Гапуся у Брусовім березі тітчиними ножницями відрізала у Вигри на чолі вузлик і, віднісши ножниці назад, справилася до Онопрейовича. Він її вислухав і кілька разів перепитався, де саме сидить Брус, і, промовивши слово "добре", став мовчки дивитися у шафу, яка стояла перед ним відчинена. Гапуся ще раз його спитала, чи ж він піде. Але фершал і тепер нічого їй не відповів, а тільки зітхнув важко і дивився у свою шафу. Гапусі стало чогось страшно, і вона, вимовивши: "Оставайтеся здорові", швиденько вийшла з хати. І вже як ішла, то ввесь час прислухалася, не оглядаючись, чи не доганяє її Онопрейович. І висмикнулася вона аж на Рохмистрівський шлях. І пішла на станцію Ладимирку без шматочка хліба, а тільки з червоним вузликом у руці. Вона боялася іти межею на Цвіткове, бо треба було мандрувати поміж високими хлібами і страшно було б дивитися на боки, щоб не привидівся старий Брус, який казав їй переказати синові, що він умер. І вона уже собі й гадала, що, може, він таки і вмер. І, може, він схоче на неї гукнути із того світу. І це було б так страшно. І вона пішла широким Рохмистрівським шляхом, яким, кажуть, колись і чумаки ходили. А вузлик не розв'язувала і не дивилася в його. Їй було страшно: ну що як там нічого немає?
І почало їй смеркатися аж напротів Шохинового майдану. І вона звернула із шляху, і пішла до куцівської пшеничної скирти ночувати. І вузлик свій поклавши у пазуху, і видряпавшись на самий скиртин верх, зарилася в солому і швидко заснула. І прокинулася тільки аж тоді, коли почула коло себе шелест. І виткнула вона із соломи голову, і побачила, як спурхнули дві галки і полетіли у степ. Сонце із–за Рохмистрівського ліска саме витикалося. І вона сквапно встала і обтрусилася від соломи, і обібрала косенята від остюків, і, заплівши їх знов, зійшла із скирти, що була від нічної роси вогка. І чогось із пазухи витягла свій вузлик, і тримаючи його у правій руці, зійшла на шлях та й пішла й пішла. Тільки коли якесь вантажне авто чи хура її наздоганяли, то вона сходила з дороги далеченько в поле, стискуючи тісніше у жмені вузлик. А коли минали, то вона знов верталася на шлях і простувала далі, а у вузлик все–таки не дивилася.
А як проходила вона проз Рохмистрівську лікарню, то спитала одного чоловіка, що сидів на возі коло тину, а біленькі його конячки, випряжені, їли з воза:
— Чи далеко ще до Ладимирки?
А чоловік їй показав шлях пужелнцем і промовив:
— Недалеко. Он туди просто й просто. Нігде не зминай і дійдеш аж до станції.
І Гапуся пішла. Минула гайок і увійшла в яр. Там була річка і через річку місток. Вода текла направо дуже соковитим лугом. А над нею на диво ще росли великі верби і незграбні осичини. І почула вона чмихання паротяга і шум потяга, і нарешті гудок. Одначе поїзда не видно було, бо осики та верби були дуже високі та густі. Над річкою у високій траві позначалася стежка тим, що вона мала трошки нижчу траву, ніж та, що росла з боків. Так колись було на всіх українських лугах і над всіма річками.
Людей на лузі не видко було, тільки сороки перелітали з дерева на дерево і скрекотали. І підійшла вона до зарінка з широким чистим плесом у широких затінках верб. І глянула Гапуся у воду, і зупинилася, і взялася лівою рукою за вербу. Та й побачила, що її сивенька спідничка пом'ята, а на лівім рукаві сорочки, коло мережки, жовта пляма. Це її вразило, і вона ногою похилила високу траву і сіла коло неї. І аж тепер розтулила праву жменю з червоним вузликом, бо відчула, що болять пальці. Вони аж пограбіли. І розв'язала зубами і лівою рукою вузлик, і розгорнула його на коліні. І заблищав золотий червінець. І вона його взяла на зуб. Спробувала. І закотила підтичку своєї сорочини, і зав'язала гроші у підтичку з правого боку. Полотно не було грубе, і вузлик вийшов не дуже великий. А потім вузлик вона обвила тією стрічкою, у якій раніше були гроші, і теж зав'язала. І тепер вузлик здавався маленькою лялькою, похожою на ті ляльки, якими в селі бавляться маленькі дівчатка. Після цього скинула спідничку, простелила її на стежці і ввірвала скрутень трави, умочила її у воду, і побризкала спідничку. А потім склала її до ладу і складену поклала на траву та й сіла на неї… Посидівши трошки і оглянувшись навколо, і не помітивши нікого, вона скинула і сорочку і лишилася в образі русалки. А потім звелася навколішки, взяла нижчий край сорочки з вузликом між ноги і почала над плесом віджимати рукою жовту пляму з рукава. Пляма зразу подалася, бо була з пилу, який пристав до сорочки ще на скирті, мабуть, через те, що рукав був тоді вогкий. Від прання і сорочка замочилася, і дівчина тоді випрала її всю. І викрутивши добре, сіла знов на спідничку, а сорочку розстелила на своїх колінах. Та й застигла над чорним плесом у Ладимирському яру.
Сонце світило сторчовим промінням над головою Гапусі. І осики, і верби клали свою тінь по цей бік річки і на її плесо, і по той бік неї. І від того, що коло Гапусі і на всім лузі було страшно багато сонячного світла, то тіні і холодки були дуже густі, а по всім просторі лугу соковиті трави давали таку зелень із своєї вогкої тиші, що аж око ховалося у жмурки та у вїї. Навіть кульбабки та ще якісь високі жовті квітки з–понад трави не могли заспокоїти тихий крик кольорів лугової зеленини. І скрізь поміж вербами зелень і по їй жовті крапки квіток тяглися стихією життя до сонця і огортали Гапусю і її білу сорочку на колінах з червоною стрічкою коло підтички так, як і свою тільки що розквітлу товаришку–квітку. Було аж душно від тепла. І струмочки пари уставали з лугу аж до вершин осик і верб. А над ними горою ішов шум і тріпотало листя.
І враз Гапуся схаменулася і поклала сорочку на спідничку, а сама, не залазячи у воду, умилася. І розплела коси і витрусила їх знов. Та й заплелася, повернувшись спиною до річки і витягтися молоденьким станом до лугу. І нарешті наділа сорочку і спідничку. І помацавши рукою вузлик і оглянувши себе, швидко пішла понад річкою. Верби, осики і луг зійшлися їй клинком. І вона, виткнувшися із лугових чагарів, побачила перед собою станцію. Особливо добре помітила на станції коло дверей дзвінок, що виднівся відти гарячим блиском. І помітила праворуч на рейках два вагони, теж напечених південним сонцем. Було безлюдно, гаряче і тихо. І Гапуся рушила через гарячі рейки на станцію.
У станції було порожньо і заметено і пахло цигарковим димом, який раніше день при дні уїдався у стіни, у фарбу і в ослони. І тепер він пах і тими речами, які пройняв собою. У Гапусі стало стукати неспокійно серце. Вона сіла на ослін під стіною, що був там тільки один, і стала розв'язувати на підтичці вузлик. Хтось кашлянув. Кров ударила дівчині в голову, і запашіло лице. Але вона, і не глянувши у той бік, відкіля почувся кашель, мерщій розігнулася і побачила перед собою у стіні кватирку з жовтими дверцятами. Відти на неї дивився вусатий чоловік у чорному картузі з червоними кантами. А з–за вусатого визирало друге чоловіче лице, але безвусе. Гапуся зараз же встала, підійшла до кватирки і подала їм золотий червінець, і попрохала:
— Дайте мені, будь ласка, на Київ один квиток.
Вусатий узяв гроші, мовчки на їх подивився і подав молодшому із словами:
— Чи їх можна брати?
А той зразу, мабуть, керований тим самим почуттям, яким керувалася і Гапуся, коли була брала гроші на зуб, витяг з кишені ножик, розклав і попробував ним рубець монети. А потім витяг із кишені совєцький паперовий червінець і, передавши його вусатому, промовив:
— Це вона дала золотий… Дайте їй квиток і здачі.
А далі, повернувшися до Гапусі, спитався:
— Де це ти взяла такі гарні гроші?
— Це мої гроші… — відповіла дівчина. Та хлопець до неї звернувся:
— Ти незаможниця чи хазяйка?
— Хазяйка.
— А чого ж ти їдеш у одній сорочці у Київ та ще й боса?
Гапуся мовчала. Хлопець був у сірій кепці і в чорній сорочці навипуск. Вона була підперезана вузеньким ремінним пояском з білими бляшками на тім кінці, що звисав від пряжки вниз. Чорна сорочка була причепурена червоним самов'язом. Він дивився на Гапусю зацікавленими очима і знов спитався:
— А твій батько комнезам чи ні?
— Комнезам.
Він почув відповідь і засміявся, і знов промовив:
— Це мені подобається… І ти не боїшся сама їхати?
Гапуся мовчала. А тим часом вусатий видав їй квиток і здачі. І дівчина уже ні на кого не зважала, підійшла до ослона, сіла і, поклавши у пазуху квиток, почала лічити гроші. Але молодий вийшов до неї десь боковими дверима. Він був у чоботях і в синіх штанях. І підійшов до Гапусі та й знов своєї:
— Дівчино, на Київ ідуть не всі поїзди, а тільки один на добу. Через те сядеш тільки на той, на який я тобі скажу. Я теж їду на Київ. Будем їхати удвох та ще й у тихім закутку. Згода?..
Гапуся, зарожевлена і зніяковіла, і ніби обороняючись, насилу вимовила:
— Я ж купила квиток не в закуток, а туди, де й люди… Я хочу з людьми.
— Добре, їхатимеш із людьми… Але я тебе в дорозі відвідаю… Ти не будеш сердитися?
Гапуся мовчала. Тоді він їй сказав:
— Поїзд ітиме увечері. Не йди відціля нікуди, щоб я міг на тебе гукнути. Можеш тут ходити і сидіти, але не відходь із станції.
І пішов. Гапуся прослідила його очима, а потім, утерши вуста рукою, почала оглядати свою спідничку і рукава сорочки, ніби шукаючи тієї плями, яку відмила.
(Продовження на наступній сторінці)