Справді, чому не поспішав він між чорні смереки, жовтаво-зелені оливки, до рідні, приятелів, знайомих? Доки зноситимуть пеласгійці гніт чужого панування? Чи не час уже повалити проклятущих кретійських загарбників? Він сам зі своїми товаришами зайняв би величаву мальовану палату в Тірінсі, прогнав би Андрофілу, а поки припливуть довгі кораблі з Крети, впадуть Аргос, Мікени, Корінт... До діл рветься душа воїна, до діл та любові... Але не до цієї, яку дарувала єгипетська Гатора, ассірійська Іштар та фінікійська Астарте, а до іншої, тієї, яку оспівує соловейко в арахнейських лугах...
Задумався Евмахос, і видно, що туга не була тільки його тугою, бо ось з-над ріки, де стояла пеласгійська варта, полинула до зір пісня:
Зійди, Селене, ночі богине,
На небозвід зійди,
Шлях шві пишній у море синє
Ти сріблом постели!
Стели шлях сріблом, наче луг
Весна листками криє,
Неси у хмари людський дух,
Що в падолі марніє.
Покажи світу блиск звіздний,
Лагідний та могучий,
Що з оков світу в царство мрій
Дух здійме невидючий.
Нехай огонь, що груди рве,
Нагріє грудь дівчини,
А серце, що краси жажде,
Нехай до тебе злине!
Евмахос схилив голову на груди та закрив очі руками.
ГЕРЗЕТ
Світало. Десь з-над синіх Сінайських гір виходив на небо Гор, молодий, блискучий переможець Сета, вигодуваний грудьми Ізіди, батько плодючої сили, надія усього та найвищий розквіт життя. Його прихід попереджував світанок. Рожеве сяйво золотило вершки обелісків та шпилів, віяла пальм та різнобарвні прапори, а під ним лежали в білому серпанку туманів святині, сади, будівлі й ріка.
Блискучі мечі сонячних променів шматували білу мряку, пробивали її, бажаючи дістатися до землі... Ось і досягли її, а перші відблиски заграли на тремтячій поверхні Нілу. З горбів загули сурми, а хор жерців заспівав стародавній гімн на честь бога Ра.
Туман, який покривав собою землю, заворушився, наче скопище хетійців під ударом пелагійських колісниць, і раптом розбився на смуги, клаптики, клубки, які щезали безслідно перед лицем бога. Наче корабель, що з багнистих проток дельти випливає на сині хвилі Фінікійського моря, виринув з-за обрію золотий круг і, мов яструб, поплив по небозводі своїм щоденним шляхом. Враз розкрилися назустріч світлу білі та сині голівки лотоса, різноголосим хором озвалася болотна птиця і ліниві крокодили вилізли на берег, щоб якомога швидше нагріти свою холодну кров у благодатних променях.
У храмі Гатори всю ніч курилися жертовники, а довкола у святих садах і на подвір'ях розгорталася оргія сп'янілих від вина та похоті тіл. Аж перед ранком остання з танечниць заснула кам'яним сном в обіймах жертводавця, який на її тілі віддавав найулюбленішу жертву Гаторі. Фараон від'їхав з табору, а останній жрець схилив п'яну голову на холодну кадильну ложку. Наполохані шумом та гамом коти верталися на свої звичайні місця і з дахів та дерев з острахом чи цікавістю приглядалися до людей. Здавалося, що в святому шалі, яким богиня поплутала слабі глузди усього живого, тільки вони одні зберегли притомність.
Але ось у задній частині храму, де були житла жрекинь і танечниць, тихо відсунулася багряна завіса, а з-за неї вийшли дві жінки.
У одної з них поклав уже на лиці свою всемогутню руку найважчий ворог жіночої краси — час. В кутиках очей та уст виднілись уже дрібненькі зморшки, які збігалися разом, наче ниточки павутиння. Темні тіні лежали вже на скронях прив'ялого лиця, шийні м'язи виступали з-під жовтавої шкіри, а півкулі грудей охляли й опали нижче первісної висоти. Не дивно, отже, що непрозорий одяг заслонював постать жінки та закривав усе своїми складками. Зате дивним був вираз справді материнської ніжності, з яким лице старшої жінки схилялося до молоденької дівчини, що йшла поруч.
Ніщо не приховувало чудових форм п'ятнадцятилітньої красуні. Воно всією поверхнею шовкової шкіри пило раннє повітря і благодатне проміння сонця. Свіжість молодої крові заступала всі найбагатші одяги і прикрашала прегарну доню Нілу блиском самоцвіту та пахощами лотоса.
— Востаннє поглянь, дитинко, на світ очима дівчини! — говорила старша. — Ти посвятила себе великій богині, і вона справді прийняла, але ще не взяла тебе. Вона не схопила ще тебе у коловорот своїх намірів, цілей та способів, не вказала у яскравому світлі жертовних вогнів тайни сотворіння, тобто плодження всього живого серед найвищої, найпалкішої розкоші, у шалі... Аж сьогодні вечором увійдеш між нас, а я, провідниця святих танечниць Гатори, просвічу тебе. Та перш за все нині вночі віддаси богині в жертву свою невинність-Дівча здригнулось усім тілом.
— Богині? — спитало протяжно.
— Так, богині, яка зішле когось, хто візьме від тебе твою жертву, і на сей раз... радій, дитино... на сей раз тим вибраним буде не хто інший, як сам вічно живучий фараон Рамзес!
— Не розумію тебе, Ата, — відповіла дівчина.
— Богиня, — пояснювала Ата, — приймає жертву дівочої невинності через свого жерця або котрогось із пророків. Але часами відступає її вибраному свого серця жертводавцеві, яким ось нині є фараон.
Повільною ходою йшли обидві стежкою саду. Крислаті дерева затінювали її. Обидві жінки дійшли до малої кам'яної лавочки. Кам'яна плита була застелена білою ковдрою, а тіло та голена голова жерця з опухлим від запою лицем спочивала на ньому. Біля нього на піску спала гола танечниця. її прозорий одяг був подертий. Усе її тіло здригалося раз у раз.
З легким окликом переляку подалася дівчина назад. У Ати не знати чому поглибилася зморшка болю довкола уст.
— Не лякайся, дитинко, ти не знаєш, яку безодню щастя випили ці двоє, заки обняв їх сон.
Але дівчину не могло заспокоїти невідоме. І вона тривожно бідкалася:
— Я боюся, Ата, боюся невідомого! Воно може бути гарне, розкішне, святе, але я боюся його, бо я не так...
— Що не так? — спитала швидко Ата.
Дівчина почервоніла, а рум'янець розлився на шию та груди. Добру хвилину мовчала дівчина, поки почала розказувати ось що:
— Ти знаєш, Ата, що мій батько є голяр на Абарійському передмісті. До нас заходили не раз свої та чужинці. Вони приносили вино, квіти, м'ясо та хліб, давали гроші, а все за мене. Не один бажав і обіцяв зробити мене "пальмою любові для свого чоловіка", тобто взяти мене за першу жінку в свій дім. Але батько зволікав, бо гадав, що дістане більше від якого-небудь достойника або писаря. Ти знаєш, Ата, що, як погонич осла, так писар поганяє усі інші стани і буває деколи більшим паном, ніж полковник або купець...
— Найбільшими панами, хто знає, чи й не більшими від самого вічно живучого фараона, були, є і будуть жерці! — зауважила поважно Ата.
— Ох, відчула я се... на собі! — зітхнула дівчина. — Одної днини прийшов святий отець Птахготеп і, побачивши мене, забажав узяти з собою. Обіцяв золото, вино, частину приносу з кожного теху, найбільшого свята Пібасту. Батько падав ниць, цілував його руки й ноги, але мене дати не хотів. Птахготеп відійшов, червоний, мов ніс п'яного азіата, а другої днини взяли мене сюди сторожі святині, як належну богові жертву. Дарма просив батько помилування, роздирав одяг, а я плакала. Мене взяли-таки, кажучи, що в ложе його святості ніхто не йде з плачем. І воно правда! Се велика, се божеська честь для бідної дочки голяра, але не такого сподівалася я від життя. У забутті королівського пагімту зів яне моя краса, ніби маків цвіт, коли з полів збирають колосся і солому габрейські раби, перемішують з глиною на цеглу... Не раз дивлячись на бідних жінок фелахів, які товкли пшеницю та ячмінь на камені, просила я богів не покарати мене такою тяжкою працею. Лиця, поорані зморшками, плечі висохлі, ноги чорні від болота, груди обвислі, подих смердить часником, волосся поруділе від сірки, щоб не обсідала нужа... брр! "Ізідо, — молилася я, — порятуй мене від тричі проклятої нужди мужика!" Але ось вечором прибігли з-над ріки діти. Одні принесли зловлену рибу, інші квіти або оберемок спілого лотоса чи молодого папірусу, а найменші одно— і дворічні з плачем та голосінням бігли до матерів і прохали їсти. Тоді матері давали їм свої обвислі груди, а їх постарілі лиця наче освітлював промінь Гора. Надходив і смердючий брудний фелах у подертому стені з шкарубкими руками, гладив по голові жінку й дитину, а там, хоча стомлений сам, розводив огонь до вечері, щоб не перебивати дружині годувати дитину. О, тоді заздрила я сим поганим, нечистим фелахам і прохала богів дати мені лишень стільки щастя, скільки дає його вечір у селянській хаті.
У голосі дівчини зазвучали сльози. Наче шукаючи розради у досвідченішої подруги, звела вона очі до неї, але, о диво! Ні слова не сказала їй Ата, в очах якої блищали наче краплини роси...
— Не кожному написано мати родинне життя! — відповіла вкінці. — Ось не весь лотос дає солодкі зерна. Згадай, скільки білих та синіх квіток в'яне у дівочих косах, при дівочих грудях, довкола кам'яних стовпів святині!..
— Так, вони в'януть! — сказала дівчина.
— В'януть! — повторила Ата, а по хвилині додала м'яким, ніжним голосом: — Не ховай гніву в серці до Птах-готепа! З його пророчих рук спливе на тебе щастя) Хто знає, може, око його святості спочине на тобі ласкаво, і він зробить тебе своєю царицею на весь Єгипет, на весь світ? З одної тканини і стен мужика, і прапор на щоглі, але котрому з них більша честь?
(Продовження на наступній сторінці)