— Годі, брате! Немає в мене й одної зайвої днини. З’їсти успію й верхи, поп’ю з баклажки, пересплю під крівлею Дажбога, та й тільки.
XVIII. Придане Мирослави
— Добро з приходом, боярине! — привітав Станка у дворищі Мощанина тіун Албаз. Він був онуком ховарезмійського раба, якого колись дід Мощанина привіз із Ітіля над Волгою. Албаз мав низьке чоло, скісні очі, висунені вилиці, а вся його поява мала в собі щось підлесного та хижацького, наче у тмутороканського барса.
Станко кивнув головою, але не відповів. Мощанин остерігав його не раз перед тіуном. Обійстя мало небуденний вигляд, ні в чому не нагадувало обійстя боярина — хлібороба або купця. Замість стогів та оборогів, довгим рядом стояли тут стоси мішків з борошном та крупою, покриті від дощу волячими шкірами, бочки зі ситою та киселем, а великі продувні сушні, де сушено звичайно шкіри, льон, коноплі, всяке зілля або садовину, були повні вудженого м’ясива та сушеної риби. Виглядало воно на склад харчів біля княжої гридниці, тим більше, що у повітці біля самого двора, де звичайно переховувано найпотрібніші знадіб’я, вершилися в’язки ратищ, стріл та чималий стіс тугих, шкірами критих щитів. Кільканадцять варягів зі щитами на плечах та мечами при боці вешталися по обійсті і кілька із них обступило Збранича при вході. Слова Албаза заспокоїли їх.
— Де товар? — спитав.
— Біля столярні! Тут є всього кілька корів для молока та сиру. Боярин не велів показувати товару ні варягам, ні "тамтим",— тіун із хитрим усміхом вказав великим пальцем позад себе на північ, відкіля мали надійти ятвяги.
— А від них нема вістей?
— Є, боярине! Вони позавтра вдосвіта будуть тут.
Усміх щез з лиця тіуна, і хмара гніву промайнула по ньому.
"Союзник чи зрадник?" — питав себе молодець, але не находив відповіді. Гра була надто небезпечна, щоб її можна було грати наосліп. Щойно завтра ввечері мала надійти дружина та піша рать, а на ніч ладився наступ на склади в Мощаниці й засідка на Свена. Все те пропадало, якщо в серці тіуна наїлася зрада.
— Що ж бажав би ти почути від мене? — спитав тіуна з вимушеним усміхом.
— Саме те, що й ти, боярине, ждеш від мене. Боярин з Мощаниці затіяв негарне діло...
— Негарне? Чому?
— У нас були ще до виїзду Свена висланці ятвягів. Я скривався на горищі, коли вони радилися зі Свеном у гридниці, і чув усе. Ятвяги цим разом прийдуть з миром, а з поворотом камінь на камені не залишиться після них. Ні одного хвоста у стайні, ні одної білої голови не залишать погані у посіллях дулібів. У Володимирі сяде Арне Ернзіда з Данії на удільному столі. Бояри стануть служебниками варязьких гриднів Свена та нових приходнів із півночі, а всю челядь вивезуть у Грецію на торги.
— Ага! Отже, ти бажаєш, щоб я на власну руку пішов всеупереч волі боярина?
— Я нічого не хочу! Я піддаю все під твою боярську волю.
Станко Збранич удав, що надумується, тер чоло рукою, вкінці кивнув рукою на тіуна і пішов передом у хату.
Дворище Мощанина було заможне, багате, одначе всі більші достатки були в Києві. У Мощаниці жив тільки тіун, який уживав обширні приміщення на склад шкіри, меду та воску. У світлиці повно всякого грецького та східного крамного товару, яким торгував тіун на власну руку, і тут засіли обидва на непокритій лаві, при столі.
— Так! — сказав Станко, пересуваючи меч наперед себе.— В мене є спромога, а навіть охота змінити в дечому рішення боярина...
— Ох, вчини це, боярине, вся земля поклониться тобі за це, князь обдарує ласкою, а сам боярин дякувати тобі буде за це поки віку! А там,— тут знизив голос до шепоту,— у варягів є ще кілька скринь із гривнями, які прийшли з Витечева...
"Ах, тому-то ти так дуже побиваєшся за князем!" — погадав молодець і вмить успокоївся щодо вірності тіуна.
Ховарезмієць, без сумніву, готов був зрадити всіх і вся, раз у гру входив гріш. Тому кивнув головою, наче справді погоджувався з ним у поглядах, і спитав:
— Які ж у тебе помічники у наміченому ділі?
— А коли можна надіятися дружини князя? — спитав замість відповіді тіун.
— Мабуть, позавтра в полуднє! — збрехав Станко без надуми.— Здається, пізніше, ніж швидше.
— То саме добре! Поб’ємо варягів сьогодні вночі, а завтра з грішми втечемо у Звенигород, Теребовлю або й який інший Червенський город. При цьому вирядимо й майно боярина у Київ, дружині підішлемо вісточку та провідника, а цей поведе її туди, коли треба. Ні нога не повинна втекти з дворища.
Очі Албаза світилися від захланності, а в кутиках чаїлося лукавство. Так, це був певний чоловік, одначе...
— Все те гарно! Сам бог напоумив тебе, тіуне, на важке діло, але чи воно вдасться, їй-богу, не знаю. В мене є тільки двох отроків і дві руки.
Албаз засміявся стиха.
— Ха, ха! На торговому ділі стоїть лад Руської землі. Ось цим,— тут показав рукою на розкинену куплю,— я приєднав собі чимало однодумців. Вони в довгу у мене, а таких, які зовсім невиплатні, буде до тридцяти. Спитаєш, може, чому я даю товар голякам? Саме тому, щоб мати в разі потреби готові мечі й рогатини. Я дарую їм довги, якщо поможуть мені побити варягів. Сьогодні вночі вони можуть бути тут.
— Ага! Значить, у тебе все готове і рішене. Навіщо ж тобі мене до цього?
— Я раб із рабів, боярине! Війна — не моє діло, і за моїм проводом без волі боярина не піде ніхто. Провід може дати тільки боярин. Грішне життя, війна не купля. У бій не підуть за мною, тільки за тобою.
Станко кивнув головою.
— Гаразд! Поклич людей на завтра перед світанком.
— Чому так пізно? — занепокоївся Албаз.
— Перед світанком сон найтвердіший, а ти не гадай, щоб твої кривобокі голяки справилися з варягами, хоч би їх було і п’ять на одного.
— Вони дужі люди, боярине! Я здохлятини не спомагаю!
— Все одно! Ти не знаєш, що може княжий гридень або варяг у відкритому бою. Їх двоє розперіщило б твоїх тридцять ратників, як полову. Ні, Албазе, вели твоїм людям прийти аж над ранком. Де сплять варяги?
— Вони по двох сплять по всьому обійстю, а двоє сторожить постійно біля воріт і в повітці.
— Так ти добре розглянься, де вони розложилися на нічліг, а на зорі розбуди мене!
Запала ніч, темна, бурхлива, одна з ночей, які бувають під кінець літа, коли воно змагається з осінню. Не спалося молодцеві. Надто важке рішення впало на його голову і серед нього губилася навіть зоряна поява Лелітки. Збудився, коли світло смолоскипа вразило його зір.
— Час уже, боярине, люди ждуть!
Скочив на рівні ноги Станко, протягнувся, протер очі й, узявши зброю, пішов за тіуном.
Сіріло. На сході біліло захмарене небо, а відтіля потягав холодний вітер. У природі панувала тиша, як у церкві перед "святая святих"! Нишком прокрадалися обидва змовники попри сторожу в саду. Один варяг дрімав, спертий на щит та довге ратище. Широке вістря списа торчало над кінчастим шоломом. Вся постать мала в собі щось несамовите. Ніби Одін скандінавської саги над Брунгільдою у сні, стояв вартовий варяг на тлі сірого неба, а за ним хильцем чаїлися Албаз і Станко.
— Він не сміє кричати,— сказав тіун,— я скочу й закрию йому рот, а ти, боярине, удариш мечем.
Станко завагався.
— Не вагайся, боярине! — підмовляв Албаз.— Я знаю, що тобі не легко вбивати ворога ззаду, але це оборона проти зради!
— Твоя правда!—відповів по надумі Збранич.— А все ж важко мені вбивати людину, не збудивши її. Тому поміняймося. Я заговорю до нього, а ти зайдеш його ззаду.
— Хай і так! — згодився Албаз.— Я навіть краще справлюся від тебе, боярине. Що ніж, то не меч, ні топір. Ножем дуба не зрубаєш, але і топором меду не підріжеш!
Станко обійшов вартового, а коли найшовся проти нього, пішов просто до саду. Ступав голосно, йдучи швидким рівним кроком. Варяг підняв голову і враз побачив перед собою темну постать. Вмить ухопив ріг, який мав при боці, а правою рукою наставив ратище проти приходня.
— Хто ти? — спитав.
— Я відпоручник боярина, що сьогодні приїхав!
— Ага! Чого тобі тут треба?
— Тіуна! Нема його тут?
— Ні! А ти чого лазиш поночі ? Йди спати, а то, на Гель, заснеш навіки!
— Не сердься, герою! Казав Албаз, щоб я його тут ждав. Він, певно, швидко прийде... А ось і він.
В цю мить чорна тінь з-під землі виросла за плечима варяга. Щось засичало, як би хто розпорював шкіряний мішок. Варяг упав, як би його відтяли з мотузка, на якому висів.
Із провалля через частокіл один по одному стали вилізати ратники Албаза. Було їх тридцять шість здорових, широкоплечих мужів. Напівнагі, мали за поясами тільки ножі, а в руках набивані кременем дубові відземки.
— Ось боярин, зять нашого господина,— представив їм Албаз Збранича.— Він перебрав на себе ваші довги в мене і заплатить кожному ще по дві гривні, якщо поможете йому опанувати дворище до приходу ятвягів.
— Це княжа служба, хлопці! — сказав Станко.— Моїми устами він наказує вам усім.
(Продовження на наступній сторінці)