Та, на диво, ніхто не добувався до дворища, наче воно саме й не стояло посеред бойовища. Дикі верески, стогони, зойки, ломіт та брязк наповняли сади, вдаряли у віконниці та відпливали звільна у напрямі майдану та з’їзду на Поділ. Аж ось, наче смолоскип, загорілося по той бік майдану дворище Свена, і все, що жило, побігло туди. Вихилившись крізь вікно, Рогніда слухала розмову між службою і почула раптом знайомий низький жіночий голос.
— Пробі! Де княгиня? Ведіть мене до неї!
"Мирослава!" — погадала Рогніда і крізь вікно видала наказ привести до себе дівчину.
Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині.
— Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе! Та саме в такий час кожна хвилина може принести погубу або спасения. Треба подбати за майбутнє...
— Майбутнє, дитино? — лагідно спитала Рогніда і погладила темне волосся дівчини.— Хто може його збагнути? Воно виростає з крові та смерті, і ніхто не знає, чи це калина, чи отрута...
— Для тебе, милостива? Ох, ні! На тебе не підійметься нічия рука!
— Навіть Володимира, гадаєш?
— Навіть його, княгине! Нагадай собі, що він вибачив тобі уже не таке...
— Ох, ти називаєш це вибаченням? — сумовито відповіла Рогніда.— Ні, дитино! Тоді, коли він підіймав на мене руку, а темна тінь смерті вже закривала мені мій зір, тоді... він був ще мій... Тепер він знову вертається, наче Одін до Брунгільди. Він не простягне вже до мене руки по ріг меду... Я згинула для нього...— Тут оживилася раптом: — Та нехай! Так мусило і мусить бути. Ніхто не сміє ламати вірності... навіть Льосна! Та у цій боротьбі святого звичаю зі серцем вмирає щастя.
Мирослава не все розуміла з цих слів, а зрозуміла, що Рогніда любить Володимира, що вибачення його їй байдуже, та не байдужа їй втрата. Аж тепер стало для неї ясне не одне у поведінці княгині, чого не розуміла раніше. Ось чому вона не хапала за ніж у всі ці довгі-довгі роки, коли то не раз, знеможений вином, витязь покоївся біля неї непробудним сном. Ось чому не покинула княжого двора під час подорожей та походів непосидющого князя. Ось чому не позбирала коло себе вчас деревлянського земства, варягів, франків і ворожих новому ладові земських бояр Київщини, не вчинила того, що зробив Свен!..
— Не знаю, достойна, твоїх задумів, бо вони задалекі для мене, а знаю тільки, що князь у ніякому разі не підійме руки на тебе і твоїх, бо ворогом Володимира тільки Свен, а не ти.
— Як-то? Не я?
— Свен відібрав присягу полоцької раті на своє ймення, а не на твоє та Ізяслава. Він і сватався до мене, а не до тебе, всупереч волі власної дружини та твоїх полочан!
— Ах! Я добре знала, куди він поїхав надвечір із Галляром. Та чи гадаєш ти, що він справді бажав мати тебе за жінку?
— Боги знають, достойна! Він дав прилюдно запоруку, якої не ломить ні один варяг, та чи додержав би слова, хто скаже? Хто раз скривив душею, тому вірити годі!
— Дав запоруку?
— Так! Він клявся Одіном, клав руку на меч і присягав, що єдиною княгинею Києва буду я, а Галляр схилив голову, і всі визнали вагу даного слова...
— А я гадала, що він зводить тебе, а він зламав вірність мені. Із усіх гадючих сердець позбирав Льокі лестощі та їдь і вложив їх у серце дужого витязя! У ньому збезчестили боги хоробрість!
— Так, але завтра чорна мара покриє йому очі,— відповіла дівчина,— а з його життям умре і правда про смерть мого брата. Це стіна, яка станула між мною і Романом Олешичем.
— То ти, дитино, любиш Олешича? — спитала Рогніда.
— Так! — певно і спокійно заявила дівчина.
Рогніда встала.
— Як так, то я послухаю поклику Свена! І хоча яким хитрим буває ніфлюнг, більша є помста ошуканої жінки. Ходи! У Свена вирвемо тайну, а його самого кинемо до стіп князеві, наче гадюку, в якої вирвали зуби... Чи ти сама?
— Ні, при мені отрок Збранича, а Снорре може покликати ще декого.
— То нехай покличе! Уже день, крадьки не перейдеш!
Ранок був холодний, непривітний, день наче отягався з
приходом, тільки осінні галки стадами спадали на вулиці. Я вулички в уличку перемикалися дві жіночі постаті, а старий Снорре з шістьма ратниками провожали їх. За закрутом шляху показалося дворище Козняка. Ледве чи хто пізнав би у тих руїнах оселю першого багача в Києві. Поламаний паркан, розбиті ворота та віконниці валялися перед хатою, а біля воріт рядочком лежали Галляр, його ратники та вісім гриднів Романа, які згинули у боротьбі зі Свеном.
— Чого вам? — спитав вартовий.
— Домів вертаємось, юначе! — відповіла Мирослава.— Невже ж ти не пізнав мене?
— Тебе-то я знаю!.. Але княгиня?.. І ось цей варяг та ще з ратниками?..— спитав вартовий і ратищем показав на старого Снорре.
— Це не ворожі ратники, а наші, і тільки для безпеки княгині ми взяли їх з собою. Одного старця чей же не боїтеся.
— Гм І Заждіть на сотника.
У дверях появився Станко. Він увесь яснів, як молодий у весільний ранок. Жваво підбіг до Мирослави.
— Де батько? — спитала дівчина.
— Спить у коморі.
— Чи є хто біля нього?
— Ні! Насилу поклали старого! — засміявся Збранич.— Завісили двері до світлиці веретою, то й заснув.
— Спасибі! А що Свен?
— Постогнує і кляне. У нього гарячка.
— То і добре. Тепер іди і збуди батька, але так, щоб Свен не чув. Обох вартових вишли надвір і пусти до Свена княгиню!
— Як-то? Залишити їх обох без варти? Ніяк не можна.
— Ти ж будеш за завісою з нами.
Дівчина розказала Станкові про намір княгині і впевнила його, що не буде ніякої зради.
У світлиці панувала сутінь, на огнищі тлів невеличкий огник, при якому гридні зварили сніданок. Рогніда побачила у самому кутку під божником непорушну темну постать.
— Свен!
— Вийдіть обидва! — наказав Станко.— Станьте біля воріт і без мене не перепускайте нікого ні туди, ні назад.
Вартові вийшли, Станко та Мирослава докинули ріща на вогонь, а самі пішли у комору, де на долівці сидів старий Козняк.
— Що сталося? — питав злякано.— Невже ж пора на суд?
— Так, пора! — відповіла Мирослава.— Але суддею будеш ти, батьку!
— Я?
— Так! Стань ось тут біля дверей і слухай, як княгиня говоритиме зі Свеном.
Станко прикляк на одне коліно біля самих дверей, добув стрілу і наложив її на тятиву. Всі троє стримали віддих.
— Привіт тобі, герою! Ти кликав мене, і я тут, бо швидко вкриє тебе Гель, і я не почую від тебе слова правди!
На звук голосу княгині здригнулася темна постать, і чути було скрегіт зубів Свена. Довгу хвилину змагався з болем, аж підняв голову і розплющив очі.
— Ти прийшла, княгине? — спитав.— Спасибі тобі, та ти прийшла жаліти мене чи сміятися?
— Норни випряли нам обом невдачу, а з призначення годі сміятися. Для мене вмерла надія з твоєю зрадою. Нема в мене вже майбутнього, є тільки дитина... І ніж!
Із-за пояса видобула ніж східного виробу з тонким, золотом січеним вістрям. Свен звісив голову на груди. Його, видко, брала гарячка, і відривані слова падали з уст.
— Горить, горить!.. Вовк Фенріс рве мені нутрощі. Суд, сором, смерть! Рогнідо!
Тут зірвався, і здавалося, що одним зусиллям розірве ремені. Нелюдське хрипіння добулося з горлянки, і велетень впав назад на землю.
— Рогнідо,— шепотів, скрегочучи зубами,— якщо ти варязького роду, якщо ти жінка, в якої залишилося хоч на макове зерно чуття, встроми мені цей ніж у серце, або ні... перетни отут б’ючку...49 Ох, якби я міг зубами перегризти її сам!
— Ні, Свене, то не я вб’ю тебе, а Володимир, бо ти його зрадив, а мене оббрехав. А за віроломність і зраду не ножем карають, а гратами... У гноївці!
Слова ті протверезили Свена. Його зуби знову заскреготіли, але відповідь, яку дав Рогніді, була ясна і спокійна:
— Властиво, я не зрадив тебе, Рогнідо! Ти, як і ми всі, бажала тільки влади і слави.
Рогніда покрутила головою.
— Чи ти справді вже так віддавна бажав слави і влади? А навіщо ж ти стільки разів оббрехав Володимира, мене, Козняка, Мирославу, Галляра?.. Як можна тобі вірити у що-небудь? Поясни мені бодай тепер свої задуми, коли хочеш, щоб я допомогла тобі перед княжим судом.
— Слухай! Перед смертним словом витязя запевняю тебе, що вже під час останнього походу на печенігів я задумав повалити князя, якого я сам виніс на київський престіл. Та до цього треба було мені раті і гроша... Полоцьку рать мала дати ти, а гріш Козняк. Тебе я гадав з’єднати собі обітницею помсти, а гріш Козняка дістати з руки дівчини...
— Як-то? — удала зачудування Рогніда.— У Козняка ж був син, і не дочка, а він був дідичем майна багача.
— Був, тому і згинув! — кивнув головою Свен.
Швидким кроком підійшла Рогніда до нього.
— То так, Свене? Заклинаєш мене на моє серце, щоб я допомогла тобі ввійти між вибранців Вальгаллі, а сам ще перед порогом смерті кидаєш кров, розлиту тобою, на голову невинних?
— Смерть хлопця давала мені дівчину, а батька робила мені союзником. Вона дала мені гріш і силу. Ось тобі і правда, Рогнідо.
Та Рогніда не спішилася, сховала ніж у піхви, вложила його за пазуху, а там і сказала:
(Продовження на наступній сторінці)