«Іду на вас» Юліан Опільський

Читати онлайн повість Юліана Опільського «Іду на вас»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вільно тобі, боярине, — сказав спокійно, — лихо словити мене, вільно тобі кричати, кидатися, плюгавити моє майбутнє, та невільно тобі паплюжити пам’яті померлих, затям це собі, а і від мене аж до осені — вара тобі! Ось бачиш, ти тут сам зі мною. Унизу Дністр, в селі люди сплять по похороні і труді… Один мах… і я сплачу довги батька, візьму Калину, коли вона схоче, а над тобою тризну справлять раки та соми.

Мов п’яний, відкинувся старець назад та широко відкритими очима дивився у золоті переливи хвиль ріки, потім обернувся та побачив біля себе бліде, грізне та рішуче лице молодця, і його охопив раптом жах. Мов двадцятилітній хлопець, обернувся він на п’яті та побіг у село, — тікаючи від убивці.

А молодець увійшов у хату, набрав дещо харчів у торбину, взяв ратище, щит та гранатами прикрашений меч і вийшов, збираючись покинути назавжди свою хату. Та ось щось велике, чорне приповзло до нього з скавулінням та стало лизати шкіряні чревії. Мстислав аж скрикнув з радості і вдруге показалися сльози в його очах.

— Круку! Друже! Брате! — крикнув, — мій добрий вірний, собако! То ти беріг своє життя для мене! Га! Ти ліпший від мене, бо я бажав посвятити тебе для батька! Ходи ж, товаришу, світ добувати.

IV. У СВІТ ЗА ОЧІ

У супроводі вірного Крука покинув Мстислав хату і спрямував свої кроки прямо на північ. Туди вела стежка у старий город Теребовлю, звідки задумував молодець звернутися на схід Овруча, а відси до Києва.

Та ось за кілька хвилин вони знайшли стежку, що вела вліво, рівнобіжно до берега і, як на даний знак, стали обидва, а Крук, махаючи хвостом, дивився своєму панові пильно в очі, наче хотів спитати: "Підемо ще туди, чи ні?" Та, видно, вичитав у очах відповідь, якої ще не висловили уста молодця, а в наступну хвилину біг уже стежкою вліво, побріхуючи при кожній нагоді, чи то за зайцем, чи за вороною. Він знав добре цю стежку, бо сам з своїм паном її витоптав. Вона вела поза хатами села прямо під старезну липу, що росла на горбі над хатою Рогдая. Там стояв жертовний камінь, який прибирали сільські дівчата квітами, тут сходилися лісові та водяні біси, мавки та русалки гуляти у місячному світлі, і там сходилися звичайно Мстислав з Калиною.

У селі, в саду, над водою було це неможливо, у лісі небезпечно, а тут лише весною або осінню бували люди, в інший же час самітно стояла грубезна липа на горбі, наче величезний купол над лісовим храмом, самітно розцвіталася і розливала далеко-широко свої солодкі пахощі, гуділа хорами бджіл та говорила з вітром. Своїм віттям вірно ховала вона ніжну любов молодят перед заздрим оком Рогдая та цікавих або злобних людей.

Прийшовши, Мстислав глянув униз, а серце стиснув йому жаль за цим місцем, де провів свої щасливі дитячі літа та де тепер осів його ворог. На безлісому схилі горбка ріс плеканий ще рукою його батька сад, тепер запущений і зарослий бур’янами та дичками. Боярин Рогдай не займався садом, бо це приносило малий доход. Лише пасіки та оборонні вали і частоколи були добре утримувані, бо одні давали готові гроші, а другі боронили його в разі потреби. Гарна, висока хата світила чистотою, та красою, бо біля неї заходилася та дбала Калина, зате обійстя, стайні і житниці, хоч повні, та брудні були і загноєні. По двору ходив дрібними кроками Рогдай, а його гарикливий та сварливий голос долинав аж сюди.

— Крук! — кликнув молодець на товариша. — Калина тут… Руш! — і показав рукою на двір.

Пес підскочив, чхнув, замахав хвостом та побіг на добре знайоме обійстя, де, побріхуючи, наскочив на Рогдая. Його поява була для дівчини умовним знаком, що Мстислав жде її під липою. Однак мимо суму та жалю, який чув молодець, глядячи, хто знає, чи вже й не востаннє на рідну хату, не міг стриматися від усміху, коли побачив, як страшенно перелякався Рогдай Крука. Він не тримав собак, і вельми їх боявся. Так і тепер заверещав на слуг, а ті серед крику та реготу бралися Крука проганяти, але дуже мляво — це ж був пес їх давнього, доброго пана. Тим часом Рогдай сховався на рундук та кричав:

— Ану же! Бийте цього злодія, бач, занадився, забути не хоче своїх жебрацьких панів, нечисте насіння — боярського двора собаці завагається, землянка вже не в смаку? Бийте його з лука! З пращі! Калино, давай ратище!

З хати вийшла Калина та з сміхом дивилася на перегони служби з Круком, який добре знав, що це цькування — лишень забава. Крук пустився бігцем на рундук, де стояла дівчина. Рогдай побіг стрімголов у хату, засовуючи за собою двері, а дівчина погладила гарну голівку тварини та пішла у сад. Мов навіжений, скакав Крук довкола неї, стараючись досягнути язиком її рук, та лиця, а дівчина обганялася з сміхом. Служба припинила працю, бо знала, що наляканий Рогдай не вийде перед обідом із хати.

Скоро опинилася Калина під липою та сіла біля Мстислава на камені. Крук ліг на стежці, що вела у сад, і пильнував, чи хто не надходить.

Калина була прегарна сімнадцятилітня дівчина-красуня, які бували лишень у русинів та красу яких славили греки, італійці, араби, перси. Високий, стрункий її стан обіймала тісна ткана опинка, підперезана широким поясом. Поверх узорчатої, мов сніг, білої сорочки, висіло на шиї багате намисто з бурштину, срібних талярів та золотих дукачів, у темному волоссі блищало срібне чільце, а на чолі над рівними, мов шнурочки, бровами звисали у золоті бляшки оправлені перли.

— Калино! — привітав її Мстислав. — Прости, що прийшов до тебе так "не в пору, та, бач, мусив!

— Як то не в пору? — питала дівчина. — Ти до мене завжди у пору приходиш, ладо моє. А тепер, коли поховав батька, певно, частіше приходитимеш, правда?

І своїми карими оченятами глянула вабно та запитливо на молодця. Але Мстислав сумно потряс головою, а в його очах відмалювалася уся туга, яка проймала його серце.

— Бачиш, — говорила дівчина, — я була б також пішла на похорон та тризну, але знаєш, що батько…

— Знаю! — кинув головою молодець. — Він гнівається на мене.

Калина усміхнулася.

— Він не такий злий, як думаєш, — сказала. — Він лишень скупий і бажав би посісти все срібло візантійського кесаря, хоч сам не знає, на що воно йому здалося.

— Ні, Калино, — відповів молодець, — ти не знаєш свого батька. Він добрий, може, для тебе, бо тебе кожний любить, навіть Рогдай, та ось спробуй осмілитися коли-небудь стати йому поперек дороги, побачиш!

— Що ж ти нині йому вчинив, що він такий лютий вернувся від тебе?

— Він? — відповів молодець, а лице його набрало грізного виразу, — він обкидав гряззю пам’ять мого батька і братів та грозив, що мене запроторить у раби, якщо не заплачу довгу. Я і згадав йому за тебе, "нібито жартом, і він аж тоді відійшов, коли я нагадав йому, що ми самі, а я дужчий від нього.

І молодець розповів свою ранішню пригоду.

— Ось тому мушу нині покинути Залісецьку волость, — кінчив оповідання, — бо боюся, щоб мене справді lt;не зловили та не продали у раби. Боги високо, князь далеко. Він земський боярин, я княжий, у нього друзі та помічники і багатство, а я… сам без гроша та помочі сусідів.

Дівчина споважніла і посумніла, а в очах з’явилися сльози.

— Так, — сказала по хвилі,— може, ти і правду кажеш. Коли батько був у тебе, приїхав молодий Власт, боярин із Города. Батько погрожував на тебе, та я сміялася. Але тепер бачу, що лучче було послухати, про що вони обидва говорили, бо щось дуже довго радилися у світлиці, а при виїзді сказав ще Власт на прощання: "Оставайтесь з богами, завтра будете його мати". Жалко мені тебе, Мстиславе, жалко, мов за життям, плакатиму за тобою, але тепер сама скажу тобі: "Їдь, милий, тікай відси, а повертай здоров у добрі та багатстві". Не вдасться тобі, то стань на службу до князя та візьми мене оружною рукою. Я радо поділю з тобою хатину в княжому острозі, проміняю усі гаразди на наше спільне щастя, за майбутнє!

І кинулася на шию молодцеві.

Довго не пускав її Мстислав з обіймів, та ось Крук загавкав, а в кущах за ними щось зашелестіло. Мов птичка з гнізда, налякана рукою збиточного хлопчини, пурхнула Калина у сад, а Мстислав гукнув їй навздогін.

— До весни!

І скорим, пружним кроком заглибився в ліс, наче човен, що крізь розбурхані хвилі Руського моря прямує у Царгород. Сонце піднялося високо на небі та пригрівало чимраз дуже. Але молодець не відчував цього під густим склепінням галуззя та листя, лише жваво ступав вперед. Спускався у глибокі яри-балки, зарослі буйно лозиною, вільхами та яворами, обминав гущавини ліщини або густо підшиті дубові та букові смуги пралісу, де на столітніх шарах гнилого листя та галузок розросталися в людську голову завбільшки розкішні, різнобарвні гриби.

Місцями, де весняний або осінній вихор повалив знесиленого ліоного прадіда — старезне порохняве дерево, там доходили промені сонця аж до землі, і серед буйного ягіднику блищали, наче карбункули та рубіни, суниці та їжилися сподом синяві, верхом блискучозелені малинові кущі.

Мстислав ішов далі. Не спиняли його і піоні птиць, які, щоправда, дещо притихли, та все-таки раз у раз на нижчих галузках обзивалися сойки, та сороки, ковтали жовна та скигліли молоді канюки у високому, з порохна та патиччя сплетеному гнізді. Сморід стерва долітав від цього гнізда аж до молодця, та швидко цей поганий запах приглушували пахощі лісових квітів слизу, розхідниці, розмарину та материнки. Молодець не розглядався навколо і залишив оглядини кущів та дерев Крукові, який раз у раз оглядався, а побачивши, що його господар іде далі, зникав знову у гущавині, брехав та підскакував і виполошував всіляку дрібну звірину та пташню.

(Продовження на наступній сторінці)