– Умовили! – реготнув Толик. – Ото погріб вам і зоставимо! Поселитесь у ньому й тамечки будете жити. Можете звідти й не вилазити: все одно сусіди кажуть, що ви од людей ховаєтесь!
Толик нишпорив по хаті, витягуючи з кутків одяг, папери, посуд, інше добро. Коли дістав з-під штандарів горщика, відкрив покришку й побачив печеню, Олена знітилась і сіла на стілець:
– Часом і старій хочеться смачненького… Пригощайся, внучку, тут і на тебе стане. Умліло саме…
– Тут і справді на дві, як тепер кажуть, персони! Ой бабо, бабо, чи не здумали ви на старість заміж вискочити? Діда якогось у моїй законній хаті пригріти?
– Дивіться, бо непереливки буде, як займу вас обох!
Він пожбурив горщиком у вікно – розлетілася шибка, їжа впереміш із черепками розсипалася по підвіконню.
– Завтра купців приведу!
Пішов, хряснувши дверима.
Олена голосила і примовляла:
– Нащо ти, Іванку, так рано оженився? Воно, звісно, після війни і сімнадцятирічний – парубок хоч куди, але нащо мені така гризота з онуком?..
47. Невдалий продаж
Дорога, якось так виходило, вкотре пролягала повз Малофонтанну, три. Але як не стишувала ходу, як не озиралась, як не вдавала, ніби чогось чекає, Вадим із дому так і не вийшов. Або ж не повернувся, тиняється десь.
Нічого! Принаймні Сашка застане під липою.
– Торгівля твоя як? – поцікавилася одразу.
– Ох, як бачиш… Воно б і нічого, та конкуренти наступають. У центрі вже теж позбивали ціни: важать за п'ятнадцять. Коли б не підробіток на фірмі… Якби швидше черешні в нашому дворі достигали, можна б непогано заробити!
– До речі, можу підказати, де зараз дістати прекрасних стиглих черешень!
– Чесним шляхом? – загорівся Сашко.
Ти ба, яке чесне!..
– Інших не пропонуємо! В Міщенському лісі усім дозволяється рвати! – детально повідала шлях до Половинчика й до самого лісу.
– Це можна й велосипедом! – стішився хлопчина. – Сьогодні ж поїду!
Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв'язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!
Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям – покупцями.
Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір'я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур'яни, але в цілому зосталися вдоволені.
– А погріб? І його покажіть! – закомандувала жінка.
– Тільки не погріб! – заблагала стара.
– Баба зоставлять його для себе! – зневажливо гмикнув Толик. – А то дуже бояться в нього людей пускати!
– Не можна туди! Завалиться! – придумала раптом Олена.
– Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! – планував чоловік. – Подивимось! Ключі далеко?
Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:
– Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб'є, аніж чужого!
– Ану! – погодився Толик.
Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.
Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.
– Так рано обід? – озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.
Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.
– Кого ти привела? Згинь, маро! – замахав руками і залаявся дід.
– Це не мара, Васюню! – приречено сповістила Олена. – Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!
– Той, що… загинув на фронті?! – витріщився на прояву Толик.
– Не загинув, – глухо мовила Олена. – Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти – Катря й Іванко – спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…
– Он для кого м'ясце варилося! – здогадався онук. – Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?
– А що далі? – перепитала стара. – Нічого. Ховатиметься до смерті!..
З погреба Толик виліз іншою людиною.
– Погріб таки дуже завалений, – заявив сердито. – Роботи непочатий край!
– То загорнути! – відповів чоловік.
– Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.
Покупці сторопіло дивились на Толика.
– Геть! Кому сказав?!
48. У Катерини
Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика – все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!
То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. "Сорок років у підземеллі"!.. "Судити його вже не стали"… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!
Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?
І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!
Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!
Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.
– До твоїх? – ніжно узяв її під руку.
– Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!
Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.
У хаті Олена вже накривала на стіл.
– Тихше. Толик заснув… – приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.
– І я там завше вигрівалась! – засміялася до хлопця Катерина. – Побачив би ти мене тоді: самі мощі!
– Не уявляю! – розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.
Сіли до столу.
– Це ви добре придумали: не робити весілля, – сказала Олена, підрізаючи хліба. – Менше завидющих очей – більше пуття.
– Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!
– Думаю, там і жити будете? – В Олениних очах засвітилася надія.
– Звісно, в нас! – озвався жених. – Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!
– От і добречко! – з полегкістю вигукнула Олена і підклала зятеві куряче стегенце.
– Але ми навідуватимемось! – Катеринині сині очі сяяли добротою. – Підсоблятимем тобі й Толикові!
– Нічого, я з ним і сама потроху!..
– Е ні, будем помагати! – заперечив наречений.
Олена принесла узвару:
– Не переймайтеся! Грошей іще доволі зосталось, та й я те продам, те перепродам – свіжа копійка ведеться. На злидні Кулаківські ніколи не скаржилися!
Розмовляли пошепки, щоб не розбудити дитини. Потім якийсь час їли мовчки. Аж тут Олена ніби щось пригадала:
– Ой, треба ж до льоху сальце віднести! Сидіть, я зараз!
– Може, я полізу? – поривався прислужитися гість.
– Ні-ні!!! – Олена забула, що треба тихо. – Я сама!!!
– Мама до погреба нікого не допускає! – засміялась Катерина. – Дуже боїться, аби на крутих східцях не розбилися. Це відколи тато на війні загинув, у неї такий переляк.
– То я скоро! – пом'якшав Оленин голос. – А ви потуркочіть, голуб'ята!..
– Мама наша – такий відлюдько! – пояснювала Катерина Семенові. – Не віриться, що колись півміста зібрала у цьому дворі на обід задля мого одужання! Ось я тобі розкажу…
Так нічого й не з'ясувавши, Софійка повернулася додому.
49. До Києва
– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.
До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?
– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.
– Ти диви, уже "мій"!..
– Нащо там я? – здвигнула плечима.
(Продовження на наступній сторінці)