Думки, думки... одна сумніша від одної. Мов осінній туман, застилали вони свідомість, неприємним холодком лягали на серце.
А як сіла в поїзд і попливли за Козятином ліси та переліски, аж лячно стало, щось здавило у грудях і гарячим клубком підкотило до горла.
Вона багато наслухалась про Поділля. Тут виростав Кармалюк, — он у тих, певне, дібровах гуляв він зі своїми славними хлопцями, наганяючи жах на панів.
Пригадався давній ярмарок у Луцьку, де вперше слухала від сліпого кобзаря пісню про Кармеля, і жандарм, що гримав тоді на старого. Тепер вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну.
...Садки вишневі, біленькі хатки, стрункі, мов сторожа, тополі — окраса й гордість рідного краю; знову бори, зелененькі ярочки, перевиті, мов стрічками, вузенькими стежинками... І все це в прозорому тумані — мареві, такому ж спокійному, тихому, як оті річки, що плинуть серед широких долин, поміж невисоких узгір'їв у невідомі краї, оті густі трави. Здається, ніколи не ходило тут горе, ніколи не схлипував сум, — завше співають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцінні перли.
Проте — це вона вже знала добре — не бракувало тут ні сліз, ні нарікань. І оті біленькі, здалеку такі милі та любі хатиночки, коли глянути на них зблизька, світять злиднями, як і на їхній Волині, на Полтавщині, де вона вже побувала...
Величним видався не бачений досі степ. Він почався, мабуть, уночі, бо вранці, коли прокинулася, — погляд потонув у безкрайому голубуватому просторі. Степ і степ. Хіба десь далеко-далеко на виднокрузі заманячить самотній вітрячок. Сусіди по купе — низькоросла, у два обхвати дама і високий, неймовірно худий чоловік — спочатку пробували заговорити з Лесею, та потім більше не турбували її, пили чай, снідали, розповідали якісь історії. А Лесі хотілося спокою. Кілька разів, прарда, скупо відповіла настирливій дамі і знову поринула в роздуми.
...Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кінських підків по погано забрукованих вулицях і голосами перекупок розпочинає вона свій звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валізи, щоб потім на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом.
Це Одеса курортна. Є ще Одеса трудова — місто заводів і фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває ні вдень ні вночі. Зміну за зміною виштовхують із своїх захаращених дворів заводи і фабрики, група за групою поспішають понурі й сердиті вантажники"
Хоч і втомилася Леся з дороги, але після обіду пішла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти містом.
— Воно навіть краще зараз, — згодилися Михайло Федорович і Ганна Петрівна, втративши найменшу надію укласти гостю відпочивати, — і спека вже не така, та й людей більше на вулиці.
Комарови мешкали на Ланжероні. Дівчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потік. Іти було важко, і Маргарита запропонувала, коли вже Лесі так забажалося неодмінно сьогодні оглянути місто, — найняти візника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нікудишній, та й нога, чи то з дороги, чи чого іншого, знову почала нити.
Маргарита зупинила однокінного візника, і ось вони, ніби якісь поважні панни, їдуть широкою Дерібасів-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зелені розлогих акацій і платанів, — море.
— Куди подамося? — питає Маргарита. — До моря?
— Ні, Маргариточко, неввічливо буде, коли ми спершу не поклонимось місцям, де бував Пушкін. Поїхали до його будиночка.
За півгодини зупинилися під високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку.
— Гадаю, візник нам більше не потрібен, — звертається Леся до Маргарити, — тож хай собі їде, далі помандруємо пішки.
Підійшли до дверей, Леся навіть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нічого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за ці ось ручки він брався, надавало будинкові якоїсь принадності.
— Може, й нас надихне на щось путнє, — жартувала Леся.
— В тебе й так гарні вірші, — зауважила Маргарита. — Тато кажуть, що твої поезії навіть Франко похвалив.
Леся раптом уявила собі, як це Михайло Федорович, пристрасний бібліограф і бібліофіл, вчитується у Франкові слова про неї, і їй стало якось не по собі.
— То, Маргарито, Іван Якович авансом, насправді ж муза моя ще надто слаба й безпомічна.
— Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки.
— Мені зостається тільки подякувати тобі, посестро, за добре слово й прихильність.
— От і гаразд, Лесю, дорожи цією прихильністю, вона завжди щира.
— Ох, коли б ти тільки знала... — Леся зітхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво паркової огорожі, бо в стегні щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемніло в очах.
— Що з тобою, Лесю? — злякалася Маргарита.
— Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд.
— От бачиш, відпустила візника...
Та за кілька хвилин Леся знову була така ж балакуча, ніби нічого й не трапилось.
Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранітному постаменті бронзовіла постать засновника міста графа Ріщельє.
Широкими сходами спустилися до порту. Між штабелями ящиків, дощок, горами вугілля, мов сновиди, снували робітники.
— Яка різка одміна, — зауважила Леся. — І так, заміть собі, Маргарито, скрізь: одні п'яніють від багатства і шаленіють од неробства, а інші теж п'яніють, тільки від утоми та безсоння.
Зійшли аж на край набережної. Зеленаві брудні хвилі колихали на собі різні покидьки, лизали обсмолені палі, ніби намагалися перегризти їх і пробитись до міста. Неподалік погойдувалось велетенське — певне, не наське, як сказала Маргарита, — судно, а з берега, де на колії стояли ряди червоно-бурих вагонів, зігнуті, мов надломлені, постаті вантажили в його трюми лантухи.
— Напевне, хліб, — показала очима Леся. — От уже справді зрадлива доля — вантажити тисячі пудів пшениці, а самому бути голодному. Де ж тоді правда? В небі високо чи, може, отут, у морській глибині, шукати її?
Лесин настрій, певне, передався Маргариті, бо вона стояла задумана, мовчазна.
— Вечірні вогні... мерехтливі, манливі, — мрійно мовила Лбся. — Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка різали темряву ночі і світили людям до волі шлях.
Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досі рисам її вдачі.
...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цінителем старовини. В побуті, у поведінці він ретельно дотримувався давніх українських звичаїв, що нерідко викликало в декого з його знайомих неабиякий подив: як так легковажно людина ризикує своїм становищем?
Однак Михайло Федорович не зважав на ці в одному випадку — поради, в іншому — натяки на можливий гнів з боку царських чиновників і робив, як підказувало сумління. В сім'ї Комарових розмовляли тільки по-українськи, одягалися теж. А сам Михайло Федорович одпустив пишні вуса і не без гордощів хвацько підкручував їх. Весь свій вільний час — працював Михайло Федорович нотарем — він оддавав вишукуванню та збиранню рідкісних українських видань і бібліографічних даних про письменників. Одна з кімнат його помешкання була заставлена шафами та полицями, на яких акуратно стояли найрізноманітніші видання світових і своїх, як їх називав господар, російських та українських авторів.
Про закоханість Михайла Федоровича в друковане слово знали всі. І, коли хтось хотів піддобритися до нього, книга була найкращим для цього засобом. Досить було Комарову довідатись про адресу якогось старого книголюба, котрий через бідність або ж перед смертю спродував своє багатство, як він нетерпляче ждав кінця роботи і, навіть не заходячи додому, мчав розшукувати потрібну квартиру. Траплялося, що їхати доводилося аж на Пересип чи Молдаванку, проте й це не зупиняло завзятого бібліографа. В такі дні Михайло Федорович повертався пізно, втомлений, але веселий. Переступивши поріг, гукав:
— Ганю! А що я сьогодні дістав?!
— Та вже ж! Знову якесь "Житіє". В іншої дістав би ти качалкою межи плечі, — відказувала в тон йому Ганна Петрівна. — В людей і чоловіки як чоловіки, про сім'ю дбають, а це — волоцюга, та й годі...
— Ну, Ганно... Ганнусю... серденько, — жартував Михайло Федорович, від чого дружина розпалювалася ще більше. Тоді, поцілувавши її, Михайло Федорович зникав у своєму кабінеті, розкладав на столі принесене і починав милуватися ним.
Проте й тоді Ганна Петрівна не давала йому спокою: то заглядала у двері, ніби їй чогось бракувало, то щось перепитувала — аж поки чоловік, розсердившись, не залишав свого заняття і не виходив до вітальні.
— Що, вже натішився? — знову бралася за своє дружина.
— Ну й ну, жінко, ти гірше реп'яха.
Справа, зрештою, набирала жартівливого повороту, бо жили Комарови у злагоді, любили одне одного.
Так було й сьогодні. Леся і Маргарита повернулися, коли бурхлива сцена скінчилася. Михайло Федорович у довгому персидському халаті —єдине, що він дозволив собі всупереч правилам, — сидів з меншими дітьми за столом і смачно посьорбував чай. Ганна Петрівна поралася біля посуду.
(Продовження на наступній сторінці)