, плюс стресова ситуація, плюс погана видимість, плюс...
— Даруйте й ви, але ми зовсім не замовляли гелікоптерів, у нас під Зеленогір’ям зостався автобус, у нас, якщо хочете знати, завтра, тобто вже сьогодні, за планом Ялта! — до керівнички вже повернувся голос, і той голос був сердито-розпачливий.
Ялта! Господи, вони так і не потрапили в омріяну Ялту!
— Мовчу вже про елементарну людську вдячність, пані! — так само чемно й незворушно всміхався еменесний пацунчик.
— За що вдячність, перепрошуємо? — підключились фізрук та Олена Гаврилівна.
— Ну як же? Нам о дванадцятій годині ночі зателефонувала, — військовий зазирнув у записник, — Альбіна Петрівна Кулаківська, заявила, що в горах біля Панагії замерзає група малолітніх туристів і благала порятувати!
Всі очманіло заозирались. Яка Альбіна? Жодної Альбіни у них нема! Є, осьде він, Кулаківський Вадим. Але чого він зам’явся й і ніби намилився іти геть?..
— Вади-и-име! — левицею заревла ботанічна й ухопила його за рукав. — Ану признавайся, в чому справа?!
— А я що, я нічого, — задкував переляканий хлоп’як. — Я лише сказав мамі по трубі, ну, по мобілці типу, що холодно спати, хіба я що?
— Гаразд, якщо твоя мама така дбайлива, то чом не прийшла тебе зустрічати?
— А я що? Я до чого? — зацьковано оглядався Кулаківський, шукаючи, в яку б це шпарину втекти.
— Не прийшла, бо знала, що доведеться викласти бабки! — здогадалась раптом Завадчучка, яка тепер намагалася засвітитись перед військовими класними пацунчиками і ради цього, як і в Феодосійському музеї, пожертвувала Вадимом: так колись він пожертвував нею, здавши на Софійчину тітоньку.
— Атож, звісно, ми їй телефоном одразу назвали ціну, вона погодилась! — кивнув солдат.
— Тому й не прийшла-а-а-а! — загуділи вже майже всі вешники, бо добре знали кулаківську щедрість.
І знаєте що? — метала нерозчесаною гривою
Ліда Василівна, — ви їй рахунок поштою пошліть! Вулиця... Яка там?
Софійка добре знала Вадимову адресу і цієї миті переживала в душі тяжку боротьбу між бажанням справедливості-помсти й жалю до маминого синочка, якого, як-не-як, любила колись і який цеї ночі приніс їй ковдру, хоча й не свою.
— Малофонтанна, три! — військовий зазирнув до нотатника. — У нас, пані, вже усе на неї пробито, база даних наявна в повному обсязі!
— Ото й пошліть її... Пошліть їй штрафну квитанцію на ту базу даних, нехай оплачує, хай не буде така хитра! — заклекотіли батьки, і солдат мусив пристати на це колективне й одностайне рішення.
Помалу-помалу так усі й заспокоїлись, ні, скоріше змирились і стали розходитись. Бо що лишалося? Кулаківський щез, наче мильна булька, уже давно. Софійка обвела поглядом знайомий краєвид, звела очі на маму й тата (сонного Ростика покинули вдома на сусідку бабу Валю), і все було таке рідне, що забулась далека Ялта, і дівчинка, щасливо упавши в дорогі обійми, радо поспішила до найкращого у світі дому.
35. ДОМАШНІ НОВИНИ
Насолодившись домашнім затишком, рідним чаєм із баби-Валіними пундиками, натішившись Ростиком і Чорнобілкою (цікаво, як там Сніжана й малий Сергійко? Жаль, що Пустельник таки ж у Кореї, не може прибігти зараз у гості!), намірились проводжати на автобус Віту.
— Віт, розкажи ж нарешті, як минуло вчорашнє побачення? — тихенько спитала Софійка. Подружчині очі наповнились сльозами, і вона ледве прошепотіла:
— Ет, не пита’! То було так гарно, усе, можна сказати, лиш починалось, і так швидко обірвалось!.. Ні, я не мо’ про це говорити!
Ого, Ві-ку-куся таки добряче втюхалась, якщо й говорити не може! Тепер Софійка пригадала, як закохано і як страдницьки дивились Тимур і Віта одне на одного у мить прощання на аеродромі: хоч стояли не поруч і віддалялись у різні боки, їх наче відривали одне від одного по живому!
Озвався Вітин мобільник. По тому, як засвітилось її обличчя, Софійка збагнула, що то Альбабарін.
— Добре-добре! Я вийду у двір! Адреса? Соф’, яка ваша адреса? Тимур хо’ провести мене до автобуса!
Софійка назвала адресу і — самій було дивно — уже щиро втішалася тим, що леськівчанка, здається, розжилась на хорошого приятеля. А заодно, раз уже скасовується її власний похід на автовокзал, підступить нарешті до розмови з батьками, якої чекає мало не від початку морської подорожі.
— Мамо, тату, як ви дивитесь на те... Наша Олена Гаврилівна хоче безкоштовно подарувати... Словом, чому б нам не завести вдома тушканчика? — випалила, щойно за Вітою зачинилися двері.
Спершу була німа сцена, потім пішли багатослівні розпитування, з якої це, мовляв, речі Олена Гаврилівна проявляє таку нечувану щедрість, і до чого тут їхня, Щербанівська, й без того багатодітна (недавно у них квартирували всі три Сашкові сестри) й навіть багатокінна (бо Чорнобілка на рибі вже стала ширша, як довша), родина.
І марно Софійка переконувала, що на цілу зиму тушканчик впадає у сплячку, а отже, економляться харчі й душевні затрати, — мамин присуд був категоричний:
— Бачу в ньому лише один плюс: він може стати харчем для Чорнобілки!
— Та Олена Гаврилівна казала, що він сам завбільшки як кицька!
— Тоді він поживиться кицькою! Словом, приймемо того твого звіра лише в тому разі, якщо хтось когось з’їсть!
І це каже вчителька, людина, що колись примушувала тата вивозити за місто, аби не вбивати, пійманих у пастку мишей!
З горя потелефонувала про свій несподіваний приїзд, себто приліт, і Сашкові.
— Виїжджаю найближчим автобусом! — радісно випалив хлоп’як.
(Продовження на наступній сторінці)