Та й настала перерва мови. Залягла тиша між людьми. Тільки чувся із церкви одноманітний голос того, що читав над покійником, і серед огради було так само лунко, як і в церкві. І здавалося, що і аж там, у низині села, і ставок між Палярушівкою і Реп'яхівкою від цього зробився тихший і блискучіший і своїми плесами, і кущами рогози, що підперли собою кінець далекого Матусова. І навіть сонце, засвітивши церкву серед плеса, разом із нею дихнуло там прозорою тишею. І рибальські човни заніміли у прибережжях і в затоках коло своїх припонів, і не чути стало ні серед ставка, ні в зарічках хрюкання бовтів, щоб лякати рибу для роголь і неводів. І відбитки сонця зупинилися у такім напруженні ясноти, що людське вухо чекало із страхом якогось крику качки чи удару по воді веслом, щоб сонце і церква, і плесо разом з ними дзеленькнули і розсипалися на скалки, неначе велика шибка шкла від доторку окропу…
Та й порушилася тиша. І напруга і серед людей, і серед Божого світу зникла. Це підійшов з ковінькою до Шелестіяна дід Ареней, стійчик із сільради, та й промовив:
— Шелестіяне, іди та повезеш Паркома у Рохмистрівку. Був телефон у сільраду. І я сходив до Маздигона, а він послав шукати тебе…
— А він хіба не буде на похороні? — гостро спитав Шелестіян.
А дід Ареней байдуже йому промовив:
— Який–бо ти? Авжеж не буде. Що треба перший раз, то й роблять, а не те, що треба другий раз.
— Ого–го, діду Аренею, і він буде на похороні!.. Привеземо скурвого сина, привеземо!..
Та й повернувся, та й пішов рішучою ходою, а дід Ареней за ним.
Уже людей було повний вигін: і перед церквою, і понад шляхом, і коло Дем'яна Кліща, і навколо великого хреста на новім кладовищі. І вигляд усіх тих людей стискав тугою глядача, бо збір такої кількості завжди траплявся тільки тоді, коли на народ насувало стихійне лихо. Чи посуха, чи пошесть, чи посвята кринички, щоб небо до нив не було жорстоке. Бо ні Йордань, ні інші великі свята не збирали такого силу люду.
А тут уже й південь непомітно підняв сонце над самі людські голови і розпікав їх без полегшення і жалю. І всі з розвареними обличчями дивилися, чи вже не виносять покійника, чи не приїхав молодий Брус на батьків похорон? І нарешті вже пройшов і хор у церкву з регентом, Оникієм Савичем, і піп з дяком. І за оградою стояв уже і віз, запряжений волами, на який мали покласти покійника. Віз був повний соломи в драбини і застелений білим рядном. А в кожного вола з підрушнього боку висіло з рога по плахті. Цим возом сюди приїхав із Ташлика товариш старого Овсія Бруса, Логвин Кагамлик. І він перед волами стояв, тримаючи у лівій руці налигач, а в правій батіг. І пужалном з волів ізсував мух, що купами чіплялися і до шиї, і до ніг, і під черево. І вже поміж людьми і гомін пішов, що сина не буде на похороні, і що інших Брусових дітей так само немає, як вже й не було на материнім. І всі полегшено стали себе почувати, що довго вже не будуть під сонцем паритися.
І почувся із церкви спів: "Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний"… І почав надвір виходити цех, подзеленькуючи китицями і шелестячи ними на вітрі. А за корогвами з'явилася й домовина. Її несли шість душ мужиків. А за домовиною віко до неї, піп і хор. І всі селяни, які ще стояли в ограді і поза оградою у брилях, почали сквапно їх знімати з голів. Хор складався із самих дядьків та молодиць, що вже з десять років тому, як покинули співати у церкві. А тепер збіглися і відняли у молодших сьогоднішню відправу. І чувся їх спів, повний сердечності і накипілих сліз за людиною бідною такою, як і вони, але яка все своє життя проволочила по їх дворах, городах, стежках і межах, і полях, рятуючи їм їх добро і господарську снагу.
А вже як поставили домовину на віз і рушив цех, поблискуючи на сонці до шляху, і Логвин Кагамлик, утерши рукою очі, став вести волів з возом, на якому був його товариш, то хор заспівав:
Во царствії твоїм…
і ввесь народ рушив за возом. Півча була з самого заду, і їй услід крок у крок два хлопчики вели Вигру, осідлану і вшорену так, як колись робив і Брус, коли їздив по людях з ліками та з добрим своїм серцем. І кажуть, що це упрохав Кагамлик, щоб так ховали, бо у їх у Ташлиці українізували церкву, і люди знають, як такого чоловіка ховати по–своєму, по–українському…
І саме в цей час із завжди відчинених шкільних воріт виїхав "Парком" на бричці із собакою Нелею… Він тримав її за ошийок рукою. А кіньми правив Шелестіян, сидячи на козлах. І коли він повернув коні на той шлях, що до церкви, то Маздигін штурхнув Шелестіяна у спину рукою і звелів:
— Сюди не їдьте… Їдьте проз млини.
Та Шелестіян, ударивши з батога добрим замахом коні, які зразу ж і рушили швидким тюпаком, обернувся до "пана" та й гукнув:
— Туди не можна. Там за селом переорали шлях… Треба тільки сюдою їхати…
І відвернувся, і миттю звівся навстоячи, та й знов ударив коні із усієї сили, того й того батогом. І коні вже так бігли, що небезпечно було б скакати з брички кому б завгодно. Шелестіян напружено тримав віжки в руках, не даючи більшого ходу коням. І вже перші дві корогви, виткнувшися із–за церкви, підходили до шляху, ніби назустріч Шелестіянові. А над шляхом по обидва боки стояв народ і ждав тієї миті, щоб і самому рушити за похороном на кладовище. Хор співав:
Аз ко Господу Богу, Судії моєму, іду…
і цей настрій чекання, цю похоронну тишу враз прорізав несамовитий вигук неначе п'яного Шелестіяна:
— Дерехтор єдіть, барина й бариню візьоть!..
І ввесь народ, усі його стовпища миттю повернули свої голови до їздунів і заніміли у найглибших зародках попередніх почуттів. Очі всіх дивилися несамовито і вражено. І саме з першою корогвою зрівнялася бричка, а тут було між цехом і людьми найвужче місце шляху. І Шелестіян знов гукнув, ніби не бачачи з лівого боку процесії:
— Дирехтор єдіть, барина й бариню візьоть!..
Та й звернув коні управо, щоб не зачепити чоловіка з корогвою. І люди перед кіньми так і хлинули назад, мов та вода у озері чи у ставку, коли у неї раптом улетить покотом з гори велика каменюка. І бричка гуркотіла уже вільнішим місцем якраз до того шляху, який сполучав Рохмистрівку з Матусовим. А "Парком" іззаду то схоплювався, то сідав, не можучи встояти на ногах. І Неля, що трималася лівою Маздигоновою рукою за ошийок, теж утративши спокій, стояла на сидінні поруч свого пана і люто гавкала на Шелестіяна. І вже коли він із своїми кіньми проскочив усі стовпища, то Корній Петрович, дуже втішений, став говорити до найближчих людей:
— І де вона, нечиста сила, так насмокталася? Він же ж тільки що тут був, та ще й такий тверезий, як і моя сопілка під стріхою… І то дивіться, як воно виходить. Буде бугай із латочкою на лобі, то й телятко її матиме. Був у Шелестіяна дід п'яниця, який завжди казав: "На тім світі нехай мною хоч і тин підіпруть, то мені байдуже. Бо Господь милосердний і мене так само задавить, як і всіх інших задавив"… і Шелестіян такий самий…
Але ніхто не помітив його турботи, бо кожний мав її, хоч трошки іншу. Усі були ошелешені Шелестіяном і дивилися у той бік, відки чувся гавкіт Нелі. І якби не священик їх схаменув, то люди б так само, як і школярі, були б захоплені подією аж до втоми. Він підкликав Саливона, що тримав кадильницю напоготові, і щось йому шепнув. Після цього Саливон подивився на носіїв корогов, які теж, спустивши їх на землю, стояли і дивилися аж туди, куди поїхав "Парком" із Шелестіяном. І підійшов Саливон до першого та й промовив:
— Не годиться стояти. Ідіть… ідіть…
І цех знов рушив, а за ними і всі люди. І старі крилошани і крилошанки, уже забувши все, тужили:
Надгробнеє риданіє…
і цей спів–туж був мовою розпачу маленьких людей перед неміреністю часу і тією безоднею, із якої виникає життя і туди ж і зникає.
І нарешті всі стовпилися навколо ями на кладовищі. І священик звернувся до людей з мовою. Він був на тлі корогов, заіскрених сонцем. Його сиве волосся ворушилося від вітру. І той ланцюжок, на якім висів хрест, блищав на сонці разом з верхньою частиною риз. І слова, що він вимовляв, здавалися не його, бо він серед цеху і сам був похожий на ікону:
— Та це ж тобі тільки шана і заслуги, людський батьку, що ми зібралися до тебе всі в останній раз. І ми такі, як і ти: і обдерті, і зневажені. Тільки й того, що ще не втікли туди, де звірина догризає людину…
І якась жінка під корогвою страшно голосно затужила. І людські голови на всім просторі обох кладовищ похитнулися, неначе вершки дерев від раптового вітру. І зараз же в гук жіночому голосінню знов затужив хор:
Вічная пам'ять, вічная па–м'ять…
Слова говорили до Бога, що він вічний і пам'ять про людину рівна йому, хоч ми й гинемо раніше, ніж погляд людський пролітає від однієї речі до другої, а Бог у своїй незрозумілій величі нам невідомий ні тоді, коли його космос гине, ні тоді, коли він з'являється на світ… Ні тоді, коли комарик гине, ні тоді, коли він з'являється на світ. І ставлення людської пам'яті поруч із вічною Божою силою і з безконечною лічбою його буття є страшнішим, ніж якби якась комашинка сказала Карпатським горам, що вона така, як і вони… Страшна правда!., і страшна зухвалість і розпука!..
(Продовження на наступній сторінці)