— Панове громадо! Боярин каже правду, що ми татарські люди, бо платимо подимне татарві. Тим-то ніхто нам не поможе, хіба Куремса або Ахмат-баскак. Але хто сьому винен, що ми потатарщилися?
— Він, Ратибор, боярин! — загула громада в один голос.
— Звісно, що він. Та як гадаєте? Повірить вам хто чужий, коли йому таке розкажете? Я гадаю, що ні.
— Авжеж, що ні! — відповів Бортняк. — Слово боярина заважить більше, чим наше.
— Іменно! То ми підстережім отут, у вивозі, баскака і зловімо його, і безпечні будемо і перед королем, і перед боярином!
Якби грім луснув був отут, у середині круга, то не було би більшого зачудування у громаді.
— Баскак везе гроші з усієї Погоринної волості, а біля нього не більше сотні ратників. Нас є отут коло двох сотень, а в лісі, як знаєте, один наш стоїть двох татар! — переконував Ярослав.
Зразу не відповідав ніхто, врешті виступив Бортняк.
— Се правда, що ти кажеш, і нема сумніву, що при татаринові найдеться гріш, але як так, то чому боярин не відпускає з нами ні одного зі своїх ратників? А є їх у нього до двадцяти, самі молоді, тугі, добре озброєні парубії.
— Так, але всі вони не з наших, половці та чорні клобуки, — зауважив Ігор. — До того ж вони ще вчора кудись виїхали.
— Чи аби не зрада! — підхопив хтось. — Ми тут зловимо баскака, а вони наведуть на нас цілу хмару татар.
— Справді! — продовжував Бортняк. — Ти кажеш, Ярославе, що, зловивши баскака, будемо безпечні від короля й від боярина, але хто забезпечить нас перед татарвою, якщо вона візьме верх?
— А чи ви гадаєте, що я, вхопивши баскака, заведу його Ратиборові? Ха-ха! Боярин каже: віддай мені бранців і скарб, і збудешся довгу. Але при сьому він не хоче сам устрявати у діло, щоби в разі чого звалити на нас усю провину. Він скаже Куремсі: "Се не я, а ваші невірні холопи вчинили се. Покарайте їх, а мене нагородіть за те, що випустив ваших на волю!" Та гадаю, що те саме зможу зробити і я. Візьму в руки і бранців, і гріш, і ми розчислимося тоді з боярином за гривні й ногати, а решту візьмемо собі. Поб’ємо бранців чи випустимо самі, а провина останеться за боярином. У кого буде в руках баскак, у того буде і правда. Поняли ви мене гаразд?
— Поняли, поняли! — загула громада, яка аж тепер зрозуміла усі замисли Ярослава.
Справді, куди не міркуй, а план був добрий. Усе, що придумав боярин, повертав Ярослав у противний бік. Він переймав на себе роль Ратибора, а за те звалював на нього усю небезпеку і відповідальність. Такий оборот найбільше підходив до мужицького погляду на справу, бо давав і користь, і безпеку і не наводив нікого на гріх. Попри се, хоча і як ремствували всі на дружинний лад у державі, та все-таки свій князь, король чи хоч би тіун був кожному миліший та ближчий од татарина.
Наскоро проведено поділ ратників на десятки і обставлено ними увесь вивіз у лісі, де ліс доходив до самої дороги. Давида вислав Ярослав на Володимирський шлях, щоби дав знати, коли і куди наступатиме королівське військо, а Ігор з двома отроками повів стежу на стрічу баскакові.
Стежа вернулась під ніч і дала знати, що баскак з усією валкою ночує в Мощанці, дві милі від вивозу. Тому всі ратники повечеряли і поклалися спати у гущавнику, вижидаючи ранку.
Не раз буває, що природа серед тепла і цвіту у гарячий серпневий час нагадає собі прийдешню осінь з холодом, жовтим листям, понурим, свистячим вихором та дрібним, невгаваючим дощем. А тоді холодним ранком закутає весь світ у густу мряку, так що й не видно, чи є ще на деревах зелень, чи ні. Усяка співуча пташня і не гадає вилітати з гніздечка, і тільки змоклі ворони та галки покрикують хрипло у гіллі. Сонце десь губиться у валяві хмар, і тільки довгота дня нагадує ще літо. Кожному здається, що вже не мріяти йому про поворот ясних, теплих днів літа, що після мряки прийде дощ, а слідуючого ранку на зеленій траві придорожніх пасовищ покажуться білі п’ятна мокрого снігу.
Отаким був день, коли рішалася судьба села Чаброва.
Ратники Ярослава поділилися на чотири частини. З них одна стояла на шляху від Чаброва, і тут було двадцять щонайдужчих парубків з великими щитами, такими, що їх уживали лучники та пращники при облогах або при обороні. Ними можна було дуже легко перегородити шлях перед татарами і відперти наступ, якби звідусіль окружені вороги пробували йти пробоєм. Такі щити уживали чабрівці при ловах на полохливих звірят. Вони обгортали їх зеленню для непознаки і засідали поза ними куди вигідніше і певніше, чим у звичайній засідці. Вивіз углублювався в поземелля на сажень, а то й півтора, і пробігав так поміж стрімкими берегами на чверть милі. У тому місці, де з одного боку саклаки та ліщина доходили до самої дороги, засіла справа ціла сотня стрільців з луками в руках та короткими рогатинами напоготові. З лівого боку був непідшитий, високопенний ліс, і в ньому за деревами засіло тридцять найбільш тямущих, обережних мужів. Вони мали виловлювати всіх тих, що втекли б зі загального погрому. Вкінці четвертий відділ під проводом Ігоря засів у чагарнику найдальше від першого. Він мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони всі і ждали приходу татар. Ярослав був при найбільшому відділі. І ось серед загальної тишини почулося нагло три скигління канюка — умовний знак від заднього відділу.
— Ідуть! — сказав Бортнякові Ярослав. — Іди до переднього відділу, щоби не пропустили ні одного татарина. Одиноким свідком погрому може бути тільки баскак.
— Невже ж ти хочеш побити усіх татар? — занепокоївся Бортняк.
— По можливості — так! Се потрібно для нашої безпеки, та не забувайте і того, що з населення городів живої душі не оставили сі поганці. Нас вони шанують як робочий товар, але, проте, на нас тяжить повинність помсти. Мертві ж не в силі помститися. А там татарин, се не наш мужик! Се воєнний чоловік, який і з раною на тілі може ще убити ворога.
— Гм! Се правда!
Останній згляд, видко, переконав кметя, і він побіг до свого стану біля плетених щитів.
Враз почувся зліва скрип коліс та ляск кінських копит у грязюці. Се їхали татарські двоколісні гарби, навантажені добром та грошем. Войлокові покривала хоронили набір від дощу та вогкості, а попереду сиділи візники у кожухах, вивернених вовною наверх. Так само на кошлатих диких звірів скидалися й кінні татари, які їхали по боках валки. Вони не привикли до вогкого підсоння північно-західної України, тому цупко й обгорталися тулупами та з недовір’ям і неохотою підіймали голови до небосяжних лісових велетнів, які губилися десь у піднебесній мряці. Вони знали, що се вже сама окраїна татарської займанщини та що невдовзі вже повернуть у сухі, погідні степи на південному сході. Не один був би радо повернув коня і махнув туди чимскоріше, та дарма! Ясса, татарський закон, проголошений ханом, карав смертю за кожний, хоч би і найдрібніший непослух. Ба, мало того, за кожного ратника ручався головою десятник і дев’ять товаришів, а над десятником був сотник, п’ятисотник, тисяцький. Тим-то і в голову не клали татари, що можна б від них утекти або вернутися з порожніми руками.
"Судьба!" — зітхали про себе і, хоч серце било, наче молотом, їхали похнюпившись далі. Посеред балки на білому баскому коні їхав Ахмат, баскак Куремси, у острокінчастому шоломі та арабській карацені з дорогою шаблею при боці. Йому теж було не до сміху, та приказ ханського намісника мусив бути сповненим. І передчуття не обмануло сим разом татар. Саме опинилися у найвужчому місці вивозу, і валка здержалася, щоби дати можливість переднім їхати далі, коли нагло нелюдський крик почувся ззаду.
Вмить зрозумів Ахмат, що се напад грабіжників, і гукнув на передні вози, щоби їхали швидко далі, а сам повернувся назад, щоби зарядити успішну оборону. Та в сей мент сталося щось страшне, невидане, нечуване! З низеньких кущів саклаку, калини, трепети, горобини зраз вилетіла хмара стріл — і більше трьох четвертин його ратників полетіло з кульбак. Нечуване замішання вмить запанувало серед валки. Ратники летіли коміть головою, а їх крики та судороги сполохали коней. Вони наче ошаліли з переляку, ставали дуба, били копитами об гарби та візників, тратували[22] лежачих, скидали ще здорових їздців, а з гущавника сипалися стріли безустанно, невмолимо, доки не лягли всі товариші Ахмата. Не було ні часу, ні спромоги боронитися. Кільканадцять тільки полізло лівим берегом вивозу у ліс, але і сі попадали від стріл і покотилися назад. Широко відкритими очима глядів Ахмат на нечуваний вчинок незнаного напасника.
"Чи нема богів у небі? Чи нема хана на землі? — питав себе в отупінні.— Чи нема і для мене смерті?"
Та в сей мент спереду, ззаду і з боків вискочила товпа тугих, оружних парубків, а спокійний голос одного з них заговорив до нього добре звісною йому руською мовою українських улусів:
— Злізь-но, Ахмате, з коня і піддайся!
Наче зі сну збудився баскак.
— Кому маю піддатися? — спитав.
— Бояринові Ратиборові! — відповів Ярослав.
ПЕРЕД РІДНИМ СИНОМ — НАЙБІЛЬШИЙ СОРОМ
(Продовження на наступній сторінці)