— Чи ти пак знаєш, що та невольниця, котру ти приставив служити мені, водила оце мене в палац. Я бачила все. Яка там велика розкіш! Скільки там золота та срібла! Яке дороге убрання на твоїй матері, на жінках та на панянках! Навіщо така розкіш, така пишнота? Скільки-то грошей марнується на ту розкіш!
— Цю розкіш мати дуже любить. Я буду жити простіше, як повінчаюсь з тобою, — промовив тихо царевич.
— Вертайся, царевичу, до гостей! Вертайсь, а то як вони дізнаються, що я тут, то згублять мене з світу.
— Як згублять тебе, то згублять і мене, — сказав Саіб і вернувся до гостей.
Царевич вернувся в палац, поскидав з себе дороге убрання, вбрався в простеньку одежу і вийшов до гостей. Мати глянула на його і почервоніла з дива.
— Нащо ти, сину, вийшов до гостей в такому простому убранні? — тихо спитала у його мати.
— На те, мамо, що я не люблю розкошувати та марно тратити гроші, — нишком обізвався Саіб, але мати не вірила і сказала: — Я догадуюсь, хто тобі нашептав такі думки. Може, ти скажеш, щоб і я убралась в таке дрантя, в яке оце ти вбрався? Щось єсть! Щось трапилось!..
Син сидів мовчки. Цариця надулась і насупилася. Гості почали шепотіть одні другим на вухо, переморгувались. Вечір скінчився якось невесело, і гості розійшлись.
Од того часу щовечора і щоранку на горі чути було по всьому величезному садку дивні Памірині пісні. Вона гуляла понад морем і співала та себе розважала.
— Сину! Хто то співає в нашому садку таким дивним голосом? Кого ти привів в наш садок? Чи царівну, чи князівну, чи, може, приманив якусь русалку? — питала цариця в сина.
— Я, мамо, наглядів в одному селі дочку селянина Чонгара та й привіз її в човні. Там, мамо, така красуня, про яку тільки в казках розказують, яка мені часто снилась у сні.
— Нащо ж ти її привіз? — питає в його мати.
— Бо я її уподобав, і вона буде моєю жінкою.
— Хто? Ота Чонгарівна? Ні, сину, цього ніколи не буде! Нехай вона буде твоєю невольницею, а женитись тобі треба на царівні!
Цариця покликала Гаруна-пашу та й каже йому:
— Чи ти пак знаєш, кого привіз мій син у мій садок? Якусь мужичку Чонгарівну і хоче її настановить царицею. Ти розумієш, що з того вийде…
— О, розумію! В палаці запахне духом Чонгарів, і тоді одразу нам приборкають крила. Пхе! я не люблю цього духу! — сказав Гарун-паша.
— Пхе! пхе! — пхикнула і собі цариця і налила в хусточку пахощів та й притулила хусточку до носа.
— Коли б пак од того духу можна було оборонитись хусточкою з пахощами… — промовив Гарун-паша, — а то мужва підійме носа, а в наших кишенях буде — свись! От що! Це найстрашніша річ!
— Піймаємо ту птаху в садку та й… — промовила цариця і чикнула себе пальцем по шиї.
Стара цариця задумала згубити з світу Паміру. Одного ранку вона встала дуже рано, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком пашам та невольникам йти з нею і впіймати ту дівчину, що співала в садку.
Тільки що блиснула зоря на небі, Паміра стала на високій скелі і залилась піснею…
Стара цариця потюпала доріжкою до тієї скелі, аж засапалась. За нею бігли паші. От-от уже недалечке була та скеля! Голос лунав близько. Але доріжка добігла до печери в скелі. Далі не було навіть стежки. Місце було заросле кущами, високим бадиллям та бур'яном. Вона ступила ногою на траву й замочила золотий черевик. Вона звеліла невольникам вистругать дерен і прочистити заступами доріжку. Невольники кинулись стругати дерен. Цариця сіла на камінь і ледве дихала.
— Я звелю зашити її в мішок та вкинути в море! — сказала цариця з злістю. — Гаруне, піди та принеси мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташку!..
— Ось є мішок і зав'язка! я взяв з собою, бо я знав, чого вам треба, — сказав Гарун-паша.
Він показав прездорового мішка і мотузка.
Невольники простругали доріжку, посипали її піском. Пісок був вогкий, і цариця боялась ступати черевиками на вогкий пісок. Поки побігли за сухим сукном, поки розстелили його по доріжці, щоб цариця не застудила ніг, Паміра перейшла на друге місце, в долину, над самий берег моря. Місце було заросле бур'яном. Цариця кинулась просто по росяній траві, заплуталась в лопусі і задрипалась трохи не по пояс. Вона добігла до берега в долину, а дівочий голос почувся аж на другій скелі, а потім полився в гущавині лісу. Цариця та паші бігали, бігали, плутались у високій траві, позадрипувались по самий пояс і з тим вернулись в палац. Сонце зійшло. Затихла й пісня дівоча.
Тим часом Селима, приставлена за служницю до Паміри, з-за кущів бачила, як цариця з пашами шукала Паміру скрізь по садку. Вона зараз побігла і все розказала Памірі. Паміра покинула покої в башті й перейшла жити в одну печеру в скелі серед страшної гущавини. Вони вдвох попереносили в печеру ліжка, стільці та стіл, обвішали стіни килимами, заслали землю циновками.
Стара цариця трохи не луснула од злості, а потім її взяла страшна цікавість — побачити ту співучу дівчину, котру привів Саіб. Їй все уявлялось, що син її дурить; він десь викрав якусь царівну або князівну; ото вона сама причепилась причепою до сина.
— Приведи-бо та покажи нам те диво, котре ти привіз з-за моря, — аж просила вона сина, аж намагалась щодня.
Пашихи та пашівни так само не знали, що й робити од цікавості: і їсти перестали, й спати не спали, і не вмивались, і не чепурились, та все просили царицю, щоб вона впрохала й вблагала сина привести в палац те диво дивне, що співає в садку.
Саіб довго одмагався, а далі згодився привести Паміру в палац.
Одного вечора цариця оповістила про те всім пашихам та їх дочкам. Всі думали, що царевич приведе в палац якусь чужеземську царівну або князівну, повбирались в дороге убрання, поначіплювали на себе золота та дорогих діяментів і прийшли ввечері в палац.
Саме в той час надворі була велика спека. Сонце піднімалось вдень сливе до середини неба й шкварило нещадимо. В палаці була духота, як у лазні. Стара раджиха звеліла усім двірським зібратись не в великій світлиці в палаці, а в другій світлиці в дворі, де не було й стелі. Кругом цієї світлиці, котра була схожа на дворик, стояли з чотирьох боків колони і піддержували спадисту покрівлю й стелю. З одного боку між вищими колонами під вищою стелею стояв трон з кріслом, завішаний зверху аж до стелі червоним оксамитовим балдахіном з золотими торочками. Коло дверей на приході з садка був фонтан серед зеленого кружала усяких квіток, обкладеного зелений дерном. Вже смерком цариця звеліла пустить воду в фонтан. Вода зашипіла, забилась в ключі і бризнула дрібнесеньким дощиком вгору, ніби густою мрякою. В цій широкій чудній горниці стало не так душно. Замість стелі синіло темне небо, а на небі заблищали незабаром ясні здорові зорі, неначе стеля в горниці була з темно-синього сукна, обсипана великими блискучими діяментами. Високі пальми з двох боків тієї горниці неначе заглядали зверху в ту горницю своїми кучерявими верхами, дивились на фонтан та на квітки в траві навкруги фонтана та сподівались підглядіть якісь тайни, котрі діялись в цих потаємних палацах індуських раджів, часом і кроваві душогубства й усякові проступства…
Як вже зовсім смерклось, цариця вбралась і ждала з гістьми сина та його потаємно нареченої красуні, їм усім здавалось, що Саіб, блукаючи за морем, викрав якусь заморську царівну або князівну.
Ото зібрались вони у великій залі. Невольники поставили столи з винами та з дорогими стравами й усякими наїдками.
Як тільки смерклось, Саіб узяв за руку Паміру і повів до палацу.
На троні в кріслі з слонової кості під червоним балдахіном з золотими торочками сиділа раджиха. Кругом неї й попід колонами сиділи пашихи з дочками та паші. Всі не зводили очей з дверей. Коли се невольники раптом одчинили двері, і на поріг ступила Паміра поруч з Саібом, висока на зріст та гарна, з дивними іскряними очима. Вона була убрана в білу довгу сорочку, вишиту чудними взірцями, в червоні черевики й прикрита білим довгим серпанком, а в руці держала зелений вінок-трепіток. Саіб привів її до матері. Раджиха гордовито оглянула Паміру і здивувалась: вона не бачила ще на своєму віку, за все своє живоття такої краси. Всі гості заворушились і зашепотіли:
— Яка краса! Які лиснючі чорні очі! Які брови! Краса, як у царівни! Але ж убір! Який простий та вбогий! Це, мабуть, не царівна… це, мабуть, якась проста селянка.
"Це таки проста мужичка!" — подумав Гарун-паша.
Саіб сів і посадив коло себе Паміру. Невольники рознесли кубки з дорогим вином.
Гарун-паша взяв золотий кубок і подав на золотій тарілці Памірі. Паміра промовила:
— У нас, простих людей, такий звичай: господар частує гостя і до гостя перший п'є. Випий, пашо, до мене, а тоді я вип'ю до тебе!
Гарун одразу зблід і спустив очі. Він не випив до Паміри ні крапельки, а мовчки оддав кубок ближчому невольникові. Невольник не втерпів і, одходячи до дверей, сьорбнув трошки вина з кубка і на дверях покотився мертвий. Гарун-паша потаєнці всипав в той кубок отрути…
Невольники принесли дорогі страви і поставили на столі перед гістьми. Гарун-паша взяв одну тарілку і поставив перед раджихою, а другу поставив перед Памірою. Паміра промовила:
— Я з простої сім'ї, а в нас, простих, така поведенція, що всі їдять з однієї миски!
Вона й не доторкнулась до страви.
Раджиху брала ненависть та злість. Вона почала дорікати Памірі:
(Продовження на наступній сторінці)