— Бачиш, що ти мені зробив?.. Уже мати побігли до батька аж на роботу… Швидко вони сюди прибіжать із батьком, і батько на тобі шкуру обіб'ють так, як ти оббиваєш на молоденькій вербичці, коли робиш свисток. Тепер начувайся… То мати тебе заперли…
І після цих слів вона відійшла від вікна і, мабуть, побачила, що хтось іде, почала галасувати на всі свої спроможності:
— Ой, Боже ж мій… Ой, Боже ж мій… Ой, він же ж мені ножем увесь мозок вицідив… І, мабуть, око вилізло… Ой, Боже ж мій; ой, Боже ж мій… І де вони так довго?..
І чути було, як її якась жінка почала вкоськувати:
— Чи ти не здуріла, що так трохи не на увесь світ кричиш… Та якби у тебе з голови мозок вицідився, то ти ж би лежала на землі недвиженною, як ота колода… Не кричи, нічого тобі не станеться…
— Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце мені, то ви ще, може, й голосніше кричали б…
Та й знов почала:
— Ой, Боже ж мій! Ой, Боже ж мій… Що ж це він мені наробив?..
І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах, повних тремтіння і того почуття, що визначають: "аж морозить". І нарешті він почув:
— І не заціпить бісової душі дівчукові!..
А Пріська у відповідь ще вище подала свій глас, і вже неначе накликаючи і на чужу жінку помсти:
— Ва–й–й!.. Ідіть швидше. Він ще не втік… Він сидить запертий… а тітка Саниха його, мабуть, хотять випустити… Ой, Боже ж мій… Ва–а–й!..
Та й почув Іван тупіт ніг. І через те, що батько і літом ходили у чоботях, то тупіт їх залунав у душі запертого, неначе похід Іродового війська до його із далекої жидівської давнини. І двері відперли мати. І батько переступив поріг і зупинився тільки на мить. І Іван тоді помітив ось такі ознаки свого батька… Тонкі вуса розставлені просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола, картуза, чуба і одягу не помітив. Та ще в руці грубий ремінний нагай, з яким батько не розлучався ніколи, домальовував батьків патрет. І батько тільки й спромігся на однісеньке питання:
— Це ти сестрі розкраяв чоло?..
І відповідь, хоч була тиха і перелякана, але правдива:
— Я…
І в одну мить з якимось зловісним стогоном ударив батько нагаєм з усієї руки свого сина через голову. І син поточився і впав коло ліжка. А батько з несамовитою непритомністю почав бити долі упалого. І бив, як скажену тварюку… Як щось таке, що не підлягає ніякому людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло ціпа, але був мовчазний. І син тільки раз і скрикнув:
— Та це ж вона призвела!..
І замовк, і здригаючи від ударів, ухопився ліжка і хотів під його підлізти. Але батько це помітив і люто вдарив двічі малахаєм по руці, і син скрутився гадиною і вже лежав під ударами мовчазною деревиною… Тільки здригав усім тілом, коли чувся по йому гуп малахая. І тут уже й мати перелякалася, бо їй прийшло у голову, що син уже неживий, і вхопила за руку чоловіка та уже й сама загаласувала на всю хату:
— Рятуйте, люди!.. Він убив!..
І батько схаменувся, уперіщив малахаєм ще й матір через плече і вийшов із хати з такою хуткістю, з якою був і вскочив у хату. І в хаті стало тихо.
І скільки Іван Овсійович не пригадував, то батько його був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на його погляд, була порушена людська правда… Він завідував і рогатою худобою, і кіньми на чотирьох економіях. Він скотину лікував і бракував, і призначав вистоюватися на жомі, щоб потім продавати. І він же або по його вказівках докуповували худобу, і в його під руками завжди було багато робітників, і він з ними поводився так само, як з власними дітьми. З роботи ніколи не виганяв робітника за шкоду, а після другої або третьої провини доривався до винуватця з малахаєм і бив, скільки вже його серце бажало, щоб насититься. І жоден битий його не оскаржував, і не противився биттю, коли бачив, що від перших ударів нема куди рятуватися. І всі знали, що Овсій Юхимович дурно не присікається і що він завжди за правдою стоїть і ніколи не вижене ніякого провинного, але конче сам своєю власною скарає, і на цім окошиться. І люди шанували, і робітники просто раді були, коли бувало він до їх починав жартувати, бо він був не такий, як усі: він був правдивий і справедливий. І Іван Овсійович певний був і тепер, що якби він був сказав батькові тоді, коли карав за Пріську, що не він розкраяв чоло Прісьці, а батько все–таки знав, що Іван це зробив, то він не бив би його, аж поки не змусив би сина визнати свою провину вголос, аби покарати його теж перед всіма. І те, що він перед батьком і запертий був, і переляканий, але все ж таки вимовив: я винен, для батька довго було приємним міркуванням, що син може і перед шибеницею не побоятися правди!
І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до його. Бо жорстокість справедливої людини може мати добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно емоціями. А на людину з розбурханою думкою жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент нещирості і надужиття. І через те не міг бути Іван Овсійович до батька одноцільним і по–рідному близьким. І враз візок, що з'їжджав з горбика на рівне, і дійсність оточення стали Іванові Овсійовичу перед очима. Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в один ряд із батьком.
І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін хаток старого Матусова з високим заводським виводом… А далі Станіславчик і нарешті залізничні "посадки" — гайки почали виступати серед пшениць та житів… І нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з купками туману замаячіла станція з димками від паротягів. Відти вряди–годи чулися і гудки хоч тих поїздів, що маневрували, а хоч тих, що проходили проз станцію. І відти, із–над гудків, вибивалися до неба зелені та високі акації понад степовою зеленню, неначе зелені скелі понад просторами зелених розливів весни. І серце у Івана Овсійовича почало нити почуттям безпритульності і самоти.
А хвилі хлібів ішли безнастанно, то спадаючи, то знімаючися до Станіславчика, а потім аж під узвишшя десь далеко до Буди із такою ж байдужістю до рефлексій молодого Бруса, як і колись вони це робили тут під час битов Хмельницького з поляками. І поряд з ними пролітали великі латки тіней від поодиноких хмар, що мандрували серед тихого та ясного, аж сліпучого неба. Здавалося, і хвилі хлібів, і тіні хмар біжать наввипередки до найближчих степових озер, щоб там, перебігши чисту та не скаламучену воду і сколихнувши прибережну траву, нести дальшим весняним просторам вогкість води, пройняту глибокою небесною блакиттю. А над всім жайворонки кричали так високо, що людське око ні одного птаха не могло помітити. І здавалося, що то так скрипить простір від руху вітру, хмар, тіней, молодих колосків та хвиль на степових озерах.
— Сину, а поглянь лишень на нашу межу, якою ми Ідемо… та придивися до людського хазяйства, та й побачиш наші поля трохи іншими, бо всяка далекість ховає собою людську працю від щирого ока.
Почулися батькові слова. І Іван Овсійович з незбутим болем самоти глянув на боки із візка і на межу, яка із–під коня поміж житами випиналася довжелезною смужкою вперед. Понад її краями упродовж росли польові маки, ромашки, козельці, нехворощ і пирій та спориш. А через їх перехилялося густе і ще не покрасоване колосся жита, просто їм у візок через драбини. А туди, трохи далі від межі, виднілися серед жита якісь купи, пророслі наскрізь бур'яном. Придивився. І впізнав купи борін з червоними зубками від іржі і з порепаними рамами від дощів та вітрів. І між ними стояли три сіялки з відчиненими скринями для зерна. У їх були навіть передки не поодчіплювані. А штильваги та йорчики просто лежали упоперек межі. І ввесь цей реманент був пророслий березкою, мишієм, полином і коров'яками. І коли переїздили через штильваги та йорчики, вони голосно затарабанили і заторохкотіли, і відти вилетіла дика качка і впала недалеко у гущину жита. І все це було схоплене з усіх боків польовими травами, неначе довгими ногами якогось небаченого спрута, що зібрався їх всіх утягти у вогку масноту чорнозему навіки.
І батько знов обізвався:
— І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!.. Та з таким доглядом то його хватить, ну, нехай на два, на три роки… А воно ж людська праця!.. Оті потріскані та поскалені дошки на сіялках та планки, та перебійки на боронах. Та оте колоддя полускане та побахкане — воно ж людські кістки, людські ноги поламані та руки струджені… І якому дурилові може прийти в голову, що це хазяйство нашого народу?
(Продовження на наступній сторінці)