Ззаду в нього було вікно і світило через стіл в потилицю. А з правого боку так само, як і з лівого, було по вікну і світили з кожного боку. І все обличчя потопало у світлі А Нерадько придивлявся до рис і не помічав ні одної риси на лиці, аби за неї вхопитися і почати діло... Дивився в лице спереді у торець, заходив з боків. Однаково! Хоч убий, нічого не видно значущого.
У художника змокріла спина від страшного душевного безгрунтя. І він у розпачі зупинився перед "натурою" і нерішуче став поводити очима від вікна до вікна. Малювати приходилося другий раз. Але ніколи не приходилося хоч би півсторінки прочитати про закони світлотіні!
І через те, що сьогодні у нього нічого не виходило із вивченням обличчя, хлопець вирішив, що у нього щось трапилося страшне з очима, коли він не бачить того, що так легко помічав у тітки Лепестини... Постукали в двері, але він не чув нічого. Відчинила тітка Лепестина двері і гукнула:
— То ви ще й не надивилися на нашого родителя, а я вже думала, що почали... Ну, то й добре... Мене послала сестра до вас, аби ви малювали батька не так, як мене збоку, а в торець. Так, як вони дивляться на вас. Це я тільки й хотіла сказати... Крім того, сьогодні сніданок трохи забарився і ви не поспішайте!" — І зачинила двері.
Хлопець знов лишився з мовчазним дідом, який вже став йому противний, що навіть виникло бажання покинути та й тікати. Але ж він і не починав. Де ж його малярське причандалля? Ага! Хазяйки його положили на столі Ось олівець і дикт, і портрет Петлюри. Взяв у руки і сів на лаві Знов почав придивлятися до обличчя... Ні. Нічого не виходить... Ніс такий круглий і червоний, неначе морква, і своїми контурами зливається з блиском чола та лисини.
Хоч сказися, нічого не виходить! Одні очі тільки й вирізняються із загального сяєва шкіри. Та й ті мало чим відрізняються від кольору вікон у тому місці, де не так б’є осіннє дообіднє сонце. Крикнув би художник: "Ґвалт, рятуйте",— якби мав душу більше містичну, яка б вірила у диво, що може сподіятися на землі поза всякими людськими силами... Борода у діда була стрижена при самім тілі, тільки вуса довгі звисали по тій стерні вниз. Але й ці ознаки людські не мали рис відділятися одно від другого... Але ж треба, треба якось почати.
І через те, що очі були найпомітніші, став їх малювати. І трохи посмикавшися він переконався, що даремні його зусилля, бо кожна іскра блиску очей плавала, неначе крихта у кухлику, і зупинити її олівцем на якомусь місці не можна було ні за які розкоші цього грішного світу. Ось... Дивиться — все на місці. Починає креслити, бачить: іскра пересувається з чоловічка ближче до білої частини ока... І таке тут все рухоме. Але ж треба, треба якось намалювати. Бо це ж не то, що сором такий малюнок, а простісінько ганебна і пришелепувата мазанина! Вийшло не обличчя, а якийсь "гарбуз" і очі похожі на дві плями. А вуса?.. Та чи ж є що на світі таке неприродне і штучне, як вийшли в нього вуса, приставлені до двох боків "гарбуза".
Ну, аж тепер пропав. Аж тепер шило вилізло з мішка і показало, що товариш художник простісінький невіглас, недоука і шахрай... бо хто ж його зна, що там вийшло із портретом тітки Лепестини? Може там теж якась морока? Коли ж ні, він це добре знає. Там не те... Там щось є інакше, бо і в ньому тоді щось було таке, з якого зараз і сліду нема. Там він з першого разу почув, що його рука креслить нелюдською силою, а тією, що ніде, ні в яких книгах не вичитаєш, як її здобути. І коли вона є у людини, то ні за які царства її не перекупиш. Он що, а тут?..
Він глянув і нічого не побачив. І взяв у руки знов причандалля малювати, і почув, що і ті сили, які в нього раз у раз є, покинули його. І сів він на лаву, неначе та баба, у якої на базарі хтось витяг із пазухи гроші. І налапав у себе в кишені витирачку і почав витирати намальоване. І, мабуть, довго витирав, бо дід утомившись сидячи попрохав його:
— А нехай, сину, я ляжу на ліжко та полежу, поки ви витрете.
Хлопець промовчав. Але ще жаркіше стало в хаті. І сорочка помокріла у "художника", вже не тільки на спині, а й на грудях... І думка в останній розпачливій спроможності запрацювала знов у нього:
— Ану спробую малювати цього проклятої душі діда не з голови, а з тулуба. Може від реальніших речей легше буде перейти до менш реальних.
І почав малювати тулуб. Але й ці силкування були ні до чого, бо він був уже просто сліпий і совістю, і сліпий глуздом, і не міг виділити жодної риси для задоволення естетичного смаку. Тільки на деякий час до нього було прийшло просвітлення, та й знов хмари злоби кинули тяжку тінь на його душу.
Коли він малював піджачок, комір, петельки до ґудзиків, ґудзики і складки, то на мить якесь ніби задоволення його охопило. Він з великою любов’ю вимальовував ґудзики і їх освітлення. І кілька разів зупинився і дивився, розкошуючи. Але коли знов перейшов до голови, то ефект вийшов той самий, що й був. І ніякої надії на успіх не передбачалося. Це він почув і по своїх руках, і по своїй душі. Дід йому не подобався як малярський об’єкт і він його зненавидів як ворога. Навіть всі почування вдячносте до хазяйки чогось зникли. І він вирішив тікати, бо виправдатися перед хазяйкою нічим не можна було б. Вона б не повірила, що він не зміг. І Нерадько сказав з уїдливою насмішкою:
— Діду, а ляжте на ліжко і полежте, поки я витру помилку!
А через те, що дід весь час куняв і насилу тримався на стільці, то зараз же і без всяких розмов прийняв пропозицію. І крекчучи, і сопучи умостився на ліжку і захріп. А Нерадько, сівши коло столу, почав гарячково витирати намальовану голову. Витер, одкинувся корпусом і ніби міряючи і міркуючи тихо засміявся тією усмішкою, що жалить і серце обладувача, і серця інших людей.
І нагнувшись, почав знов малювати. Замість шиї у нього вийшов приставлений до тулуба гарбузовий хвіст. Натуральність подібносте була бездоганна. Та маляр не вдовольнився, а продовжував далі малювати. За кожним новим ударом, або доторком олівця до паперу, виразніше виникав перед очима уже справді чудовий український гарбуз, замість дідової голови.
І коли він його закінчив, то не зазначав на ньому ні місця для очей, ні для носа, ні для рота, ні для вуха. Гарбуз залишився гарбузом. Художник тільки у тих місцях, які найбільше були, як йому здавалося, похожі на дідові щоки, почепив ще по одному гарбузовому хвосту, що звисали неначе вуса, але на зразок почепленого рогача, кінцями вниз.
Вийшло по-чортячи злобливо і з нечуваним смаком лютого карикатуриста.
І цей "патрет" одурілий хлопець положив на стіл, глянув на діда, який спав блаженним дитячим сном і навшпиньках вийшов з хати та й подався до повітки.
І там зібрався в одну мить. І коли виходив з повітки, то вже не так, як він це робив раніше. А неначе злодій: спочатку виглянув крізь одхилені двері і, переконавшись, що скрізь порожню, прожогом вискочив і проскочив за повітку, і там, не оглядаючися, переплигнув тин і майнув підбігцем через луки до полів, покритих стернею. Він навіть не завважив, що коло повітки проминув дівчину, яка ішла до тітки Лепестини... І тільки вже в полі над луками нагнувся і щось поправив коло ніг, але не оглядався і за якусь хвилину зник у далині поля.
Хвилин через п’ятнадцять після цього, у ту кімнату, де спав дід, хтось обережно постукав. А дід відповів тільки голосним сопінням із глибокого сну. Ще постукали. Ще, і нарешті двері відчинилися і, переступивши поріг, зупинилася страшно здивована тітка Лепестина. А вслід за нею в сінях ішла її сестра і говорила:
— Ми не видержали: ідемо подивитися на ваше малю...
І слово завмерло у неї на устах, коли вона зупинилася поруч із сестрою.
— Що це воно таке? А де ж той... "художник"?
Похолоділим язиком насилу вимовила перша жінка:
— Батько сплять, а він же де? — І обидві стали дивитися у вікна надвір, але й там була така тиша і порожнеча, що здавалося дідове сопіння і там гучить не тихше, ніж у цій кімнаті на ліжку. І глянула тітка Лепестина на стіл, і побачивши там олівець і папір, кинулася до них і тремтячою рукою вхопила "патрет"... І стоячи, подержавши його перед очима, знесилено сіла на той стілець, на якім сидів і дід. І в неї з очей побігли великі краплі сліз від нечуваної і незаслуженої образи... Підійшла і сестра і стала страшно напруженим поглядом дивитися теж на "патрет". І залягло в хаті сліпе і розпачливе горе обох селянок. Тільки подих сонного рівно оживляв несподівану чорну смуту. Але цей подих був не живіший від тих звуків, які роздаються в церкві, де ночує покійник, освітлений однією великою свічкою. Щось тяжке почувалося і невиліковно болюче. І нарешті тітка Лепестина вимовила:
— Завіщо це така дяка?
І замовкла, і знов дивилася і дивилася на малюнок, а сльози з очей струмочили і струмочили. Нарешті сестра, стоячи у неї збоку, поспішаючися і схвильовано попрохала:
— Сестро, дай мені малюнок... Ти подивися, на ньому батьків піджачок намальований як живий... І ґудзики. Дай мені, я його триматиму дома, і як згадуватиму батька, то буду дивитися на намальований піджачок і буду плакати.
І аж тепер заплакала голосно ряба жінка. І тітка Лепестина відповіла лаконічно:
— На.
І вставши зі стільця і втираючи очі рукою, сказала:
— Ходім із цієї хати, а батька не буди... Нехай самі встануть. І вже потім ми їх нагодуємо.
Але в цю хвилину відчинилися двері і на порозі зупинилася наймичка Хахловщина, Секлета, та й сказала:
(Продовження на наступній сторінці)