— Не бійся, доню, — кпив старий, — найдуться такі, що за ним побіжать у ліси та приведуть живим або принесуть мертвим.
І Рогдай пішов у пасіку, а Калина залишилась у чорній розпуці. їй нагадалася розмова батька з Властом і мороз пробіг у неї за спиною.
Власт не раз їздив на західне пограниччя на лови і привозив звідтам багато шкір, а деколи і рабів, русявих яснооких, низького росту з ковтунистим волоссям, диких, брудних та неотесаних. Він волів їх, ніж своїх земляків, бо вони не чули у собі людської гідності і служили панові, мов пси. Вони сліпо виконували його накази, боялися батогів і на гадку не приходило їм думати, що їх пан не має права їх бити, бо вони також люди. Тому-то були вони готові і на найгірший вчинок, і Калина боялася, що вони уб’ють Мстислава.
Але надвечір вернувся Рогдай додому лютий-прелютий і, не кажучи ні слова, ліг спати. Пішли дні за днями одноманітні, звичайні.
Калина ходила не раз під липи, де стрічалися колись із Мстиславом, але даремно сиділа, ждучи. Не прибіг Крук, не пішов сторожити стежки, а і суджений не з’являвся. Батько займався жнивом, бігав по новинах, сварився на парубків-ізгоїв, падькав над кожним згубленим колоском, а навіть вставав уночі дивитися, чи хто не краде його снопів з поля та клуні.
Аж минув липень, і одної днини, сидячи під липами, побачила Калина на стежці, якою бувало приходив до неї Мстислав, Власта. Він був у зброї грецького виробу з червоним плащем на лівому рамені. На правому зіп’яв обидва кінці золотою запинкою, але у руці не мав ні щита, ні ратища.
Він з усміхом поклонився Калині і сів біля неї на жертовному камені.
— Гаразд з приходом, Власте! — привітала його дівчина, встаючи. — Ти до батька? Він, певно, у полі або у клуні. Ось я піду, покличуі
Власт засміявся і покрутив вуса. Очі його мали якийсь грабіжницький вираз хижої птиці, коли відповів:
— Е, ні, я не до нього у гості приїхав; у мене є діло до тебе, Калино, і ти мусиш мене вислухати.
Дівчина, яка завжди чула якусь відразу до цього молодого боярина, глянула на нього гордо і відказала спроквола:
— До мене маєш діло, Власте, це дивно! У мене нема ніяких діл з молодими боярами. А далі затям собі, що доки я не звінчана, доти не "мушу" нічого, а роблю лише те, чого хочуть боги, батько або я сама.
— Саме цього, щоб мене послухала, хоче батько, і ти, як почуєш, про що річ, захочеш. А тоді боги дадуть благословенство і тобі, і мені, і батькові.
Дівчина почервоніла, мов жар.
— Ти упився, Власте, — сказала, — не будь ти гостем, покликала б парубків, а так піду собі!
І, відвернувшись, хотіла відійти. Та він задержав її силоміць.
— Послухай мене, — просив, — я не жартом бажаю розмови з тобою, я просив батька дозволу, і він дозволив.
Хоч не хоч мусила Калина сісти біля Власта і, спустивши голову, слухала.
— Ти знаєш, Калино, — почав, — що я знаю тебе не від нині, я знав тебе ще у Рогдаївці, коли була малою дитиною. Бач, ти тоді мене не любила, але зате я тебе тим більше…
— Я тебе й тепер не люблю, Власте, — перебила його дівчина і глянула просто в очі молодому бояринові. На її лиці стояв вираз поваги, і кожний, лише не Власт, замовк би був негайно, побачивши в її очах невідкличне рішення покінчити якнайскоріше розмову.
— Але ось літа йдуть, — продовжував Власт, — виросла ти на красуню, на славу Ладі-богині, батькові й мені на радість. Пора тобі під вінець, пора батькові спочити на старі роки при дочці та зятеві, пора й мені женитися. Калино, батько віддає тебе за мене, хочеш ти мене на чоловіка, опікуна і оборонця?
— Ні, не хочу! — відповіла Калина холодно і знову глянула йому просто в очі.
Він дивився якийсь час у її блискучі зіниці, шукаючи у них жарту або вагання, але знайшов лише тверде невмолиме рішення.
— Батько… і я…
— Батько і ти можете говорити і рішати, що хочете і про що хочете, лише не про мене. Я за тебе не піду, бо тебе не люблю і кінець! Чи досить з тебе цього, чи маю це повторити ще й перед батьком?
Скажена злість вхопила за горло Власта. Гарне його лице змінилося в одній хвилині, очі набігли кров’ю, космата рука вхопилаа її руку і здавила до болю. Він трясся увесь і тупав ногами з лютості.
— Не любиш?.. Не хочеш? Га, знаю, знаю я, кого ти любиш і хочеш, та нічого з цього. Якщо твій любий не подохне на Дунаї, як його брати, то тут жде його неволя у батька або смерть з моєї руки. Так, тепер уже знаю, хто його остеріг перед засідкою, це, певно, ти, бо ти бачила, як я радився з батьком…
— Так, це я! — відповіла. — Але ти, Власте, не клацай зубами, мов Бровко на мотузі, бо це тобі нічого не допоможе. Мій суджений, моє Ладо-герой, запічників-лежнів не боїться, а і він, і я волимо смерть, ніж неволю… Згине він там, згину я тут, а силою не візьмеш мене ні ти, ні батько.
— Ба, побачимо! Ти, дівко, сили не знаєш, бо, бач, батько розвів свою доню на славу, але я покажу тобі силу й несилу.
— Досить сього! — сказала Калина, відкинувши коси на плечі, встала, поправляючи на голові віночок з рути, у якому мали звичай ходити дівчата.
— Ти бажав послуху, я послухала, бажав відповіді, відповіла, сваритися з тобою не буду, бо не ялося. Ти гість, посланий богами. Ходи у хату, милості прошу, не гнівайся на мене і себе, бо ввесь цей гнів, це сварка про торішній сніг.
Це сказавши, пішла попереду, а за нею ступав Власт, позеленілий з досади. Але доходячи до хати, здивувалися обоє, бо побачили чималий здвиг народу.
Перед хатою сидів Рогдай на лаві, а поруч нього старий Івор і кметь Ярослав. Перед ними стояв високий статний муж з блідим лицем, у зброї княжого гридня. За ними чотири вояки з довгими ратищами у варязьких шоломах та шкіряних, металевими гудзами набиваних кубраках, з довгими мечами при боці та великими, круглими щитами на плечах. За ними багато мужиків оточувало чотири верхових та чотири нав’ючених коней, а між ними…
Крик розпуки вирвався з грудей дівчини. Між кіньми лежав на землі великий чорний пес, стомлений та вихудлий. Обома руками вхопилася дівчина за серце. Пізнала Крука… невідлучного товариша Мстислава. Це означало: Мстислав загинув…
Прожогом кинулася дівчина до пса подивитися, чи це справді Крук. Але ось він пізнав її, бо, махаючи ліниво хвостом, підійшов до неї і лизав її безсильно опалі руки…
Тоді раптом страшний плач вирвався з грудей Калини, плач, яким плачуть лише раз у житті на похороні щастя. Бо одно лише щастя цвіте у житті людини, а коли за ним плакати доведеться, то рветься усе, і кров пливе з очей, не сльози; пливе і забирає з собою усе те, чим живуть люди на світі: веселість, молодість, силу, бажання, надії. Залишається тільки сумна руїна, блідий опир життя, зламана людина на весь вік. Бо плач цей не облегшує груди, ні! Він ще більшою вагою лягає на зболілі груди і давить їх, мучить, убиває — до скону.
Такий-то плач потряс усім єством дівчини. Вона впала на землю, зірвала з голови зелений вінок і рвала волосся у несказаному болю. Всі кинулися до неї заспокоювати та розпитувати, що сталося.
— Калино, Калиночко, що тобі, чого ти? — питали всі один перед одним. Рогдай сидів на лаві, наче громом вражений, не знаючи, що значить усе те, Власт розвів руками, і раптом здалося йому, що вона у громади проситиме оборони від нього. Тому заздалегідь покликав своїх людей, звелів принести своє ратище і щит та посідлати коней.
Аж ось високий, блідий муж підійшов до дівчини і нахилився над нею.
— Калино, — сказав їй до уха. — Мстислав живий, здоровий, у почестях і багатстві. Вітає тебе і каже: не забудь!
Чуючи ім’я дівчини, бачачи її привітання з Круком та її розпуку, він один здогадався, звідки те все. Тому поспішився розважити й заспокоїти її.
Але ось дівчина скочила на ноги, наче підірвана пружиною.
— Як-то, а звідки Крук тут узявся! — крикнула дівчина з блискучими очима і блідим лицем. Здавалося, що вона скочить до очей воякові, немовби він її дурити брався.
— Ось заспокойся, дитинко, послухай, а я розкажу все, — відповів зворушений старець. — Тепер не дивно мені, що Мстислав тебе любить. У тебе, доню, ще більше, видно, вірності, ніж краси, а й цієї не відмовили тобі боги.
— Хто ти?
— Я Лют, друг Мстислава, везу його слова Рогдаєві і громаді.
Калина вхопилася обома руками за голову і відійшла. Власт заступив їй дорогу.
— Геть! — крикнула так люто і так поглянула на нього, що боярин мимохіть подався назад. Сівши на ослоні, який винесли її служебниці з хоромів, уважно слідкувала за ходом розправи, що велася між прибулими і Рогдаєм.
— Я — Лют, старший між гриднями князя, — говорив муж з блідим лицем. — За наказом князя їду з Корсуня, щоб увести його ім’ям у посідання цієї волості воєводу і боярина Мстислава Воєславича.
— Як-то? — розгарячився Рогдай. — Мені цей зло… воєвода завинив тридцять гривен, тому я держу у залозі його волость. Ніякий князь не може відібрати у мене мого майна. Ти, Іворе, і ти, Ярославе, були свідками позики. Правду кажу, чи ні?
— Так, правду! — підтвердив Івор.
— На жаль! — сказав і собі Ярослав.
Лют усміхнувся.
— Князь дуже дивується, — заговорив, — що за таку малу частину свого майна править боярин Рогдай у заставу всю волость Довжника. Це лихва, князь лихварів не любить, а я нікому не радив би що-небудь, чого не люблять боги і князі. Тому сподіваюся, що боярин Рогдай уступить з волості ще нині.
— То мої гривни пропали? — заверещав Рогдай, — то нехай кожна гривна йому…
— А ти гривен хочеш? — здивувався буцімто Лют, — а ось вони!
І, знявши з найближчого коня шкіряний мішок, висипав з нього з сотню злитків срібла певної означеної ваги, яких уживали як гроші.
(Продовження на наступній сторінці)