Останньої днини дороги молодий Збранич залишився сам. Коли в їхав на передгороддя над Либеддю, був уже вечір. У город уже не пустять, треба б ночувати у прибрамній вартівні, але не мав за що. Їхав у ваганні, аж недалеко городських воріт побачив біля стовпа прив’язаного баского коня. Невже ж це хата боярина Козняка, батька Доброгоста?.. Не раз і не два бував у ній давніше. При коняці стояв воротар.
— Дома боярин Козняк?
— Дома, але швидко від’їде. Уся служба вже спить.
— Так і я ще впрошуся на ніч. Примістіть там де мого коня.
— Милості прошу, ось тут у захисний куток.
І показав невелику землянку біля високих дубових воріт дворища.
Молодий Збранич зіскочив з коня, поправив меч і подався у дворище. Швидким кроком перейшов через освітлений місяцем майдан та наблизився до дверей дому. Вони нагло відчинилися, і з них з’явилася висока костиста постать. Я легким окликом подався молодець узад. Пізнав Свена. Невже ж варяг з усіма іншими не відплив у Візантію? Здригнувся на його вид. Великі сірі очі варяга вдарили його, наче батогом. Він почув придавлений голос страшного воєводи:
— Ах, то ти таки вернувся? Диви, диви! Ще не було такого, хто б із моїм прокльоном вернувся домів.
Крок за кроком відступав Станко узад.
— Я... я... — загикувався,— вернувся із... неволі!
— Ха, ха! — засміявся варяг.— І сюди приїхав, сюди? Як же ти смієш показуватись на очі батькові, сина якого ти не оборонив у небезпеці?
— Гріх тобі таке казати, воєводо! Ти сам знаєш, що не я віддав Доброгоста ворогам, а ти...
— Мовчи, боягузе,— просичав крізь зуби Свен,— якщо осмілишся перед ким-небудь повторити це, то знай, що це буде твоє останнє слово на цьому світі. Все, що скажеш проти мене,— це наклеп печенізького конюха та підлого раба!
Станко вже бачив, як його шмагають печенізькі конюхи конячими жилами. Наче божевільний, вибіг із воріт і, як прогнаний пес, волікся дорогою. Княжі вартові спинили його при городських воротах. Він зняв із себе меч, віддав його вартовим і, мов колода, впав на солому. Дарма вони частували його вечерею та медом.
Коли прокинувся від раннього холоду, ще ввижалася йому вчорашня подія у дворищі Козняка. Як це сталося, що він не найшов у собі сили опертися поглядові Свена? Ще й тепер наче хтось гострим ножем підтяв його коліна. Коли нагадав собі погляд варяга, відчув, що навіть молитвою не прожене якогось диявольського чару. Як помститись за смерть Доброгоста? А тут, як на лихо, Роман у Візантії, князь бозна-де... Одним словом, може воєвода відібрати йому честь перед Козняком, князем і народом...
Станко узяв меч і пішов дорогою у місто. Пустою вулицею прямував на Берестове. Ні живого духу не видко було ще на доріжках густо забудованого міста. Станко йшов далі в острог; якась невідома сила тягла його у цьому напрямку так довго, доки не доглянув просторого дворища з зеленими віконницями. На тлі будинку ввижалась йому русявенька голівка з синіми очима Лелітки.
Воєвода прийняв його назад у княжу дружину, і молодець, покривши княжим плащем своє лахміття, пішов на базар купувати одежу. Одначе Станко знав, що найкраще сукно на одежу купити у варязьких купців, які привозили його з Фландрії, з краю короля Арнульфа. Про свято вибрав собі синю візантійську туніку та брокатовий плащ зі золотими берегами, а з фландрійського сукна велів пошити собі потрібні порти і плащі — для проходів та на будень. Зі зброївні князя дістав меч, спис, топір, лук і стріли, усе з місцевого матеріалу, але дуже доброї якості. Я полудня Станко, поголений, обмитий та вичепурений, застукав до домівки боярина з Мощаниці.
Боярин не пізнав його, але пізнала його жінка та Лелітка. Вони і пригадали батькові колишнього гостя. Боярин усміхнувся злісно і звернувся до жінки:
— Тобі, Славо, завсіди до вподоби все, що хоч здалека заносить грецьким хрестом!
Славомира спокійно відповіла:
— Як-то? Чому? Станко ж не вертається з Греції, а від поганих.
— Ну, так, але таки він син Ольги зі Збраничів...
— Що ж, може, вона нетямуща жінка, дарма що християнка?
Мощанин зареготався.
— Справді, дарма що! Багато дечого розказував Святополк про її навісну вдачу!
Станко забалакався з Леліткою і не чув нічого. Любу розмову з дівчиною перепинив таки сам боярин, питаючи, як уявляє собі своє майбутнє молодець.
— У мене чимала пайка залишилася після батька, та на ній господарює дядько з мамою,— відповів.— Я сам служитиму поки що у дружині, а там гадаю обзавестись хазяйством та осісти на землі.
Мощанин скривився.
— Будь я молодцем,— сказав,— я прямував би до кращого! Який чортяка знатиме тебе десь у Галицькій землі? Воювати з сусідами? З цього нема ні гроша, ні слави, ні княжої ласки!
— Краще купувати куни та гривні,— відповів молодець.— Добре і посидіти дома, зазнати щастя й гаразду. Досить я вже зазнав злиднів!
— Говориш, хлопче, якби тобі, а не мені, було п’ятдесят років,— засміявся боярин.— Та про мене! Про мене, балакай собі з жінками, а я пошукаю Добриню та Мстислава.
Старий, виходячи, зустрів Мирославу, яка саме відчиняла ворота. Коли вона побачила Станка, про якого знала, що був товаришем Доброгоста, оживилася й запитала про смерть брата.
Станко розказував довгу історію, а коли скінчив, дві перлини сліз потекли по щоках дівчини.
— Хай боги,— затремтів її голос,— заплатять тобі таким самим добром, як була твоя правда!
— Як-то? Ти сумніваєшся?! — крикнув.— Клянуся тобі хрестом, могилою батька та головою матері, що я не збрехав ні слова!
— Так? А чому ж батько дружить з Свеном, а ворогує на Романа?
Лелітка розплакалася.
— Ти не віриш Станкові, Миро, а зле робиш! Він тобі не продає своєї правди!
Мирослава похилилася над русявою голівкою Лелітки і поцілувала її.
— Не плач, сестричко,— сказала,— я вірю тобі і твоєму Станкові. Тут скривається якась загадка, а розв’язку до неї знає мій батько. Прийди, Станку, сьогодні ввечері до нас! — сказала і вийшла.
На вулиці зустріла Свена і не могла його обминути.
— Привіт тобі, дочко і сестро героя! — заговорив.
Дівчина завмерла на місці. Вона жила довго при Рогніді, мала чимало діла з варягами, тому й знала, що Свен недаром вітається. "Хто не женихається, тому й вітатись не треба",— говорили варяги.
— Привіт,— відповіла і хотіла йти далі, але Свен загородив їй дорогу.
— Зійди мені з дороги, хоробрий вікінгу! — сказала.— Не стояти мені з тобою на вулиці. Це не принесе честі найзнатнішому борцеві конунга Володимира!
Не знати чому, при останніх словах підняла дівчина зір. Свен відступився і пропустив дівчину.
— Сьогодні ввечері я буду у твого батька, Мирославо! — крикнув.— Не забудь зладити мені рога з медом, солодшим від твоїх уст.
Дівчина втікала до хати. Добігши, упала на долівку і потонула в задумі. До відрази, якою наповняла її вся поява несамовитого мужа, домішувалося ще щось інше, неозначене, дивне. Я кожного його руху та кожного погляду промовляла до неї якась недобра, злюща сила.
— Чи надовго пустила тебе княгиня? — спитав її старий Козняк.
— На два тижні! Вона сама виїхала у Вишгород, то й не потребує тепер мене.
Батько сидів пригноблений і зітхав.
— Чого вам, батечку?
— Чого питаєш? Відомо чого. Чи ти не знаєш ще, чим-то стає батькові син-одинак? Що ж мені, старому? Я найшов би ще, може, силу до помсти, так що ж? Князь перешкодив мені у цьому, бо винуватця взяв зі собою у далеку сонячну Грецію.
— Як-то, батечку, то ви знаєте, хто вбив Доброгоста?
Старий устав із лави і витягнув п’ястуки перед себе.
— Знаю, ох! Знаю. І кілько разів гляну на його обличчя, стілько разів виповзає з мого серця якась потвора скаженої злості.
— І хто ж це, той вбивник? — питала дівчина.
— Хто? Ха, ха! Ти питаєш — хто? А хто ж би, як не Олешич. Цей облесний, хрестиками обвішаний княжий лаполиз!
— Батьку! — скрикнула Мирослава.— Що ви говорите? Як це можливе? Хто кинув такий страшний наклеп на Романа?
— Так, доню, Олешич убив Доброгоста, щоб за тобою узяти все надбане мною добро. Його, сама ти знаєш, у тебе чимало, то і виплатиться! Ти ж знаєш теж, що при смерті Доброгоста було двоє свідків: Олешич і Станко Збранич. Тільки один Роман вернувся з тієї трійки. Станко в неволі, Доброгост... У мандрівці.
— Тату! — сказала дівчина.— Станко вернувся з неволі...
— Що ти кажеш?
— І підвечір буде тут. Він розкаже тобі усе, що знає.
— І що ж, що ж він говорить? — лебедів Козняк.
— З його слів виходить, що було справді двох свідків при смерті Доброгоста, але другий був не Олешич, а Свен.
Іскорка погасла в очах старого.
— Свен? Свен? — промимрив.— Ні! Це неможливо, це брехня!
(Продовження на наступній сторінці)