На світлині — вигляд з моря на узбережжя: це ж хлопець мусив не лише втекти від екскурсії і знайти омріяне місце, але й ще й заплисти на чималеньку віддаль! Ще й із фотоапаратом! Лиш море і гористий берег — неба фотооб’єктив навіть не захопив. І на тому гористому зелено-кам’яному березі звелися три скелі. Правіша — наче великодня паска, геть мов посипана цукровою пудрою зверху (певно, морська сіль відклалась і присохла). Біля неї — наче жабка... Чи, може, онде жаба: велика її паща визирає з води? Словом, якісь дві скелі, схожі на жаб. А на відстані — мов повернутий до них жіночий профіль. Чіткі обриси, закопилені губки, з води ніби тягнеться довге волосся... Підборіддячко, звісно, Ірка відразу назвала б подвійним, схуднути "Русалці" не завадило б, але!.. Але тепер Софійка знатиме, що в Коктебельських горах є не лише профіль Максиміліана Волошина (його показували з тераси його дому-музею), ай — її, Софійчиної, можна сказати, тезки-Русалки!..
Отже, нові витівки Альбабаріна? Звісно, його! Адже — сама бачила — п’ять хвилин тому він був в
автобусі, а тоді чомусь із нього вискочив! І зараз я не я і хата не моя — "ввімкнув раму", тобто, згідно з Вадимовим лексиконом, діловито розправив плечі і страшенно уважно розглядає Вітин сердолік, щось зумисне жваво її розпитує. Так, ніби коштовний камінь — вершина його інтересів цієї миті! Ага, так Софійка й повірила!
Гм, чи хотіла б вона поїхати до скелі Русалки з Альбабаріном, удвох?.. Зрештою, що вона про нього знає, крім того, що він — таємний романтик?..
Уже всі повсідались. Алі-баба, звісно, й не дивиться в Софійчин бік. Знаємо таку тактику, сама, коли дуже хвилюється, на об’єкт хвилювання-симпатії оком не поведе, щоб себе не виказати! Втім, Софійка й не провокуватиме. Клопотатиметься Вітусею: на щастя, дівчина вже трохи оклигала, а як щасливо тулить Софійчин гостинець до серця! Мовби справді здобула ліки від нещасливого кохання! Звісно, Софійка про фотографію не признається!..
Зате сіроокий витріщається, наче в нього сто гривень позичила. Утім, поруч сидить Віку-куся, може, його погляд спрямовано саме на неї? Хай там як, а Софійці до цього діла немає. Вона вбирає очима нові й нові краєвиди. Зліва їх супроводжує море, справа — усе вищі й вищі гори! Ах, що за щастя! Зараз подзвонить Сашкові й поділиться враженнями (звичайно, ж не про світлину)! І хлопець зрадіє, бо останній раз, коли він їй телефонував, Софійка була в музеї і балакати не могла. Передостанній — не чула дзвінка... Учора — була зайнята Генуезькою фортецею і довго не могла говорити! А позавчора... Боже, відколи поїхала, не мала жодної нормальної розмови з Фадійчуком! Треба мерщій виправлятись!
На жаль, нині Сашко поза зоною, і розмова укотре не вийшла...
Натомість потелефонувала рідним і почула аж дві новини! Перша: Пустельник із колегами-художника-ми збирається у якусь творчу поїздку аж до Кореї! Софійка його вже не застане, побачить дядька Сергія не скоро...
По-друге, маленький братик Ростик став ще розумніший і ще кумедніший! За Софійкою він явно сумує: усе показує на змальований Павликом її портрет і приказує, розводячи ручками: "Фійки — ма!", що означає: Софійки — нема. А потім ще авторитетніше заявляє: "Фіка — мо!", і це вже значить, що Софійка — на морі. Отака стисла й змістовна лексика, на заздрість навіть Віку-кусі!
— І ще більше, — продовжувала мама в слухавку, — він полюбив читати "Курочку Рябу", мабуть, через те, що це ти, Софійко, його до неї привчила! І тепер на словах "курочка Ряба" і "знесла курочка яєчко" тато або я мусимо зробити паузу, а Ростик тим часом вимахує рученятами, наче крилами, й кудкудаче: "Ко-ко-ко-ко!" А після слів "Яєчко впало і розбилось" треба зупинитись, аби він так само, як і при твоєму портреті, розвів руками і сумно вигукнув: "Ма!.."
Любесенький, найкращий у світі братик! В Софійки аж сльози виступили: і від сміху, і від зворушення й бажання обняти-пощипати-посмикати-обцілувати це дороге створіннячко!
Згадала про давно вже нарізані метелики, грибочки, зірочки, сонечка й цифри та букви — "наочність", яку заготувала рік тому, щоб навчати братика різних наук. Наочність та довго не ставала в пригоді: братик усе не виростав, але нарешті, здається, настала пора її витягати з шухляди!
І Чорнобілка сумує — за головною людиною, що її найбільше пестила й любила! Ростик її, правда, теж любить, але аж надто міцно: аби тією любов ю не задавив, кицюня здебільшого переховується на Софійчиній шафі.
І мама з татом скучають, найбільше! Хоч тато й піджартовує, що, мовляв, без Софійки аж незвично: ніхто в хаті не бурчить і не нарікає на несправедливе поводження!
О, як вона, Софійка, їх любить!
Далі мама розпитувала про відпочинок, про харчування, про свіжі враження. Софійка тепер не була така дурна, як уторік під час поїздки до табору. Уже ні на що не скаржилась: ні на твердувату постіль просто на землі в наметі, ні на супи з цибулею, над якими вдома коверзувала і які, виснажившись, поїдала тепер навіть не заплющуючи очей. Подорослішала, що й казати!.. Навпаки, питала про тата, про бабусине й дідусеве здоров’я, про Чорнобілку. Чи не забігав Сашко, врешті-решт!
Сашко не забігав, довелось передчасно закінчити розмову і ще раз йому потелефонувати. Абонент — поза зоною, і Софійка, зітхнувши, решту шляху дивилась у вікно.
23. МАГІЯ МЕГАНОМА
Трохи запізнились із приїздом, тож, порадившись, учителі вирішили навпомацки табору вже не розбивати. Натомість відкинути спинки сидінь і моститись
до сну в автобусі. Народ не перечив — були дуже наморені. Софійка з Вітою хіба що посперечались, складаючи доречну примовку. Нарешті вийшло: "Сплю в автобусному кріслі, приснись, хлопець, мені до мислі". Покихкотіли з такої своєї творчості і провалились у нетривкий неспокійний сон.
Здавалось, після побачених красот і дивовиж уже ніщо не може вражати. Але пейзаж, який розгорнувся вранці перед вікнами їхнього мерседеса, — просто шокував. Ззаду, за напівпустельним степом, — невисокі гори, схожі на місячні кратери. Попереду — піщаний берег, який рвучно переходить у неймовірні камені-черепашники, схожі на дуже дірявий твердий жовтий сир. І простір, і тиша, і знову простір!.. Навіть чайок не знати! Відпочивальників, на відміну від густо затиканого наметами Феодосійського берега, майже немає: лиш ген удалині де-не-де бовваніють нечисленні й невеличкі туристичні стоянки.
Враження — зійшли з космічного корабля на якійсь невідомій планеті!
Навіть море тут інше: здалека смарагдове, а зблизька... Софійка аж скрикнула, коли побачила його зблизька! Все неглибоке дно вкрите водоростями, буро-зеленими, схожими на хвощі!
— Одне з двох, — глибокодумно заявила Ліда Василівна, — це або цистозіра, вона ж кустозейра бардата, або полісифонія, вона ж...
Від того, що Ліда Василівна метається між кустозей-рою та полісифонією, море не менш лагідне й тепле! А вода ж: чистісінька, блакитна, поміж водоростями навіть на глибині просвічується дно й камінці на ньому! І вже за кілька хвилин, полишивши нерозкладені речі в автобусі, вишнопільці зі щасливим вереском бовтались поміж кустозейрами-полісифоніями. А дехто, як-от Софійка та ще кілька душ натрапили місце, де глибше й без водоростів, із прецікавими химерними кам’яними виступами, ґротиками й печерами.
— Неспроста давні греки вірили, що саме тут, коли спадала вода під час відпливів, показувався вхід у царство мертвих! — намагалась розповідати Олена Гаврилівна, сидячи на камені й блаженно зануривши ноги у хвилі. — Котрась із печер нібито й вела до знаменитої річки Стікс! Зараз ця річка зветься якось по-татарськи...
— Півострів Меганом — найсухіший у Криму! — ревниво перекрикувала історичну Ліда Василівна. — Але, хоч клімат і напівпустельний, флора і фауна тут дуже багата, причому здебільшого та, що вписана до Червоної книги!
— О, тушканчики теж записані в Червону книгу! — згадала наболіле Олена Гаврилівна, — Може, хто хотів би мати цю рідкісну істоту вдома? То я з радістю віддам, бо дочка моя погано спить, коли цілу ніч хтось гризе й шкребеться у клітці!
Вночі шкребеться? То можна клітку й на балкон винести!
— Так-так, згідно з переписом двадцятирічної давності, в Криму й тушканчики водяться! Також десь тут мають бути ялівець високий і фісташка туполиста!.. — вела своєї Ліда Василівна. — А ще — кулик-сорока, жовта чапля, сірий журавель, чорний коршун...
— Це ж привези його сюди — хтозна, чи приживеться? Може, в цій пустелі не знайде інших тушканчиків? — обвела зором "космічні" простори історична. — Сам Одісей тут, якщо не помиляюсь, зустрічався із однооким циклопом!.
— Коршун, до речі, має в народі й інші назви, — сипала знаннями біологічна. — Яструб, коструб, голуб’ятник, рябець, шуляк, скобець...
— Хоч тут і знайдено чимало археологічних пам’яток, зокрема давньогрецьких, вважається, що споконвіку на цьому мисі люди майже не мешкали! Територія здебільшого й сьогодні не заселена. Хіба по периметру, ось, згідно з картою, — Олена Гаврилівна дістала з кишені й розклала на колінах мапу, — мають бути села Миндальне (раніше Арка-Дересі)... Ага, ось, ось воно! Також Багатівка (Токлук). Є!.. Сонячна Долина (Коз) та Прибережне: звалось у татар Кефесія.
(Продовження на наступній сторінці)