«Сім» Борис Олійник

Читати онлайн поему Бориса Олійника «Сім»

A- A+ A A1 A2 A3

 

ВІКТОРУ КІБЕНКУ
МИКОЛІ ВАІЦУКУ
ВАСИЛЮ ІГНАТЕНКУ
МИКОЛІ ТИТЕНКУ
ВОЛОДИМИРУ ТИЩУРІ
ВОЛОДИМИРУ ПРАВИКУ

(Мов з козацького реєстру,
Чи не правда?)...

 

І всі шестеро — пожежники,
Тільки сьомий,
ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО, —
Кінорежисер…
Де ви тепер,
Матерів своїх діти,
Колисаєте сон?
…Вдарило в очі світло,
Ясніше тисячі сонць

1
Струсонуло цілим світом.
В Страхоліссі перед світом
Брязнув дуб тисячолітній —
Охнула земля.
Тільки — пилу мертва хмарка,
Та ще крук зловтішне каркнув:
— От і всі кінці,
Хлопці-молодці!
Самоїли дух і тіло,
доки й корінь переїли! — І регоче, гад.
Аж мороз — до п'ят.

Дзьоб націливши, мов жерло,
Карка: — Ну, нарешті зжерли —
Та не просто дуб
На криничний зруб,
А тисячолітній символ,
Під яким щодня місили
Для дітей казки:
"Ми, бач, козаки!"

А тепер вже діло часу —
Розжувать і стовбур в масу,
Щоб і знак погиб,
І — вперед, углиб:
Позаяк струбили жертву,
Саме час наспів
Одне одного дожерти
Під застольний спів.

Слава Богу зуби добрі
(Як-не-як, а й корінь дроблять):
На здоровля — їж,
Тільки чимскоріш,
Щоб, дивися, кляте плем'я
Не взялося їсти землю...
І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.

— Дай-но, — карка, — світе, сили
Дожувать їм врешті символ
І себе самих — без солі,
Щоб земля їх не носила.
Порятуй нас, доле,
Від цієї поторочі,
Хай самих себе поточать
Шашіллю до пір'я,
Щоб на цьому світі
Хоч зостались звірі!

Я кажу йому:
— Чи так же
Завинився рід наш, враже!
Люди ж ми таки.
Ну... не козаки,
Але щось і ми робили,
А не тільки пхали рило
До масних корит.

Щось і ми намудрували
А поглянь: летить
За космічні перевали
Син землі.
Живий.
Не робот!
Він же, гад, поляскав чобіт,
В зуби —
Сигарету.
Ріже:
— В космос чи до чорта,
Тільки — чимскоріше, щоби
Вас змело з планети,
Як страшні хвороби!

Ваші чола розпад мітить,
Ви себе як біовид
Вичерпали з тої миті,
Коли в генах,
як бандити,
Скальпелем лишили слід.

Коли гуси ("гуси білі-і-і!")
Спритний геноінженер
Перевів з краси
в дебілів, —
І поперли в світ наш білий
Орди тлустих ненажер,

Коли ти в зерно природи
Увігнав по лікоть шприц,
Щоб нагодувать народи
Хлібом збочених пшениць.
Що ж, возрадуйся тепер:
М'ясо
з вилупків дебелих,
Хліб із хворого зерна
Доти їли,
що в дебілів
З'їхали самі сповна.

— Ну, кажу — так це знедавна:
Гени, коди, ДНК...
А раніш велося справно,
Від природного струмка.

— Що?! — Він з подиву аж звився. —
Та на всіх ділах і мислях
Ваших —
озирнись!
Ще задовго до потопу
Знак гадючий
мізантропа
Кільцями повивсь!
Хочеш глянуть в ретро? На! Знімаю ретуш.

2
На вилах — вола.
На хресті — Христа.
Гуса Яна—
На майдані…
То куди вже далі, пане?!
Бабця вироста
Нишком з-під хреста.
Підкида хмизку в багаття...
О Пречиста Діво-Мати —
Простота ж свята!
Хоче прислужитись Яну:
Підсуває п'ятипало
(Бач, і руці не відпали!)
Та ворушить хмиз...
Що ж ти очі вниз?!
Це ж твоя — людська! — подоба,
А не сатанинська проба:
Біс тут ні при чім.
О, береш в приціл
Знову Понтія Пілата!
Але ж Понтій теж, сказати б,
Твій по крові брат!

І регоче, гад,
Аж мороз — до п'ят.

— Гей, — почав я грізно, — круче,
Щось ти взяв занадто круто, —
Та й затнувсь, бо власні пальці —
Достеменно як у бабці
Звідти... з-за хреста.
Зціпило уста.
А він маже,
Сила вража:
— Бачу не дійшло.
Може, щоб велось ясніше.
Перекинемось на вірші?
Згода?
Почали:
"Великодній дощ
тротуаром шовковая зелена
ярилась з-під землі.
Це Христос воскрес
мертвих воскресити...
Гарно вишито, панотче?
Тільки ж чом боян примовчав,
Як воскреслі під хрестом
Воскресителя Ісуса
Прибивали в тілі й дусі
До гріхів своїх,
як брусів,
Щовеликдень молотком?!
Щоб на свята Великодні
Відмоливши всенародно
Крашанку Христову,
Согрішити знову...

Отакі діла,
Мосціпане:
На вилах — вола.
На хресті — Христа.
Гуса Яна —
На майдані...
Далі нікуди, миряни:
Ваше плем'я окаянне
Виродилося в нінащо,
Бо коли своє, найкраще,
Палить, аж сопе,
І на себе, в ямі сидя,
Землю з червами і гиддю
Весело гребе,
То, вважай, у біовиді
Вижило себе.
Прожило себе!

А рекли ж "Вінець!"
Щоб на вас правець!
Ще й заглавними аршинно
Величалися:
"ЛЮДИНА!"
Теж мені святі
Браття во Христі!
Та у кожнім з вас зміїна,
Схована під одежину
Била в три хвости
Ще у сповитку —

Загнаний в кутку:
— Гей, — кричу я, — ти
Переходиш міру, враже!
Не вичорнюй мені в сажі
Золоті слова:
"Шовковая, зелена..."
Певно, що — трава.

— А по тій траві, —
Кряче він мені, —
із дірою в голові
Під обрізом у прицілі
Тягнуть голову артілі...
Ех, діла землі!
А по тій траві
За діла криві
На відплату в повну міру
Півсела везуть в сибіри
Да по тій траві,
Все по тій траві...

— Постривай, — кажу, —
Це ж покіль межу
Ми гуртом не розсотали,
Та коли б не... (що си стало
З пам'яттю?) Коли б не той...
З прізвищем із сталі.

Він же — в регіт, гад,
Аж мороз — до п'ят:
— Он завів куди?!
Ліпше ти зажди
Та скажи на ласку й милість,
Чи не ви тоді,
Колінкуючи, молились:
"Батъку Сталіне, веди нас
(Себто весь народ)
До нових висот!"

І валили ходом хресним,
І йому творили меси.
Хто ж вас тяг — повідай чесно, —
Всіх за язика?
Ну! Чия рука?
…………………………………………….

3
— Ач, ми як заговорили! —
Чорно вдаривши у крила,
Аж затіпавсь крук. —
А ходи сюди, промовцю.
Відступись на півстоліття,
Саме в тридцять сьоме літо,
І повідай:
що це?
Дивися і сліпни:
у страдницьку путь
Народного маршала бранцем ведуть.
Обірвані з м'ясом,
висять нагороди,
Ще вчора — народний, вже — "ворог народу"
Сьогодні.
А де ж твій народ?
Е ні, не відводь свого погляду в Кут:
Народного вчителя —
в'язнем ведуть
За те лиш, що мову плекав твого роду,
Ото й сподобився на "ворог народу".
То де ж твій народ?

Чому ж твої очі скакають,
Як ртуть?
Дивися!
Впізнав?
Твого діда ведуть
За те, що (ну й пам'ять у них!)
в тридцять третім,
Рятуючи рід від голодної смерті,
Сховав зо три жмені вівса з недороду,
Здобувши на старості — "ворог народу".
Так де ж твій народ?!

Чому ж він, зашивши переляком рот,
Співучий та добрий,
німує, мов риба,
Чи, в погріб забившись,
налякано кліпа
і шепче сусідові крадьки в рукав:
"Та він же не винен,
а ,, ворон"... украв".
Оце твій народ?!

А ваші ж діди
починались красиво, як день,
Як ранок вселюдський, вони, молоді.
починали!
Яких вони світові надарували пісень, Яку вони мову,
розбивши закови упень,
Вписали в державні Богданові універсали!
Вони своїх коней пустили не вчвал,
І відстань, і час подолали
а в галоп.
в єдиному леті:
Воскреслі з боліт Берестечка, взяли Перекоп,—
і досі від захвату — сльози в зіницях
планети!

Які в них буди Наливайки,
Сірки,
Богуни!
Який у них гетьман родився, щоб їх освятити!
О, знали б високі, як низько падуть їх сини, —
Вони ще в колисці воліли б себе задушити!

4
Та хто ж ти врешті?! І з яких боліт
Явився, враже?! За яким це правом
Клюєш в ребро, де так мені болить,
Що кров скипає сизим переплавом?
І хто тебе послав чинити суд
Над волею моєю безборонно,
Так, ніби ти єдиний знаєш суть,
Так, ніби ти один — закон в законі?!

–Чого це ти раптом засмикавсь, як лис?
Кого ти питаєш? У себе вдивись.
Який ще там ворон? — зайшовся до сліз. —
Твій ворон давно, мов коліно, обліз.
Ти стільки його по катренах тягав,
Що він перевівся на зайвий тягар.
І навіть маля, розжувавши твій вірш,

(Продовження на наступній сторінці)